«Кожному потрібен хтось, хто його вислухає».

Чак Паланік

– То що ж з ним трапилося?

– Чому очі в нього… розплющені…

– Він точно живий?

– Та дихає ж. Він просто наче паралізований…

Такі розмови плелися, коли Сергій та Левик принесли завмерлого Макса, що так і не поворухнувся, широко розплющивши очі. Лора була єдиним свідком того, що сталося…

… і вона не розуміла, що відбулося.

Чому вона ніяк не постраждала? Що зробив той чоловік? І чому… чому це подіяло лише на Макса?

– Я не знаю, як пояснити… – бурмотіла Лора. Вона досі не могла заспокоїтися. – Там був чоловік. Макс його побачив… а коли я підійшла, чоловік побачив нас.

Вона на мить замовкла. Усі пари очей зацікавлено й очікувально дивилися на неї, а вона не знала, як продовжити.

– Я на мить бачила його… а тоді почула голос. Він сказав: «Завмри». Ну і… – Лора співчутливо глянула на Макса. – Він завмер.

– Тобто?

– Просто завмер? Тому що… той чоловік так сказав?!

– Дивно виходить…

– Думаю, той чоловік мав таку ОЗ, – врешті мовила Лора. – Таку, що схожа на мою. Навіювання.

– А чому ж тоді… – Лілі запитально глянула на подругу. – Ти ж там була? Чому на тебе не подіяло?

Лора лише сумно стиснула плечима. Усе, що вона висловила – було лише припущенням. Але було ще дещо…

– А також я впізнала того чоловіка, – випалила Лора. – Не знаю, як… адже він був зовсім іншої зовнішності.

– То хто ж це був? – запитав Артур. – Ти… знаєш цю людину?

– Так, – кивнула Лора. – І думаю, саме ця людина причетна до того, що ми тут застрягли. А також… Ратмир був правий – він входить до нашої команди.

Усі присутні здригнулися й нашорошилися.

– Хто? – лише й зміг випалити Ратмир.

Тиша. Лора ще нічого не казала, ніби зважуючи усі думки. Марті здалося, ніби цей час тягнувся так довго… і невже серед них справді був зрадник?

– Лоро? – пролунав тремтячий голос. – Кажи вже…

– Це… – її голос трохи здригнувся. – Іванов Володимир Семенович. Координатор.

Помітно відчулося, як спала напруга. Марта аж видихнула з полегшенням. Вона боялася, що це міг бути хтось із товаришів, які за цей час стали їй такими близькими…

А ось Євгеній Дмитрович помітно зблід.

– Він і справді нещодавно лише влаштувався у наш центр, – задумливо промовив науковець. – Але хто ж міг подумати, що… ох…

Його погляд упав на завмерлого Макса.

– А що з цим будемо робити? – Аліна схилилася над потерпілим. – Може, хоча би повіки йому закрити?

Усі погодилися, бо дивитися на ці нажахано розплющені очі було дещо моторошно. Макса перевели в намет й залишили в спокої, Аліна ще роздумувала, що з ним робити… вона, звісно, зазвичай виконувала роль лікаря в експедиціях, але такий випадок був рідкісним. Точніше, з нею він трапився уперше.

– Він, мабуть, і досі десь на острові? – уголос роздумував Євгеній Дмитрович. – Володимир… якщо він нас сюди затягнув, то має знати, як нам вибратися.

– У нього були усі шанси це все влаштувати, – зауважив Сергій. – Подумайте лиш – він координатор. Здається мені, він не випадково підібрав саме цей острів, знайшов удалу дату для подорожі, коли тут буде сильна злива… а потім ще й видалив усі наші дані про експедиції, виставивши усе як випадковість.

– Він і справді мав можливість таке зробити… але не віриться. Просто не можу зрозуміти, чому… навіщо?!

Та й ніхто не міг зрозуміти. Для чого увесь цей цирк? Навіщо закривати їх тут, на острові, навіщо нападати на Макса? Марта підозрювала, що це ще не все… якісь же мотиви мав цей Володимир Семенович! Що ще він збирався зробити?!

Неспокій у печері тримався аж до вечора, а напруга ніяк не спадала. Усі металися туди-сюди, під кінець дня Марта відчувала себе емоційно виснаженою. Дар’я роздобула із запасів ще кілька червоних грибів, мовивши, що вони сприяють енергетичній відновленості. Має допомогти…

За Максом спостерігала Аліна. Але важко було без нього – в основному він виконував роль лікаря. А тепер…

Повечерявши, Марта повернулася до намету. Не було бажання будь-що робити… просто важко усе сприймалося. Стільки всього трапилося за день. Лора та Лілі ще не повернулися до намету, хтозна, де вони ще могли бути…

«Зараз би кави випити, – сумно подумала Марта, пригадуючи той смак та прекрасний аромат. – О, навіть таких простих буденних речей так не вистачає! Скоріше би вибратися з цього острова. Скоріше би припинився увесь цей дурдом. Скоріше би усе знову стало в норму…»

Вуха вловили тихенький дзвін. Це просто у вухах дзвенить чи…

Марта прислухалася. Ні, він долинав зовсім поруч. І цей звук був таким ніжним, переливчастим, неначе ніжна мелодія сотні маленьких золотих дзвіночків. Таємничий дзвін…

Чарівний.

І водночас незвичайний, і такий знайомий… Неначе він лунав зсередини, з самої Марти. Мелодія душі…

Марта пригадала. Здогадалася, що це було. Вона підняла руку, щоб дістати потрібну книгу, у якій це було, але одразу здригнулася. Рука була вкрита золотавим сяйвом, мерехтливими вогниками.

Дзвін лунав. Сяйво розросталося. Марта здогадалася, що це було…

… і завмерла, зачарована мелодією.

***

Лора першою залізла до намету, за нею Лілі. Дівчата застали заворожену Марту, яка застигла в одній позиції. Вона була у положенні напівлежачи, рука зависла у повітрі і тримала невелику білу чашечку з темною рідиною. Вона навіть не здригнулася, коли увійшли дівчата, а очі Марти дивилися в одну невідому точку.

– Що з нею? – Лілі помахала рукою перед очима подруги.

– Щось дивне, – буркнула Лора. – Поглянь.

Біля рук Марти обвивалися тендітні мерехтливі цяточки. Роздавався ледь чутний дзвін. Лора насупилася. Обережно доторкнулася пальцем до Марти, неначе боячись, що вона може розсипатися від найменшого доторку.

Марта ледь помітно здригнулася. Її очі сфокусувалися. Кава у чашечці вкрилася брижами.

– Марто? – схвильовано здригнувся голос Лілі.

Та кинула погляд на чашку. Обережно поставила її і, нічого більше не кажучи, потяглася до свого рюкзака.

– Що це було? – вимогливо вимовила Лора. – Марто, поясни будь ласка.

– У мене є здогадка… – пробурмотіла дівчина, дістаючи із рюкзака книгу. – Пояснення, думаю, тут.

Вона тримала в руках «Світло». Лора здивовано вигнула брову. Марта відкрила потрібну сторінку й пробіглася очима по рядках. Тоді дала дівчатам. Це була перша частина, розділ п’ятий. Прийоми світла Найвищого рівня. Після вибуху та спалаху був останній третій прийом:

«Дзвін – або ж Мелодія душі. Найчастіше він з’являвся мимоволі, та деяким вдавалося його контролювати, наприклад, Камілі Шульц. У процесі дзвону руки обплітали мерехтливі вогники, схожі на чарівних світлячків. Вони допомагали матеріалізувати бажання ясновидця, тобто, з’являвся будь-який предмет просто нізвідки.

Можна подумати – чим небезпечний цей прийом, чому він доступний лише Найвищому рівню? Справа у тому, що під час виконання ясновидець чує мелодію, схожу на переливчастий дзвін дзвіночків. Він настільки заворожує, що людина втрачає контроль над своїм тілом і просто завмирає, зачарована мелодією. Звідси і друга назва – мелодія душі.

Але з цього стану можливо вибратися, наприклад, коли тебе хтось потривожить ззовні. А також можна навчитися контролювати цей стан і виходити із завороження…» (із книги «Світло»).

– То це… був дзвін? – очманіло запитала Лілі. – І ця чашка кави…

– Це вийшло мимоволі, – відповіла Марта, яка вже остаточно повернулася до нормального стану. – Останнє, що я пам’ятаю, було сильне бажання випити кави. А далі – мелодія дзвіночків і… забуття.

– Зате тепер ти можеш випити кави, – гмикнула Лора. – А ще у нас є додаткова чашечка…

– Не думала, що колись застосую такий прийом, – Марта дивувалася сама собі. – Досі мені не вдавалося навмисне входити у «найвищий» стан, а тут… та ще й під дією блоку.

– Може, це так грибочки подіяли? – припустила Лілі.

– Ох, не знаю… так, давайте будемо спати лягати. Важкий сьогодні день був, сподіваюся, завтра буде кращий.

Марта усміхнулася друзям, а тоді спокійно вляглася у свій спальник, скрутившись у затишний клубочок.

***

Снідали залишками вечері. Марта втамувала спрагу свіжими ягодами вістрід, які вдалося знайти поблизу скель. Воду економили – за нею й так доводилося ходити доволі часто. Одного запасу вистачало максимум на два дні…

Що ж далі треба було робити? Ніхто досі не міг придумати. Як вибратися? Теж варіантів нуль… Єдине, що залишалося, – чекати на диво, бути обережним і зазнавати мінімум утрат. А ще потрібно було щось зробити з Максом, але ніхто досі не знав, як.

За нього Марта дуже хвилювалася, заглядала до палати. Аліна казала, що стан стабільний, але… не зрозуміло, добре це чи погано. Те, що його ніяк не могли пробудити, погано, але ж добре, що гірше не стає.

– Та придумаємо щось, не хвилюйся так, – намагався заспокоїти її Ратмир, пригортаючи за плече.

– А якщо ще з кимось таке трапиться? Що тоді робити будемо?

– Я впевнений, що спосіб знайдеться… – хоча на обличчі Ратмира читалася розгубленість. – Послухай, Марто. Доглядати за ним – справа Аліни. Тобі краще не думати про це, зайнятися якоюсь роботою…

– Він мій друг, – Марта насупилася. – Наш друг. Невже ти за нього не хвилюєшся? Бо щось на диво легковажно поводишся…

– Хвилююся, просто намагаюся не втрачати позитиву. На краще потрібно сподіватися, а не…

– А якщо сподівання не виправдаються? Потрібно реально дивитися на проблему і шукати якісь способи її вирішення, а не… закривати очі, відволікаючись на щось інше, – останні слова пролунали гостро.

Марта стиснула зуби, різко встала й пішла кудись. Щоправда, у чомусь Ратмир мав рацію – її допомога ніде не завадить…

Але Макса справді не вистачало. От, необережна Лілі перечепилася через якийсь камінь й упала, перекотившись набік. Не було поруч брата, який завжди заліковував такі незначні поранення… довелося звичайними методами працювати. Але з забитим коліном, роздертими долонями та ліктем не дуже попрацюєш. Тому Лілі, можна сказати, відправили на лікарняний.

Дуже не вистачало рук при роботі. Можна подумати – лише двоє відлучилися, а вже така метушня почалася… Усі вже звикли до злагодженої роботи, де кожен мав якісь обов’язки, а тепер з’явилися прогалини.

Увечері Марта разом з Лілі зазирнули до намету, де був Макс. Важко було дивитися на те, як він незворушно лежить у такій самій позі, як і вчора, як і… він нітрохи не рухався, лише ледь помітно піднімалася й опускалася грудна клітина.

– Як думаєш… – прошепотіла Лілі, – а він нас чує?

– Думаю, так, – кивнула Марта. – Якщо той… чоловік сказав йому «завмри», то він просто завмер. Тобто, він мав би усе і чути, і бачити, просто рухатися не може.

– Дивно… – Лілі присіла біля брата.

На неї також важко було дивитися. Вона за нього найбільше хвилювалася… Марта пам’ятала, що у дівчини з рідні лише він та батько. Важко, мабуть, втрачати рідних людей.

Чомусь пригадався день, коли Марта була ще на першому курсі. Тоді, коли зникла Лілі. Макс тоді також за неї переживав… сам не свій був.

І тоді… на першому курсі. Він їй допомагав. Доволі часто… У Марти аж застиг клубок у горлі. А що буде, якщо він так і не прокинеться? Як тоді буде Лілі? Що ж узагалі… тоді буде?!

Макс дуже часто допомагав, підтримував. Чому Марта лише зараз зрозуміла це? Тому, що хлопець завжди тримається непомітним? Стоїть поруч, але позаду, в тіні… І тут, на острові, завжди мовчки допомагав усім, мабуть, частіше з усіх користувався ОЗ, адже ледь не кожного дня хтось міг поранитися, вивихнути ногу, порізати пальця, забити коліно, не вписатися у вхід печери й стукнутися лобом об камінь до втрати свідомості. Ну, таке один раз трапилося, з Сергієм. І Макс завжди усім заліковував ці, навіть незначні, подряпинки. Тепер без нього важко…

Лілі сумно усміхнулася, Марта так і продовжувала розглядати брата з сестрою. Так дивно… вона вже звикла бачити, що вони завжди разом.

– А знаєш… – пробурмотіла Лілі. – До того, як ми обоє опинилися в Коледжі, ми з Максом були не в найкращих стосунках. Я на нього часто сердилася, навіть за дрібниці. Не завжди усе розповідала, трималася подалі…

Вона раптом схлипнула, і Марта побачила, як Лілі рвучко протерла очі.

– А він не зважав на це, – продовжила білява. – Ніяк. Приховав від мене лише таємниці Коледжу, а все інше… я ніколи не бачила, що він до мене ставився краще, ніж я до нього. Шкода, що я цього ніколи не цінувала.

– Лілі…

– Я колись думала, що він так любить мене лише через те, що я схожа на маму, – перебила дівчина й обернула голову до Марти. – До жаху схожа. Якби… якби вона була жива, то ми були б як дві краплі води.

Марта не могла нічого вимовити, просто дивилася на подругу великими очима. Чому вона раптом… заговорила про свою матір?

– Та ні, він просто любив мене як сестру, – продовжувала Лілі. – Тільки я… Марто, скажи мені, чому я не віддячувала йому?!

Її голос зірвався на панічний вигук. Марта присіла поруч й не змогла придумати нічого кращого, як просто обійняти подругу.

– Усе ще можеш віддячити, – прошепотіла вона. – І зможеш… не думаю, що вже пізно. З ним усе буде гаразд.

– Точно?

– Слова ясновидиці.

Марта усміхнулася. Хоча на душі було кепсько… як вона могла втішити своїми словами Лілі, якщо сама у душі ледь не плакала?

Але якщо Макс зараз усе чує… то він точно зрозуміє свою сестру.

– Мені також важко зараз це переживати, – мовила Марта стиха. – За цей час він став для мене дорогим другом, повір.

– Вірю, – пирхнула Лілі. – Ми усі дуже зблизилися.

– Важко було б вас утратити.

Марта зітхнула. Не те слово – важко…

– Ще на першому курсі Макс допоміг мені справитися з параграфом, – пригадала Марта й усміхнулася. – Якби не він, то я, мабуть, збожеволіла би.

– А мені не допомагав, – буркнула Лілі. – Хоча… допомагав, – вона похнюпилася. – А я знову не помітила. Забула…

– Пригадала, – виправила Марта. – Пам’ятаєш, як ми з глузду їхали від тих параграфів?

– Таке не забудеш, – пирснула Лілі. – А ще треки на мистецтві…

– Ми ловили мух на вольовій підготовці.

Лілі та Марта тихенько розсміялися. Настрій покращився – це добре… Марті здалося, що навіть у Макса смикнувся кутик вуст. Але… ні, то лише здалося. Він і далі лежав нерухомо.