«Люди просять мене пророкувати майбутнє, а я хочу всього лише запобігти йому».

Рей Бредбері

Дослідження просувалися тихо-мирно. Очищати ліс отруйних персиків без використання ОЗ було б дуже важко, тому Євгеній Дмитрович вирішив залишити його в спокої, на велике невдоволення Сергія.

– Ми ж майже дісталися скель! – не вгавав чоловік. – Трохи вже могли дочистити, навіть і без здібностей.

– Це може бути надто небезпечно, – вкотре вже повторював Євгеній Дмитрович. – Якщо Марта чи Ратмир не будуть відхиляти отруйні плоди, то ми всі матимемо ризик отримати опіки. А тому експедиції узагалі доведеться припинити!

– І що тепер? Узагалі змінюєш план експедиції?

– Доводиться, – науковець скривився. – Ми підемо в обхід, з іншого боку. Можливо, там ліс зміниться на більш безпечні дерева, тоді ми зможемо піти до скель. А якщо й ні, то дістанемося їх з іншого боку й підемо по периметру.

– Хто знає, а може, увесь острів засаджений цими отруйними персиками, – уїдливо мовив набурмосений Сергій. – Ми що, тоді будемо ходити довкола, намотувати кола?

– На цей випадок я ще не придумав плану.

І через мить Євгеній Дмитрович ще додав:

– Поки що сподіватимемося на краще.

Та не лише один Сергій був невдоволений рішенням голови експедиції. Дар’я також вважала, що можна було в обережно там і пробратися, а Ратмир запевняв, що якщо користуватися своїми силами помалу, то може, нічого й не відбудеться.

Лора ніяк не реагувала, мовчала. Марті на мить спала думка, що та замислилася про можливі скарби, заховані на острові… та ну, чого ця дурна думка ніяк не йде з голови? Після того, як вона сказала… стає дуже смішно, дивлячись на її замислене обличчя.

Цікаво, а що ще може їй прийти в голову?..

Євгеній Дмитрович спочатку повів групу вздовж берега, а тоді, коли ліс неподалік став рідшим і розкрилися ширші простори, вони рушили углиб острова. Під ногами пісок змінився на шовковисту траву, обабіч зникли великі пляжні кокоси, де-не-де лиш виднілися дерева – то звичайні, то отруйні. Траплялися навіть великі, які росли тут, схоже, століттями, а може, і довше… Ці дерева мали широкі темні стовбури й лапаті темно-зелені, майже болотні, листки, неначе в іспанської шовковиці, вони відкидали величезну тінь.

Група просувалася далі, дерева траплялися не часто. Тут був більше степ, або навіть лісостеп… Шелестіла трава під вітром, який тут розгулявся, а Марті здалося, що десь у небі навіть промайнув птах. Цікаво, а які тварини узагалі водяться на острові? Адже на березі тоді вони бачили чимало живності, отже, і в лісі має хтось водитися.

Спочатку йшли трохи вгору, а тоді спускалися донизу. Звісно, поверхня тут була не ідеально рівною – такі собі, горби… Експедиційний загін рухався далі й довго ще не зупинявся. Марта знала – вони шукають гарне місце, щоб розташувати якусь дослідницьку станцію. Ну, але це вже був не її профіль, вона з Євгенієм Дмитровичем мали досліджувати рослинність.

– Тут має бути непогана місцина, – мовила Аліна, указавши рукою вперед. – Зупинимося?

Усі погодилися. Хлопці й чоловіки одразу почали ставити намети для привалу, Дар’я оголосила, що скоро настане час для обіду, тож вони розпалять багаття. Марта зацікавилася тим величезним деревом з лапатими листками. Воно не було схожим ні на дуб, як вважали спочатку, ні на якесь інше знайоме дерево… Можливо, Марта просто ще не вивчала його на лісознавстві?

– Що це за дерево? – вона вирішила поцікавитися у Євгенія Дмитровича.

Той замислено став розглядати рослину. Дерево було величезним і розлогим, росло собі вільно у дикій природі. Лапаті листки були доволі щільними, їхня поверхня блистіла, неначе вони були натерті воском.

– Дуже схоже на паулу… але та має яскраво-червоні плоди, які висвітлювали з-поміж цих листків, – Євгеній Дмитрович зітхнув. – Ти не помічала у цього дерева якихось плодів.

Марта похитала головою. Вирішила про всяк випадок зробити передбачення для цього дерева – а раптом дізнається щось корисне? І не прогадала… Увійшовши у стан яснобачення, схопивши сяйливу нитку дерева й пройшовшись його близьким майбутнім, Марта побачила підказку.

– Не помічала, – повторила вона й усміхнулася кутиком вуст. – Та це не означає, що їх нема…

Вона потягнулася руками до найнижчої досяжної гілки (а вона була досить високо), Марта відхилила лапатий листок і побачила непримітний сірий плід, що мав форму худої витягнутої груші.

– Гляньте, – Марта взяла в руки плід.

– Дивовижно… він справді нагадує плід паули, от тільки колір має сірий. Такий непримітний у цих лапатих листках.

– Паула сіра? – примружилася Марта.

– Можна й так, – біолог усміхнувся. – Звичайну паулу ще називали пурпуроплодом, тож для цієї рослини підійшла ще б назва сіроплід. Візьму у лабораторію, про всяк випадок. Але потім, потім…

Він обернувся й рушив до решти групи.

– Аліно! Що там у вас зі станцією? – пролунав його голос уже далі. Марта вирішила, що їй також не завадило би повернутися до друзів.

– Сергій іще встановлює…

– А як справи в Артура? Він уже своє налаштував?

– Та, я вже справився! Під’єднаю зараз лиш до бази даних, там технопати мають спіймати сигнал.

Справи у всіх кипіли. Євгеній Дмитрович узяв Марту й Левика (які зараз залишилися вільними) робити фотозйомку острова – це також було потрібно. Та наробивши знімків природи, їм спало на думку фотографувати усіх членів команди за роботою. І доки Дар’я не помітила, усе було гаразд…

Загалом, під кінець це все перейшло у групову зйомку.

– Потрібно буде потім розсортувати фотографії, – задумано мовив Євгеній Дмитрович. – А то для наукового фотозвіту не надто підійдуть фотки, де Аліна валяється на траві.

– Я на хвилину прилягти вирішила, а ви вже тут як тут зі своїм фотоапаратом! – скрикнула та. – Ні на секунду відволіктися не дадуть…

– Але яка пам’ять буде! – засміявся Сергій. – Уявляєш, при старості, знайдеш ці фотографії і будеш розказувати внукам-правнукам, у яких ти брала участь експедиціях і яка чудова у тебе була команда…

З цим сперечатися Аліна не стала.

Нарешті пообідали. Сонце, що досі трималося високо у блакитному й чистому небі, почало поступово опускатися.

– Рухаймося уперед, – скомандував Євгеній Дмитрович. – Краще, якщо далі сьогодні дістанемося, а завтра на нас чекатиме дорога назад.

Залишивши станцію, яку прилаштували Аліна з Сергієм, експедиція рушила вперед. Особливого вони більш нічого не робили, просто досліджували землю, підмальовували карту. Сергій позначив цю ділянку на папері як лісостеп.

– Цікаво, чи далеко ще до іншого краю острова, – замислено пробурмотів Ратмир.

– Сьогодні ми туди навряд чи дійдемо, – посміхнувся Сергій. – Острів досить довгий, та якби ми йшли без відпочинку весь день, до дісталися б того краю…

– Та ми зробили довгий привал, – Лілі сумно всміхнулася. – Шкода відпускати мету, коли ми вже так близько до неї наблизилися…

– Колись ще дістанемося туди. Можливо, наступного разу зупинимо катер трохи ближче, щоб швидше туди дійти. Або ж і взагалі заїдемо з того боку.

– Ні-ні, – у розмову вмить втрутився Євгеній Дмитрович, – так буде небезпечно. Ми ж не знаємо, що нас чекає з того боку…

– Та що з тобою?! Причепилося ж до тебе – «небезпечно» та все й «небезпечно»… – Сергій закотив очі. – Боягузливий чи як?

– Обачний, – відрізав біолог. – Я несу відповідальність за всю групу, а тобі слідувало б повчитися обережності.

Сергій лише пирхнув. Сьогодні він явно був не в гуморі і чомусь весь час сперечався з керівником загону.

Коли сутеніло, знову зробили привал і розташували намети. Лілі, Еля та Дар’я знову прийнялися за приготування їжі (точніше, розігрів заготовленої на вогні). Ще закип’ятили воду й заварили чай – він на свіжому вечірньому повітрі видавався особливо смачним та ароматним.

Полягали спати. Марта так швидко провалилася в сон, геть не встигнувши подумати хоч про якісь незручності ночівлі у наметі. Сон був глибоким, Марта точно пам’ятала, що бачила щось уві сні, та на ранок геть не могла згадати, що саме. Лише розмиті видіння… Вона добре пам’ятала, що їй точно щось снилося, але хоч як не напружувала пам’ять, пригадати не могла. Ну, і нехай, подумала.

Світанок настав непомітно. Як завжди, вставати не хотілося, але довелося – нема чого усіх затримувати. Поснідали та й зібралися в дорогу назад.

– І як тобі перша ночівля на острові? – поцікавилася Лілі з жартівливою усмішкою. Їй спалося добре, судячи по її бадьорому обличчю.

– Як і завжди – добре, – мовила Марта. – Пам’ятаю, що й сон якийсь був, але тепер пригадати не можу. Лиш згадка сама лишилася.

– Сподіваюся, не сон передбачення, – жартома кинула подруга. – Було би кепсько, якби ти «проспала» щось важливе.

– Ні, передбачення завжди чітко відображаються в пам’яті. Я їх бачу, неначе реальність, тому й пригадую завжди на ранок.

Цей день минув не гірше попереднього – вони поверталися назад, до катеру, уже відомою їм дорогою. Поступово острів освоювався…

***

Дівчата крокували між високими книжковими шафами у напівтемній залі. Марта знову попросила Лору піти з нею у бібліотеку, адже сподівалася на те, що дівчина добре орієнтується тут. Сама ж Марта боялася заблукати у книжкових лабіринтах…

– Ну і як, ти щось бачиш? – пошепки запитала Лора, озираючись то на одну полицю, то на іншу.

– Нічого, – теж пошепки їй відповіла Марта. – Тут нічого… може, у тому ряду щось є?

– Ми вже там були, – у голосі Лори почулося роздратування. – Ходімо вже додому… або пошукаємо книгу звичайним способом.

– Я мала би побачити, яка книга мені потрібна, – Марта примружила очі, придивляючись уважніше. – Минулого разу знаки мені вказали…

– Але чому ти впевнена, що і цього разу вийде?

У відповідь мовчання.

– Слухай, – продовжила шепотіти Лора. – ти ж казала, що на острові не бачила ніяких знаків? Може таке бути, що ця твоя здібність… була тимчасовою?

Марта нахмурилася. Звісно, не хотілося б… адже ці таємничі знаки неодноразово їй допомагали.

– Або ж періодично, – додала Лора.

– Та я вже взагалі сумніваюся, чи я не шизофренік, – буркнула Марта. – Ці знаки… якісь дивні. То я весь час їх бачу, то ніяких підказок.

– Може, просто немає що підказувати?

Марта зітхнула. Звісно ж, таке теж могло бути. Могло бути, усе що лиш в голову прийде і не тільки… на думку не спаде, що тут може відбутися.

Дівчата завернули за ріг і ледь не наткнулися на чиюсь постать. У напівтемряві Марта розгледіла знайоме обличчя і остовпіла.

– Пробачте… – винувато мовив Макс й ніяково усміхнувся. – Я випадково почув вашу розмову.

А тоді раптово насупився.

– І що ж це ви за таємниці приховуєте, га? Марто?

Вона опустила очі, а Лора зробила усе тільки краще:

– Це вона попросила мене нічого нікому не розповідати.

– Я взагалі нікому не хотіла нічого розповідати, – буркнула Марта. – І те, що ти чи Лора дізналися про це, – повна випадковість.

– Он як? – хлопець вигнув брову. – То ти не хотіла би нам що-небудь розповісти?

– Лора і так знає… – Марта зам’ялася, – про мою дивакуватість.

– Не бійся, ми усі тут дивні, – Макс усміхнувся. – То що там з тобою? Я чув, як ви говорили про якісь знаки… Та з вашої розмови я не багато зрозумів, тож краще б ти усе сама розповіла.

Марта тихо зітхнула. Довелося розповісти… На її здивування, Макс цілком нормально все сприйняв (чи не через те, що перед цим підслухав уривок розмови?). Під кінець розповіді Марта краєм ока вловила легеньке жовтувате сяйво, десь угорі. Дівчина зазирнула за спину Макса, світло лилося саме з цього ряду, де він стояв. Високо, на далекій полиці стояла книга, на якій висвітлював мініатюрний знак уробороса.

– І ти впевнена, що більше ніхто не бачить ці знаки? – перепитав тим часом Макс. – Тобто, їх бачиш лише ти…

– Я ж кілька разі перевіряла, – мимоволі мовила дівчина, підходячи до шафи, де стояла книга. – У вас запитувала… та не хотілося виглядати ненормальною, задаючи усім такі дивні запитання: «Ви не бачите тут чогось дивного?»

Марта зупинилася, задерши голову догори.

– Ось, навіть зараз. Ви ж не бачите ніякого сяйливого знаку ні он тій книзі?

Лора і Макс, неначе по команді, одночасно задерли голови догори. Марта спрямувала туди промінь світла, він поплівся туди, неначе ліана й торкнувся кінчиком книги. Вона поволі висунулася вперед і полетіла прямо Марті в руки.

– І коли ти навчилася таких фокусів? – зронив Макс.

Марта легенько усміхнулася набік:

– Чого тільки влітку не навчишся, коли нудно стає…

– То що ти там дістала? – мовила Лора, поглядаючи на книгу в руках Марти.

– Зараз дізнаємося…

Книга була важкою, у грубій палітурці. Не було видно ні імені автора, ні самої назви книги. Марта стерла рукою шар пилюки – книгу давно не брали до рук. На обкладинці ледь виднілося візерунчасте тиснення, та ніяк не можна було розібрати, яке саме. Марта взялася за край обкладинки і…

– Не відкривається.

На мить запала тиша. Марта смикнула сильніше, та книга не розгорталася…

– Що? – стрепенулася Лора. – Дай-но мені.

Дівчина вихопила у Марти з рук книгу й сама спробувала розгорнути. Та і їй не вдавалося. Хоч скільки сили вона не прикладала – перегорнути палітурку було неможливо.

– Обережно, не пошкодь книгу, – буркнув Макс і забрав її в неї. – Не думаю, що сила тут якось допоможе…

– Погоджуюся, – кивнула Марта. – Ви бачили той візерунок на обкладинці? Це може бути щось схоже на блок…

Друзі уважно глянули на палітурку – було видно, що колись тут було якесь зображення, та воно вже добре підтерлося, що його важко було розібрати.

– У будь-якому разі, я візьму цю книгу з собою, – вирішила Марта. – Хочу пошукати у «Рунах» цей знак… та й чомусь символи вказали мені на цю книгу.

– Не даремно ж, – гмикнула Лора.