«Подорожі вчать більше, ніж що б то не було. Іноді один день, проведений в інших місцях, дає більше, ніж десять років життя вдома».

Анатоль Франс

Катер легенько стукнувся об пісочне дно, коли до берега залишалося кілька метрів.

– Ми прибули, – тишу розрізав голос Євгенія Дмитровича. – Пристані тут немає, тому раджу підібгати штани, щоб не намочити. І взуття також зніміть.

Запанувала очікувальна тиша. Роздавався лише тихий хлюпіт, коли вони йшли до берега крізь воду, а також легеньке погойдування катера на хвилях. Тут було неймовірно тихо, Марті здавалося, що вона чує пришвидшене дихання Лори, що йшла поруч. І було ніякове відчуття, що кожен може почути гучне гупання її серця, що аж вискакувало із грудей від очікування.

Вони ступали на досі незвідану землю. Тут досі не було жодної людини… А може, і були, але точно дуже давно. Тут царювала безлюдна тиша, адже не було ні одної людської душі. Яке ж це захопливе відчуття!

Ось, Марта вийшла на пісок, який незручно налипнув на босі ступні. Дівчина озирнулася довкола – вони опинилися на піщаному березі, неподалік проросла трава, а ще далі виднівся ліс. За ним сизою тінню розташувалися скелясті гори, що майже сховалися в тумані.

– Сергію, карта, – мовив Євгеній Дмитрович.

Досі ще ніхто, окрім нього, так і не зронив ні слова. Усі були зачаровані островом, на який щойно прибули. Можливо, старші вже й подорожували раніше і бували у подібних експедиціях, але нова земля – це завжди зворушуюче.

– Що це там? – тихо запитала Дар’я, вказуючи рукою у густу зеленаву траву. Тоді дівчина прокашлялася, щоб прорізати голос і вже гучніше додала: – Бачите… такі величенькі коричневі штуки. Овальні.

Доки Сергій присів на землю й доторкнувся до неї рукою, намагаючись окреслити обриси острову, інші рушили в той бік, куди вказувала Дар’я. Марта побачила, як із трави вигулькували темно-коричневі, як казала Дар’я, «штуки», та їхню форму скоріше можна було назвати еліпсоїдом.

– Чимось нагадує кокос, – гмикнув Левик, а Марта подумала, що це найбільш вдалий їхній опис.

– Що це таке? – пробурмотіла Аліна, присівши біля них. – Здається, я не знаю таких рослин… їх не знаходили раніше на островах?

– Мені здається, я таких іще не зустрічала, – Марта похитала головою.

– Теж думаю, що якась нова рослина, – Євгеній Дмитрович доторкнувся рукою до підборідка. – Не чіпайте їх поки, ми не знаємо, що це. А раптом, твариноподібне?

Марта задумливо глянула на цю знахідку. Їх тут у траві було повно, і схоже, це був якийсь плід. Ззовні він і справді нагадував звичайнісінький кокос, лише був трохи витягнутим. Також його поверхня була трохи волохатою… На цих волосках могла міститися отрута. Та з такою ж вірогідністю «кокос» міг бути цілком безпечним.

Євгеній Дмитрович одягнув медичні захисні рукавички, про всяк випадок. Присів біля одного плоду, а тоді мовив:

– Марто… ти могла би спробувати зробити передбачення?

Дівчина усміхнулася і кивнула – заради цього вона тренувалася. Заплющивши очі, вона налаштувалася й увійшла у стан яснобачення. Ось, у «кокоса» з’явилася невелика золотиста волосинка, Марта вхопилася за неї і побігла уперед у майбутнє рослини.

Друзі спостерігали за нею, намагаючись не заважати. Вона просиділа якусь хвилину так – із заплющеними очима, уся зосереджена. А тоді різко «прокинулася» і промовила:

– Здається, він досить безпечний. Але має дуже тверду оболонку, її буде важко розломити. Усередині якась зеленава рідина, але досить в’язка.

– Хм… зрозуміло, – повільно проказав Євгеній Дмитрович. – Я візьму цей плід, як екземпляр, і віднесу в лабораторію – хай там уже розбираються. Але зірву його трохи пізніше, раптом зіпсується.

Тим часом Сергій закінчив з картою, він віддав керівнику папірець, де приблизно окреслив границі острова.

– Усередині є водойма, – мовив чоловік, тицяючи в «карту». – Озеро, мабуть… а ось тут щось схоже на півострів, а також затока. Схоже, якраз у неї ми й запливли. Також з іншого краю острова високі гори, скелясті. Не знаю, чи буде зручно запливати з того берега. Але там є більш-менш нормальна місцина, де можна зупинитися.

– Якось сходимо туди у розвідку пішки і все дізнаємося більш детально, – кивнув Євгеній Дмитрович. – Дякую.

– Куди ми тепер підемо? – поцікавилася Лора, роззираючись довкола.

– Думаю, розвідаємо ліс. Підемо сьогодні в ту сторону… глянемо, наскільки цей ліс великий і що міститься за ним.

Пройшовши ще трохи, вони зайшли у ліс, між високих густих дерев. Тут все до жаху заросло, вкрилося непрохідними чагарниками. Спершу здалося, що тут лише звичайні дерева, але Марта зі здивуванням помітила деревця з невеликими округлими блискучими листками, під якими ховалися лимонно-жовті плоди.

– Це ж отруйний персик, – мовила Марта, трохи наблизившись.

Вона не помилилася. Якщо глянути далі, то ліс аж кишів цими ядовитими рослинами. Група зупинилася.

– Думаю, похід у ліс доведеться відкласти на потім, – сумно повідомив Євгеній Дмитрович. – Наступного разу приїдемо сюди з відповідними інструментами, аби безпечно пробратися лісом.

Ніхто не сперечався. Іти крізь зарослі отруйних персиків було фактично самогубством, тож експедиція повернулася до берега. Сергій запропонував пройтися вздовж берега, поглянути, що там, але вони нічого нового не помітили, окрім тих же кокосів. Дар’я охрестила їх пляжними кокосами, Марті здалося, що це чудово підходить для їхньої назви.

Берег трохи завертав, звідси було прекрасно видно заплив, у якому Сергій і зупинив катер. Тут було так спокійно, свіжо… Марта насолоджувалася перебуванням на острові, геть забувши, що вона перебуває у науковій експедиції.

Вони бачили кількох ящірок, що шурхотіли у траві, а також чимало крабів, які ховалися у воду.

– А тут багатенько живності, – мовив Левик, дивлячись, як черговий краб перебирав лапками, моторно забираючись під прозору воду.

– Сподіваюся, що хоч змій немає, – Лілі легенько здригнулася.

– Принаймні, ми їх не бачили, – Марта усміхнулася і скорчила похмуру пику: – Але це ще не означає, що їх тут немає…

– І одного разу, коли ти мирно спатимеш у наметі, змійка заповзе до тебе у спальник… – підхопив Макс, дивлячись, як сестра вкривалася дрижаками.

– Досить! – скрикнула білявка, що Аліна попереду аж підскочила. – Я не люблю змій, ясно?..

– А слимаків? – запитав Левик, піднімаючи з землі зеленаву слизьку штуку. – Слухайте, а це не такі професор Нік задавав нам збирати?

– Поклади на землю, – буркнула Лора. – А раптом він отруйний? Не будь таким необережним…

Левик пирхнув і кинув його геть. Безлюдний острів і справді був просочений усякими створіннями… Рослини тут мали волю, розрослися, як тільки бажали, тварини розмножилися, заполонивши острів, де ще не було людей. Цікаво, а кусючі комахи тут також є?

– Сподіваюся, ні, – Марта зітхнула.

– Що? – Лора вигнула брову, підозріло дивлячись на подругу, яка застрягла у своїх думках.

– Комахи… – Марта скривилася. – Не знаєш, які тут можуть водитися?

Лора потиснула плечима.

– Щиро сподіваюся, що лише звичайні комарі. Можливо, бджоли і мухи…

– Ненавиджу комарів, – Марта поморщила носика.

– У нас є аптечка, – Лора підморгнула. – Засоби від укусів комах там теж знайдуться, тож не хвилюйся.

– Все одно, не хотілося б, щоб мене укусила якась зараза.

Зовсім скоро вони зупинилися на ланч. Марта здивувалася, як швидко час минув – ось уже обід… Сонце стало нещадно палити, але вирішили намети не ставити, все одно на ніч вони залишатися не збиралися. Пообідавши їжею, яку брали з собою, та ще відпочивши трохи, експедиція вирушила досліджувати острів далі. Але нічого цікавого вони більше не знайшли – лише дослідили цю частину острову, доповнили карту, Євгеній Дмитрович узяв один екземпляр пляжного кокоса, Артур ще щось вимілював своїми приладами…

Загалом, коли небо почало темнішати, а сонце опускатися нижче до горизонту, група вирішила повертатися додому. Усі були дуже втомленими й виснаженими…

…і вартувало Марті торкнутися головою подушки, як вона одразу поринула в глибокий сон.

***

На першому уроці, мистецтві, Марта невпинно зівала, думаючи, як професорові Жорі вдається на це спокійно реагувати. Чи може, він вважає, що позіхання – це окремий вид мистецтва?..

Жарти жартами, але спати хотілося нереально. Учора вона до ночі сиділа за цим клятим черговим есе, а ще спеціалізація… Вона нічого не встигла зробити у суботу чи п’ятницю через ту ж експедицію, тому все довелося виконувати у неділю. Тобто, учора. Тобто, до ночі.

Лора також не виспалася, по ній це було видно, та вона не зівала, як Марта. Але через синці під очима, які вона нашвидкуруч спробувала приховати тоналкою, Лора мала не найкращий вигляд. А ось інші на вигляд здавалися бадьорішими (та можливо, лише здавалися…).

Ледве переживши-передрімавши урок мистецтва, Марта разом із групою зібралися на фізкультуру. Прохолодне повітря трохи збадьорило, а ще біг, розминка, прес, метання, стрибки… загалом, професорка Тасійка змусила Марту забути про дрімоту.

Тому на спеціалізації дівчина вже хоч так не зівала.

Та це й добре, адже почалася нова тема. Ну, темою це важко назвати, але…

– Відсьогодні у вас змінюються види завдань, які ви будете виконувати, – говорила пані Аліса. – Розгортайте підручники.

Зашелестіли сторінки. Марта перегорнула на потрібну сторінку й мовчки втупилася в підручник – там був зовсім не звичний параграф і не щось схоже…

– Вам потрібно виконувати завдання, – незворушно промовила пані Аліса. – А потім здавати мені.

– Які завдання? – вилетіло в Ратмира.

Пані Аліса холодно зиркнула на нього.

– Мироненко, ти сліпий трохи чи що? – жінка легенько підняла брову. – Пробач, але таких питань мені ще не задавали… У кожному параграфі є певна кількість завдань і варіанти відповіді. Виконуєте їх, а потім здаєте мені. Усно.

– Усно? – перепитала Василина. – Але…

– Без «але», – відрізала пані Аліса. – Ви третій курс, врешті-решт. Зможете справитися і з таким завданням.

«Немає ж нічого неможливого», – подумки додала Марта.

На сторінці підручника не було ніякого тексту. Зовсім не було. Лише дивні малюночки – кубики, кульки, а ще багатенько різних багатогранників, що Марта не всі знала, як звуться. На гранях цих фігур також були зображення – крапки, трикутники, квадратики…

І залишалося одне питання – що з усім цим чудом робити?..

– Є ідеї? – прошепотіла Лілі поруч.

– Їх аж цілий нуль, – Марта сумно похитала головою…

– Добре, хоч не половина… – Лілі з усмішкою зітхнула. – Треба було в Макса більше розпитати про ці «нові завдання».

– Не думаю, що він би тобі розповів, – пирхнула Марта. – Краще самі подумаємо… Бачиш, під одним зображенням виставлені в рядок інші? А потім знову така ж схема. Та ще й ці зображення якось схожі між собою.

– Схожі на якісь логічні тести, – мовила Лілі.

– І скоріше за все, так і є, – кивнула Марта й указала пальцем на перший малюнок. – Може, нам потрібно знайти цей же кубик… просто в іншому положенні?

– Мені здається, я вже десь зустрічала подібні задачки, – Лілі наморщила лобика. – Гаразд, давай спробуємо виконати…

– Мене більше насторожує, як потім ми їх усно здавати будемо. Це ж виходить, потрібно буде усі відповіді запам’ятати.

– Марто, ми пройшли вивчення на пам’ять дурнуватих нелогічних параграфів. Ти думаєш, не зможемо запам’ятати відповіді до цих задачок?

Марта посміхнулася кутиком вуст і взялася за завдання. Для початку взялася записувати відповіді на листочок, про всяк випадок. Так минали хвилини… а параграф із завданнями усе не закінчувався. Картинки перед очима вже розпливалися-розбігалися навсібіч, а мозок, здавалося, починав плавитися.

– Я так з розуму зійду, – пробурмотіла Лілі.

В аудиторії панувала тиша – усі намагалися розібратися із завданням. Марта досі не була впевнена, що вони з Лілі правильно зрозуміли, що треба робити. Та Лора мала схожу логіку, та й Левик з Ратмиром погодилися, що ці завдання потрібно виконувати подібним чином. Просто знаходити логіку між зображеннями…

Одне завдання, друге, третє… десте. Марті здавалося, що таке вже було. Але ні – воно було трохи інакшим. Перекручуючи в голові ці зображення, уявляючи їх об’ємними, якось вдавалося знайти відповідь. Але… це було надто важко!

І параграф усе не кінчався. Марта втомилася й стала розглядати шорсткий папір підручника – він був м’якеньким і приємним… Дівчина перегорнула сторінку, щоб глянути, чи не скоро ще кінець параграфа, а тоді, зрозумівши, що завдання розтягнулися ще на п’ять сторінок, повернулася назад.

І раптом їй на очі потрапило невелике золотаве візерунчасте зображення в правому нижньому куті сторінки. Його ж щойно тут не було!... Чи Марта просто не помітила? У будь-якому випадку, воно було красивим, неначе виконане справжнім майстром – лінії були тонкі й мали золотавий колір. Зображення зовсім відрізнялося від інших на сторінці – воно було меншим, та й колір інші картинки мали чорний. І розташоване воно було зовсім не за логікою попередніх зображень…

«Якщо там узагалі була логіка», – подумки мовила Марта.

Дівчина стала пильніше розглядати візерунчастий рисунок – це було коло, в середині якого від центру розходилося вісім однакових стрілок. Товстий контур кола також був прикрашений дрібними штрихами, а між стрілками були тоненькі ланцюжки. Усе було настільки детально промальовано, що Марта навіть не уявляла, як його створювали… Це ж скільки зусиль і терпіння треба мати, щоб намалювати цей невеликий значок!

– Але що ж це таке? – пробурмотіла під ніс Марта. Вона досі не могла збагнути, що такий красивий символ робить у підручнику зі спеціалізації.

– Що? – поряд обернулася Лілі.

– Та ось… поглянь, – Марта тицьнула пальцем у золотавий рисунок.

Подруга на мить зависла, дивлячись у підручник Марти, а тоді проказала:

– Гм, я до цього завдання ще не дійшла.

– Та я не про завдання, – відмовила Марта, а тоді зрозумівши, що вигукнула трохи голосно, пошепки додала: – Тут малюнок такий красивий.

– Малюнок? – Лілі здивовано вигнула брову. – Та мені здається, ця картинка нічим не краща від інших…

– Не картинка із завдання, а ось ця, – Марта починала дратуватися. – Бачиш, кружечок такий золотавий…

– Не розумію, – Лілі нахмурила брови. – Який ще золотавий кружечок? Марто, з тобою точно все гаразд?

Здається, вона говорила цілком серйозно – вона й справді нічого не бачила. Марта зміряла подругу спантеличеним поглядом, а тоді знову глянула на сторінку. Символ нікуди не зник… Та чого ж тоді Лілі його не бачить?

«Може, то мені вже щось ввижається після таких завдань, – припустила подумки Марта. – Але хіба може бути така краса просто витвором моєї уяви?»

Вона обережно доторкнулася пальцем до золотистого зображення. Вона дотиком відчувала прогини паперу під лініями, відчувала ребристу поверхню. Дивно, дуже дивно…

Вирішивши, що досить гаяти час, Марта повернулася до розв’язування задачок. Та все ж… що то таке було?