«Світ — це книга. І хто не подорожував по ньому — прочитав у ній лише одну сторінку».

Августин Аврелій

Марта постукала у двері. Друзі позаду неї принишкли, чекаючи, коли їм можна буде увійти. Кабінет директора Національної дослідницької групи, Чернікова Костянтина Васильовича…

– Заходьте, – пролунав голос з середини.

Марта обережно прочинила двері й ковзнула досередини. За нею голови ввіткнули друзі. Чоловік сидів за столом і розглядав свої папери, Марті вперше довелося побачити його наяву, адже до цього вона лише розмовляла з ним по телефону. Директор був не надто високим з ріденьким темним волоссям, посередині виднілася лисина. На носі були невеличкі квадратні окуляри. Костянтин Васильович глянув на них і приязно усміхнувся:

– О, це ви. Ясновидиця та її друзі.

Марта ніяково усміхнулася й кивнула. Директор центру призначив їм на сьогодні зустріч з керівником майбутньої експедиції та рештою команди, яку набрали.

– Виходьте у двір, на спортивний майданчик, – мовив Черніков. – Євгеній Дмитрович казав зібрати усіх там… Він сам підійде десь за хвилин п’ять, тож чекайте.

– Добре, – кивнула Марта, покинула кабінет і звернулася до друзів. – Нам на спортивний майданчик.

– Це, мабуть, десь позаду будівлі, – припустила Лілі. – Бо я його не бачила.

– Тут є задній вихід? – мовив Левик. – Щоб не оббігати цей величезний центр.

– Має бути, – зітхнула Марта.

Будівля Національного дослідницького центру була справді величезною. Важко уявити, скільки тут людей працює, скільки груп, скільки ведеться досліджень… Вони співпрацюють з іноземними групами, проводять експедиції не лише на загублених островах, а й на інших нерозвіданих частинах планети. Це й старовинні будівлі, що були побудовані древніми обдарованими, і всі таємничі загадки Землі, які до цього не могли пояснити без долі фантастики чи містики. Навіть на території України знайшли кілька таких місць…

Але експедиція, у яку хочуть взяти Марту, полягала у дослідженні загубленого острова. Вона порівняно більш-менш безпечна для початківців, а також там знайшли найкраще застосування дару ясновидиці. Адже на загублених островах часто знаходять нові рослини та речовини, вплив яких на людину може бути непередбачуваним. Мартине завдання полягатиме у тому, щоб наперед сказати, що є безпечним, а що ні. Хоча вона це ще не навчилася досконало робити, але пані Галина пообіцяла, що докладе максимум зусиль, щоб навчити Марту цьому розділу яснобачення.

На щастя, друзі виявили окремий вихід на задній двір і вже незабаром опинилися на спортивному майданчику. Тут ще нікого не було, окрім них, лиш десь неподалік доглядав за клумбами працівник.

– Отже, нашого керівника зватимуть Євгеній Дмитрович? – перепитала Лора.

– Угу, – кивнула Марта. – До речі, а хто в курсі, які люди потрібні для експедиційної групи?

– Науковці, у першу чергу, – мовив Макс. – А також лікар, технічні працівники, кухарі…

– Дай-но вгадаю, ти будеш лікарем? – Лілі глянула на брата.

– А ким же іще? – усміхнувся той. – У мене рік досвіду роботи медпрацівником, а цього виявилося достатньо. До того ж, з моєю здібністю…

– Не зазнавайся, – штрикнув його Ратмир, а Макс лише пирхнув. – Мене, до речі, взяли в ролі помічника технічного працівника.

– А я ще не знаю, ким мене оберуть, – мовила Лілі. – Сказали, що на місці розберемося.

– Я буду практикуватися на науковця, – Лора легенько усміхнулася. – Все ж, я бажала бути дослідником ще з минулого року…

– Ми знаємо, – засміялася Марта.

Розмову перервала чиясь постать, що підійшла до друзів. Марта глянула на чоловіка – він був досить низеньким, мав світло-русяві скуйовджені кучері, які рудизною виблискували на сонці. На ньому була звичайна світла сорочка з коротким рукавом не заправлена в коричневі брюки. Вигляд чоловік мав дещо недбалий, але він приязно усміхався, а великі сірі очі легенько примружилися від сонця і з цікавістю розглядали шестірку друзів.

– Вітаю, – промовив чоловік. – Якщо я не помиляюся, то ви – практиканти із Коледжу для обдарованих?

– Уже Університету, – виправила Лора.

Марта й сама не могла звикнути, що їх перевели на третій курс, а отже, тепер вони навчалися в Університеті. У ньому вони мали вчитися ще п’ять років… Будівля була з’єднана з Коледжем, але молодші курси не допускалися на територію Університету, особливо, перший курс. Марта сумуватиме за старим корпусом… і за балкончиком зверху. Тепер у них будуть зовсім інші аудиторії, Макс казав, що з’явиться новий предмет – астрономія. Схоже, навчання на третьому курсі буде не менш цікавим.

– Добре, – тим часом кивнув русявий чоловік. – Мене звати Стригун Євгеній Дмитрович і я буду головним у нашій експедиційній групі.

Марта помітила, як позаду підійшов ще один незнайомець, значно вищий за цього Євгенія Дмитровича. Та й худорлявий якийсь. Здається, він узагалі був повною його протилежністю – темне гладке волосся було обережно причесане набік, очі були напівприкриті й зверху оглядали усіх довкола. Він був одягнений суто по-діловому, навіть у таку спеку спромігся одягти піджак.

– О, а це Володимир Семенович, наш координатор, можна сказати, – мовив Євгеній Дмитрович. – Він, знаходячись тут, буде встановлювати з нами зв’язок, передавати наші дані центру, планувати приємні дати майбутніх експедицій і тому подібне.

– Приємно познайомитися, – кинула Марта. – Я Марта Гаврилюк.

– То це ти у нас ясновидиця, – усміхнувся Євгеній Дмитрович. – Сподіваюся, нам за твоєї допомоги вдасться багато чого зробити. А твоїх друзів як звуть?

Поки вони знайомилися, підійшло ще кілька чоловік, і Марті здалося, що деякі обличчя їй були знайомими. Високий серйозний хлопець, а також руда дівчина, у якій Марта одразу ж розпізнала Дар’ю, що була з ними разом у Жовтій команді.

– О, привіт, – раптом подав голос Макс. – Ти що, будеш у нашій експедиційній групі?

– Виходить, що так, – широко усміхнулася дівчина.

– Я знав, що ти уже кілька років тут працюєш… До того ж, ти на сьомий курс перейшла, так?

– Вірно. І планую надалі пов’язати своє життя з дослідництвом, – вона обернулася до решти і підморгнула. – Думаю, вам теж тут сподобається.

Хлопець виявився теж з їхнього Університету, та він минулого року випустився. А до цього Марта зустрічала його на тренувальних переслідуваннях – він був капітаном Синьої команди, Ющак Артур. Вельми дивакуватий хлопець, якийсь дуже стриманий, але погляд завжди був непривітним. Сем чомусь завжди запевняв, що у нього паскудний характер.

– Бачу, тут ви всі знайомі, – помітив Євгеній Дмитрович. – Але якщо не помиляюся, то має бути ще дві людини із вашого навчального закладу, яких ви маєте знати. Інші члени нашої команди теж випускники цього Університету, але вони старші, тож з ними вам навряд чи доводилося перетинатися. О, гляньте, ще хтось підходить.

Неподалік показалася невисока дівчина, що несміливо підійшла до групи. Марта впізнала її – це Еля, їхня однокурсниця. Тихенька й скромна відмінниця, що завжди була у групі «А», скільки Марта пам’ятала. Вона в очі майже не кидалася, мала неяскраву зовнішність – крихітне тіло, бліда шкіра, волосся попелястого відтінку, очі маленькі й скромну усмішку.

– Привіт, – зраділа Лора, побачивши одногрупницю. – Ти також до нас?

– Угу, – кивнула дівчина і стала неподалік. – Я Еля Маліванчук, приємно доєднатися до групи.

– Я буду вашим керівником, Євгеній Дмитрович, – представився чоловік. – Думаю, за час спільної роботи ми добре зможемо потоваришувати, адже нам доведеться довгий час працювати в команді…

– Дивись-но, а то не… Іра? – Лілі показала Марті кудись в сторону.

Подруги придивилися до постаті високої дівчини з білявим кінським хвостом. Та, коли їх помітила, впевненим кроком направилася до групи і, підійшовши, голосно мовила:

– Доброго дня. Я Ірина Чижевська, буду практикуватися у дослідники… Це ж тут збирається експедиційна група?

Євгеній Дмитрович радісно закивав і представився, не забувши назвати й свого мовчазного напарника. Марта тим часом розглядала одногрупницю, вилупивши на неї очі.

– Якого чорта вона взагалі тут забула? – прошепотів Левик на вухо Ратмирові.

Ірина була ледь не першою красунею третього курсу, на пару з Нікою. Звісно ж, висока блондинка не могла не залишитися без уваги, особливо, якщо вона мала яскраву фігуру. Але куди вона піде зі своїми підборами та довгими нігтями?! Точно не в експедицію на загублений острів… чи може, вона думає, що там асфальтовані дороги?

– Я не збираюся ладнати з нею в команді, – бурмотіла поряд Лора. – Вона ж таке стерво. Зарозуміла, пихата і…

– Лоро, ти в курсі, що вголос це кажеш? – штрикнула подругу Лілі.

Дівчина лише набурмосилася, спідлоба поглядаючи на Іру. Плюс, до її характеру додавалася ще досить войовнича ОЗ – електрокінез (а якщо точніше – керування блискавками). Марта теж не була особливо рада такій напарниці, але залишається сподіватися, що цій нафарбованій білявці просто не сподобається бути дослідником в експедиції і вона покине їхню дружну команду.

– Привітики, а ось і ми! – роздуми перервав чийсь жвавий голос. – Не сильно запізнилися?

– Якщо п’ять хвилин – це не сильно, то так, – усміхнувся Євгеній Дмитрович. – Друзі, знайомтеся, ще наші двоє членів команди. Аліна Чернюк, науковець, а також Сергій Грабчук, наш технічний працівник, без якого ми ніяк не справимося.

Аліна весело заусміхалася, відкинувши розпущене темно-русе волосся назад. Вона виглядалася вкрай життєрадісною та відкритою людиною, що одразу хотілося дізнатися про неї більше. Сергій також виглядав легким на контакт, та досі нічого не говорив. Його очі сховалися за сонцезахисними окулярами, а загалом, він був одягнений по-літньому – яскрава легка сорочка з візерунком пальм і картаті шорти до коліна.

– Ось, уся команда у зборі, – радісно заявив Євгеній Дмитрович. – Думаю, за час співпраці ми добре перезнайомимося, а зараз час приступити до плану майбутньої експедиції. І взагалі, я хотів би поділитися з вами тим, що придумав на цей раз, – чоловік весело підморгнув.

– Якийсь ти надто радісний, – штрикнула його Аліна.

– А що, не можна?

– Признавайся, уже щось задумав, чи не так?

Євгеній Дмитрович захихотів і промовив:

– На цей раз наш любий координатор, Володимир Семенович, знайшов вельми цікаву місцину. Так, загублений острів, але в ньому є багато чого таємничого… тож мені просто не терпиться його дослідити!

– Чи безпечно брати в експедицію у таку «вельми цікаву місцину» новаків? – запитала Дар’я. – До того ж, досить багато новаків.

– Не хвилюйся, ми ж не в розвалини містичних замків обдарованих ідемо, що оповиті усякими прокляттями, – у чоловіка гарячково зблиснули очі. – Хоча, я б і там з радістю побував…

– А що, і такі бувають? – з острахом прошепотіла подрузі Лілі, та слова Євгенія Дмитровича змусили й Марту здригнутися.

– Ну, так, це всього лише загублений острів… – пробурмотіла Аліна й почухала потилицю. – Тим не менш, чо там аж такого цікавого?

– Володимир каже, що там ми можемо виявити чимало нових видів, – урочисто промовив Євгеній Дмитрович. – До того ж, острів був прихований «водоспадом», я аж здивований, як нашому координатору вдалося на нього натрапити…

– Ага, – кивнула Дар’я, обдарувавши Володимира Семеновича шанобливим поглядом. – Зазвичай такі землі важко виявити.

Координатор легко всміхнувся й відвів погляд, наче приймаючи похвалу. Марта таки не зрозуміла, що то за «водоспад» і в чому полягала цінність та таємничість найденого острова, але видно, науковцеві довелося докласти багато зусиль, щоб виявити його. Що ж, він гарно попрацював… тепер їхня черга відправитися в експедицію, аби дослідити цей острів.

– Я планую провести курс експедицій, – мовив Євгеній Дмитрович, – і завершити десь у кінці зими.

– Ого, – присвиснув Артур. – Швиденько.

– Думаю, ми там досить вправно впораємося, команда ж у нас чималенька, – керівник групи оглянув усіх та й усміхнувся. – Наша задача – першими дослідити цю землю, встановити небезпеки, нові екземпляри, побудувати карту… І в кінці-кінців знайти підходяще місце для подальших спостережень. А потім цим островом займуться вже інші дослідники, їхня робота вже буде дещо складнішою. Хоча, бути першими, хто ступить на невідому землю, теж не легко.

Чоловік якось замислено усміхнувся, глянув кудись вгору і додав:

– Але цікаво.

***

Кожному видали по кілька наборів експедиційного одягу, похідні рюкзаки та багато інших дрібничок, корисних в експедиціях – цим дослідницький центр забезпечував своїх працівників. Видно, вони не довіряли кожному самому підбирати матеріали для експедиції, тому фінансували якісний одяг, взуття та інші причандалі, від чого залежатиме якість самої експедиції.

– Ось, позичаю вам ще кілька корисних книжок, – Євгеній Дмитрович вручив їм зо п’ять товстеньких томиків. – Раджу вам краще обізнатися в цій темі перед експедицією.

Марта навіть не здивувалася, коли на обкладинці побачила ім’я автора – Аксьоненко Григорій. Лора одразу забрала майже всі книжки собі, вона найбільше з усіх горіла бажанням їх прочитати. Ще одну взяв Ратмир, а Марта вирішила, що для початку їй треба дочитати ще «Світло»… Ох, скільки часу минуло, а вона так і не спромоглася дочитати ту книжку!

Студентів-практикантів розділили між науковцями, кожен узяв когось під своє крило. Звісно ж, Мартою опікуватися взяв Євгеній Дмитрович, йому важливо було, щоб ясновидиця була його ученицею. Аліна вирішила, що буде показувати все й допомагати Лорі та Максу, адже дівчина в минулому була лікарем, Сергій обрав собі Ратмира, мовляв, з нього вийде гарний помічник в експедиції. До того ж, хлопця тягнуло до техніки, отже, він міг би бути непоганим технічним працівником.

Дар’я обрала собі Елю, їй до вподоби була ця мила й спокійна дівчинка, а також Лілі. Крім цього, ці дівчата швидко знайшли спільну мову. На них покладалися усі в плані кулінарії протягом експедиції. Хоча, Лора спочатку жартівливо пропонувала Левику зайнятися цим, але той вже вирішив, що буде допомагати Артурові. Крім того, у нього приготування їжі ще довго асоціюватимуться з тим клятим рожевим фартушком… Отже, під керівництвом Артура опинилися Левик та Ірина.

– У разі чого звертаєтеся до своїх старших, – мовив Євгеній Дмитрович. – У той же час, вони за вас відповідатимуть, вам допомагатимуть, ось для чого, ми все це розподілили.

А тепер, коли був вільний час, друзі вирішили приміряти одяг для експедиції, а також ознайомитися з обладнанням, яким доведеться користуватися в майбутньому.

– Вау, а тобі цей одяг дуже личить, – вихопилося в Ратмира, коли він глянув на Марту.

Та лише сором’язливо усміхнулася й глянула на себе в дзеркало. Одяг сидів чудово, він був дійсно якісно зробленим. Особливо увагу привертало міцне шкіряне взуття з ребристою підошвою, мабуть, для зручної ходьби по нерівній поверхні. Додаткові застібки на рукавах та штанах чудово закріплювати одяг на тілі. До того ж, комплект був досить легким, схоже, острів знаходився в якихось теплих краях.

– А форма нічогенька, – самовдоволено вишкірилася Лілі, поглядаючи на своє відображення.

На сьогодні більш нічого серйозного не було заплановано, тож їх відпустили додому. Наступна зустріч групи була назначена вже у вересні, тож Марті довелося розпрощатися з друзями до початку навчання.

А до нього залишалося вже зовсім небагато…