«Кожної ночі, перед тим, як заснути, уявляйте собі ідеальний завтрашній день. Ви побачите – в більшості так і буде».

Брайан Трейсі.

Було заняття вольової підготовки, і як завжди, професор Нік вигнав студентів на вулицю виконувати чергове завдання. Марта саме заганяла зеленавого равлика до коробки від сірників.

– О, Боже, де тобі вдалося його знайти? – шоковано вигукнула Лілі за спиною, що Марта аж здригнулася.

– Не з’являйся позаду так несподівано… – пробурмотіла Марта, притримуючи равлика. – Я ледь його не впустила.

– І все ж, як ти його знайшла так швидко?

– Просто довірилася… – Марта єхидно примружилася, – своєму відчуттю.

– Ви змовилися з професором, – нахмурилася Лілі.

– Тобі досі здається, що є щось неможливе?

– Ні, звісно, – пирхнула Лілі й скорчила серйозне обличчя. – Немає нічого неможливого…

Марта пирснула в кулак, намагаючись не випустити з рук коробочку з равликом. Дівчина прискіпливо глянула на слизьке створіння, що повільно рухалося, лишаючи бридкий слід.

– Цікаво, що ж він з ними робити буде?

– Ну-у… – Лілі задумливо направила погляд у небо, явно щось вигадуючи. – Може, він ними харчується?

– Головне, щоб нас не змусив їх їсти…

– Уявляю, – Лілі засміялася. – Проявіть свою силу волі і з’їжте цього бридкого брудно-зеленого слимака…

– Мене зараз нудити почне, – позаду пролунав голос Левика. – Комусь вдалося знайти його?..

– Вдалося, але не мені, – рвучко обернулася Лілі, кладучи Марті руку на плече. – Наша юна ясновидиця Марта вже виконала це непосильне завдання…

– Лілі, не дуркуй, – ніяково усміхнулася дівчина, скидаючи руку подруги. – Іди, знайди собі також слимачка…

– Ой, поглянь, – погляд Лілі вмить зачепився десь удалечині. – Це не перший курс?

– Де? – стрепенувся Левик.

Лілі мовчки вказала рукою, а Марта вирішила й самій поглянути. Там і справді, біля лісу, групками збилися першокурсники, а неподалік усіх організовувала професорка Юлія.

– У них лісознавство? – припустила Марта.

– Мабуть… невже практична? – Лілі примружила одне око.

– А хіба вони не по вихідних були?

– Ах, точно. Мабуть, тоді просто урок лісознавства.

– Їх вчать правильно розводити багаття, – кивнув Левик, добре все розгледівши.

– Ти, бачу, у нас далекозорий, – Лілі з іронічною усмішкою глянула на хлопця. – А то не твоя сестра?

– Руденька така? – додала Марта, вчепившись поглядом у рудокосу невисоку дівчину, яка добре вирізнялася з-поміж інших.

– Не важко біло здогадатися, – усміхнувся Левик. – Так, це вона. Сара.

– Вона і справді дуже схожа на тебе, – погодилася Лілі. – У кого ви такі вдалися гарненькі – яскраво-руді й маленькі?

Марта тихо засміялася, дивлячись, як насуплюється Левик.

– А чого це ми маленькі?

– Ну-у… такі невисокі, – кепкувала далі Лілі, жестикулюючи руками.

– Це тимчасово. Я ще виросту… маю вирости, так точно.

Лілі захихикала й відбігла в сторону, наче у пошуках того клятого слимака. Професор Нік завжди задавав щось таке – знайти когось чи щось… При чому, завдання завжди були дуже різноманітні і різної складності, але Марта підозрювала, що пошуками равликів усе не завершиться. До того ж, завдання було надто чітким – равлик (чи слимак) має бути темно-зеленого кольору, ніякого іншого. Марта взагалі не впевнена була, чи такі існують… але на диво, дуже швидко знайшла його.

Пощастило? Чи все ж, спрацював якийсь таємний мозковий механізм? Марта точно сказати не могла… Побувши ще трохи на природі, вона згодом повернулася до класу разом з Лілі, якій вдалося знайти малого й жирненького слимачка.

– Фе, він огидний, – кривилася вона, запихаючи його в сірникову коробку. – Ходімо швиденько, інших у класі зачекаємо.

Як виявилося, такі точні зовнішні ознаки равлика були недаремними, і вже в аудиторії, коли більшість зібралися, професор Нік пояснив, чому.

– Як бачите, саме такий тип равликів та слимаків вважається їстівним і досить поживним, – говорив викладач. – Цей сорт був розшуканий саме на загублених островах, а згодом почали розводити їх цілі ферми… Можливо, у майбутньому вони стануть чудовим джерелом поживи, тож вам варто про це знати. Якщо правильно його приготувати, то вийде навіть непогана страва…

Лілі скривилася, видно, уявивши, як буде виглядати страва, приготована зі слимаків.

– І не треба так кривитися, – побачивши реакцію, мовив професор. – Якщо не куштували – не робіть поспішних висновків. Можливо, настане час, коли вам доведеться харчуватися лиш самими слимаками…

– Сподіваюся, ці часи мене не застануть, – шепнула Лілі, а Марта мовчки погодилася.

Не дуже й хотілося, щоб щоденний раціон складали слимаки… Навіть уявляти це трохи бридко, не кажучи вже про те, щоб їсти. Марта пригадала, що у деяких місцях уже їдять і равликів, і тарганів… і всяких інших створінь.

– Але можете не робити такі бліді обличчя, я не буду вас сьогодні змушувати їх їсти, – професор Нік засміявся. – Слимачків здайте мені і можете бути вільними.

– Цікаво, – згодом припустила Лора, – а раптом, професор Нік сам запускає на подвір’я цих створінь, а потім наказує нам їх шукати?

– Усе можливо, – зітхнула Марта.

– Все ж, він казав, що ці слимаки розводяться на фермах, а знаходили їх на загублених островах… не могли ж вони просто так оселитися в околицях нашого закладу!

***-

Була спокійна п’ятниця, коли студенти могли дозволити ввечері собі нічого не робити, відпочивати, веселитися… Десь зверху лунала гучна музика – видно, хтось влаштував вечірку. Чи гулянку… загалом, не важливо. Марта намагалася розслабитися, дозволивши собі покласти голову на плече Ратмира і даючи йому пестити своє волосся.

На вулиці вечоріло, а небо вкривалося помаранчевими барвами. Усе ще було трепло…

– Може, підемо прогуляємося? – раптом запропонував Ратмир і легенько примружився. – Удвох.

– А давай, – погодилася Марта, підводячись.

Коли вони удвох покинули вітальню, стало тихо. Христя та Мішель теж кудись зникли, Лора усамітнилася в кімнаті за книгами, так само, як і Славко, сусід хлопців. Левик теж притих, можливо, на кухні.

Лілі, яку Лора виставила з кімнати, щоб не заважала, швендялася туди-сюди і застала якогось понурого Макса у вітальні з пляшечкою в руках, яку він відкрив з гучним у тиші «пшик». Лілі обдарувала його здивованим поглядом.

– Це що?

– А що таке? – Макс спідлоба глянув на дівчину. – Мені вже є вісімнадцять, якщо не помітила…

– Не помітила, – пирхнула Лілі й всілася поряд з братом. – Коли ти не святкуєш свій день народження, я не можу збагнути, скільки тобі виповнилося вже…

– Ти також не святкуєш. Хоча, тебе ніхто не змушував… могла б спокійно робити вечірку у свій день народження, запрошувати друзів, отримувати подарунки…

– Тебе теж ніхто не змушував від цього відмовлятися, – уїдливо кинула Лілі.

– Для мене цей день давно перестав бути святом, – Макс гнівно глянув на свою сестру. – І ти прекрасно знаєш, чому. І прошу, не змушуй мене згадувати це знову…

– До того ж, з мого боку було б несправедливо, якби я веселилася у свій день народження, коли ти цього не робиш, – Лілі різко підвелася. – Я ж пообіцяла, у всьому підтримувати тебе…

– Забудь, – пирхнув Макс і пильно придивився до дівчини. – І все ж… з часом ти все більше і більше стаєш схожою на неї.

Лілі насупилася торкнувшись пальчиками до кінчиків білявого волосся. Макс лише зітхнув і відкинувся на кріслі.

– Чому ти останнім часом такий невеселий? – поцікавилася Лілі. – Щось трапилося, чи як?

– Можливо. Але дай мені з цим самому розібратися… гаразд?

– Якби ти розповів, можливо…

– Це не так важливо, як ти думаєш, – відрізав хлопець. – До того ж, скоро буде перша експедиція, пам’ятаєш? Варто було б за неї перейматися, а не за мене… підготуйся там добряче, налаштуйся.

– Добре-добре, – Лілі вирішила повернутися в кімнату. – Піду Лору мучити, вона, мабуть, уже за мною скучила.

На обличчі в дівчини заграла єхидна усмішка, і вона зникла за дверима.

***

Марті знову наснився сон – вона мчалася з шаленою швидкістю на катері, ясно світило сонечко, а обличчя вкривали краплини солоної води. Прохолодний вітерець додавав бадьорості, було так добре, так хороше… Марта розуміла, що це сон, і вона знала, що не простий. Так, це було передбачення майбутньої поїздки…

Тому зранку Марта прокинулася в дуже хорошому настрої. Лорі навіть не довелося стягувати ковдру, щоб Марта встала з ліжка, адже вона була цілком бадьорою і сповненою енергії. Сьогодні була субота, день, коли Євгеній Дмитрович призначив зустріч. Останні збори перед першою експедицією.

Лілі теж уже прокинулася – вона стояла перед дзеркалом й оглядала себе. Не надто високого зросту, така худенька й маленька. Біляве рівне волосся, що спадало до лопаток, з рівним проділом посередині. Марта на мить замилувалася подругою – такою тендітною і чарівною вона зараз виглядала… А ще ці великі блакитні очі, неначе небо влітку. Тільки от чомусь вони були сумні.

– Добрий ранок, – пробурмотіла Марта, встаючи біля подруги.

Лілі стрепенулася, й легенько усміхнулася.

– Добрий…

Марта глянула й на себе у дзеркало – вона була вищою за свою біляву подругу. І волосся мала темно-каштанове, хвилясте й пухнасте. До речі, за літо воно добряче відросло…

– Як думаєш, може, мені варто трохи підстригти волосся? – пробурмотіла Марта й запитально глянула на Лілі. – До того ж, з довгим буде важко в експедиції… заважати буде.

– Так, мабуть, – подруга зітхнула й сіла на своє ліжко.

Марта мимоволі помітила, що Лілі сьогодні не така говірка, як зазвичай. Замислилася про щось? Хвилюється через майбутню експедицію?

– Мені сьогодні сон наснився, – мовила Марта. – Наша подорож на загублений острів має бути чудовою…

– Угу…

Марта вигнула брову, підозріло розглядаючи Лілі. Та що ж таке з нею?

До кімнати увійшла Лора.

– Так, ходімо снідати, нам скоро йти вже треба… – голосно мовила вона, а тоді її погляд зачепися за Лілі. – Що таке?

Марта аж здивувалася, як Лора швидко змогла вловити настрій подруги. Це завдяки дару суггестії чи вона просто така прониклива?

– Нічого, – вираз обличчя Лілі одразу ж став більш приємним, і вона усміхнулася.

Лора лише сумно похитала головою і поманила усіх на кухню. Глянувши на годинник, Марта і сама зрозуміла, що варто було поспішати.

Євгеній Дмитрович чекав на усіх у відведеному кабінеті – вони й до цього там збиралися попередні рази. Коли друзі прибули, усі були вже на місці, – вони ледве встигли вчасно! Хоча Євгеній Дмитрович запевняв, що без них і так не почали б.

– Острів знаходиться у нашому Чорному морі, – говорив керівник, – але попри те, що він був захований дуже складним переходом, на нього досі не натрапили наші колеги. Тому я вважаю це справжньою знахідкою… Острів знаходиться не так далеко, як міг би бути, але ми не будемо витрачати даремно час на переїзд – скористаємося ОЗ мого знайомого. Він перемістить нас у потрібне місце. Але ми опинимося на суші, у порту одного містечка. Там я вже забронював катер, яким швидко й зручно можна дістатися до місця призначення. Аліно, «водоспад» я залишаю на тебе, адже твоя ОЗ просто чудово підходить для його розкриття.

– А невже ви мене не лише заради цього брали? – вигнула брову дівчина, та Євгеній Дмитрович ніяк не відреагував.

Катер… Марта пригадала, що саме він їй і снився. Все ж таки, дослідницька поїздка має бути чудовою – так підказувало відчуття.

– Коли ми пристанемо до берега, нам потрібно буде створити карту, – говорив далі Євгеній Дмитрович. – Сергію, ти зможеш це зробити?

– Колись займався подібним, – кивнув чоловік. – Можливо, мені не вдається добре керувати земними породами, та відчуваю я їх добре…

Марта здивовано шепнула на вухо Лорі:

– А яка у нього здібність, не знаєш?

– Здається, терракінез… майже.

– Майже?

– Він не надто добре керує самою землею, але чудово її відчуває, бачить. Так, ступивши на острів, він зможе окреслити його межі й створити приблизну мапу. Скоріше, це террапатія.

Марта розуміюче кивнула й продовжила далі слухати, що говорив Євгеній Дмитрович. Він повідомив, що детальну карту складатиме сам, а потім зробить кілька копій, щоб нам роздати.

– Марто, – раптом звернувся він до дівчини. – Ти як, готова?

– Більш-менш…

– Більш-менш?

Марта кивнула. Вона мала лише кілька занять з яснобачення, на яких намагалася опанувати новий розділ передбачень. Хоча спочатку це їй було схожим на знущання – вона ніяк не могла дізнатися, що лежало в тій клятій коробці, що перед Мартою поставила пані Галина.

– Але думаю, до експедиції уже буду готова, – додала дівчина.

– Гаразд, – кивнув чоловік і повернувся до розглядання плану.

Перша експедиція мала бути оглядовою – вони мали дослідити перші ділянки, дізнатися, які розміри має острів, яку структуру, чи є достатньо безпечним для подальших досліджень… і цього ж дня увечері вони мали повернутися. А от наступні експедиції обіцяли бути цікавішими, адже вони збиралися провести на острові кілька днів, досліджуючи його.

– Що ж, на цьому все, – врешті завершив Євгеній Дмитрович. – Не буду більше вас мучити…

– Велике спасибі, – кинула Дар’я і сама ж засміялася.

Євгеній Дмитрович теж усміхнувся й промовив:

– Тоді до зустрічі на місці. На нашому спортмайданчику, о сьомій ранку. І постарайтеся не спізнюватися, на нас чекатиме ще одна людина.