«Жодна людина не заслуговує твоїх сліз, а ті, хто заслуговують, не змусять тебе плакати».

Габріель Гарсія Маркес

– Ось ці два знаки, – сяйливі нитки під контролем Марти спліталися у дивовижні символи – сонце та дві краплі, віддзеркалення одна одної, – Створюють ду-уже цікаву комбінацію. Сонце, або ж палаюча зоря, означає світло, джерело потужної енергії… тобто, мою стихію. Краплі у свою чергу є символом свідомості людини, а також – її цілковитий контроль, усвідомлення своєї сутності, поєднання душі та розуму. У сполученні знаки чудово підходять для того, щоб я могла контролювати себе, знаходячись у стані Найвищого рівня.

– Ти уже пробувала? – одразу ж поцікавилася пані Галина.

– Так, – Марта трохи зіщулилася, картаючи себе, що повелася трохи необережно. – Але поруч була Лора, тож вона про всяк випадок могла…

– А про всяк випадок не могла, – суворо перебила жінка. – Марто, давай наступного разу такі експерименти проводитимемо разом?

Дівчина кивнула і продовжила. Під її рухами стрічки світла спліталися у візерунки, а саме, у два давні знаки – сонце та свідомість. Якщо активувати знаки й накласти на себе, подібно печаті, то Марта зможе увійти у Найвищий рівень та свідомо себе контролювати. Це було виходом, якого так довго вона чекала…

Був лютий місяць. Експедиції на острів було офіційно завершено і тепер відбувалася обробка даних. Дослідникам треба було писати звіт по проведеній роботі, а Макс ще й працював над курсовою роботою… Нещодавно відгриміли щомісячні екзамени, почався новий місяць лютий, тому Марта могла спокійно зосередитися над роботою. Але крім цього вона весь час досліджувала знаки, а ось, нещодавно, знайшла чудовий спосіб поєднання знаків та приведення їх у дію.

Після Нового року Марта та пані Галина їздили у Раду, де юна ясновидиця розповіла усім про знаки та спосіб їхнього застосування. До того часу вона ще визначила, що за допомогою світла можна просто так креслити знаки в повітрі (без створеного до цього символу) і приводити їх у дію. Домінік передав у ЦДГМ наказ, щоб дослідники більше зосередилися на вивченні знаків древніх обдарованих, спробували відшукати їхні минулі застосування та значення у культурі. Можливо, вони використовувалися не лише як попередження, а й справді мали якесь практичне застосування… Наприклад, той же самий захист, блоки, пастки тощо.

– Що ж, спробуй увійти у стан Найвищого рівня, – мовила пані Галина, коли Марта закінчила у повітрі креслити руни.

– Я застосовуватиму дзвін, – кивнула Марта.

Вона перемістила сяйливі знаки до себе, наклавши «свідомість» на середину лоба, а «сонце» – на груди. Щось підказувало їй, що вона має зробити саме так.

Перед очима неначе щось спалахнуло, сяйливі знаки увібралися в неї, неначе вода в губку. Пані Галина побачила, як у Марти стали підсвічуватися повіки блідо-жовтим сяйвом. А сама дівчина окутала свої долоні дрібним дзвоном – мерехтливими світлячками. Одна мить – і вона в руці тримала яблуко. Марта посміхнулася.

– Чому саме яблуко? – здивовано вигнула брови пані Галина.

– Тому, що я їх люблю, – гмикнула Марта, кладучи яблуко на стіл. – Можна й щось інше…

Раз – і в неї в руці вигулькнув ніж, оздоблений красивими камінцями. Мабуть, більш декоративний, аніж практичний.

– Але ці предмети потім зникнуть, коли у мене вичерпається енергія, – мовила Марта. – Або поки я сама їх не знищу, – і з цими словами ніж розсипався на мерехтливий пил.

– Такий цікавий прийом, – захоплено вимовила пані Галина. – А якщо з’їсти це яблуко, смак відчуєш?

– По ідеї, так. Коли я таким чином зробила собі каву, то дуже добре відчула її смак. Мабуть, просто потім ситим не будеш від такої їжі. Але можна створювати предмети на певний час… наприклад, ручку, коли забула. Дуже зручно.

– Не думаю, що Найвищий рівень був призначений для цього, – зітхнула пані Галина. – Але… погоджуюся, це зручно.

Марта перед цим також застосовувала кілька знаків. Наприклад, колесо зі спицями та ланцюгами, який значив фортуну. Тоді у неї справді цілий день був успішним. Навіть на мистецтві з тим есе пощастило, а пані Аліса ще й на спеціалізації похвалила… треба буде застосовувати цей знак під час екзаменів.

А ось октаграма, яка мала б створити захист, виявилася з надто непередбачуваним ефектом. Коли Лілі кинула в Марту олівець, то знак не просто захистив її, а просто спопелив той клятий олівчик, розвіявши ледь видимий пил у повітрі… Марта попросила більше нікого її не торкатися (ще, не дай Боже, руку спопелить!), доки вона не скасувала дію руни. Але й після цього до неї не надто насмілювалися наближатися, хто знає, чи справді вона зняла руну…

Але тепер Марта точно знала, що знаку октаграми варто стерегтися.

– До речі, ти там закінчила роботу над своїм звітом? – поцікавилася пані Галина, яка взагалі весь час цікавилася роботою дослідницького центру. – Я чула, що на наступний рік там планують один масштабний проєкт…

– Я не знала, – щиро здивувалася Марта. – А звіт у мене ще у процесі. Що ж за масштабний проєкт, про який ви чули?

– Домінік передав усім центрам нове завдання – розвідувати усе про ці знаки. Нашому центру у тому числі. А також, скажу по-секрету, наступного року наш Університет відвідає Академію у Франції, яка розташована в одній із тих споруд, що збереглися з часів древніх обдарованих. Отже, там є багато цих знаків, а тому більшість наших учнів, що працюють у дослідницькому центрі, отримають завдання…

– Пов’язане з цими знаками? – здогадалася Марта.

– Саме так. Думаю, і ти, і твої друзі отримають таке завдання. Деталей не знаю, тому чекай на розпорядження від центра.

Марта усміхнулася. Авжеж, тепер їй не терпілося завершити той клятий звіт, щоб отримати подальші розпорядження…

Зовсім скоро заняття завершилося, Марта вирішила прогулятися до сусіднього містечка. Всього двадцять хвилин ходьби… подумаєш, що лютий місяць! Був настрій прогулятися, тож Марта й рушила. Заодно вирішила заскочити в супермаркет.

Дівчина дійшла до якогось житлового району, на дитячому майданчику бігали діти, гралися в сніжки (о так, цього року випав добрячий сніг). Марта на мить замилувалася їхньою грою – добре бути такими безтурботними дітьми… Їхні матусі сиділи на лавочках неподалік, одна тупцювала, обхопивши себе руками, кілька тримало в руках паперові чашки з гарячими напоями, щоб зігрітися. Було таки холодно… Марта й сама не проти була зайти у невеличку кав’ярню поряд.

А от дітям було, здається, якраз добре. Який хлопчак навіть насмілився засипати снігу іншому за комір, від чого отримав добрячий прочухан від матері. Сміливий хлопчик пішов додому, та й постраждалого мама теж забрала до теплої оселі, щоб той не простудився… хоча малий уже був готовий гратися далі, тому дуже нехотя пішов за матір’ю.

Тепер йому доведеться сидіти у квартирі, закутаному у теплий плед і тримаючи чашку малинового чаю, і з вікна виглядати, як грають інші діти… прямо так, як дивиться зараз на них Марта. Хоча завтра він зможе знову піти до них, бо скоріше за все, його здоров’я буде в нормі.

А в дітей гра не припинялася, хоча їх поменшало на двоє бійців. Брат з сестрою влаштували власну техніку – дівчинка ліпила сніжки, а хлопчик шпурляв ними у противників, захищаючи сестричку. Марта усміхнулася краєм вуст – цей дует чимось нагадала їй Макса та Лілі. Цікаво, вони й у дитинстві були такими дружніми, близькими?.. Марта не могла ще цього добре зрозуміти, адже не так і давно у неї з’явився маленький братик, якого зараз вона могла не так і часто бачити. Вони приїздила до родини на Новий рік і зрозуміла, що справді довго їх не бачила – у батьковому волоссі з’явилося більше сивини, Стасик підріс трохи… точніше, став більше схожим на дитину, а не на незрозумілу пампушку.

Колись і він буде так бігати з дітлашнею у подвір’ї.

А колись стане таким, як зараз Марта…

Дівчина струсонула головою. Коли то ще буде?

Хоча, здавалося, вона не так і давно була такою малою дівчинкою, яка так само гралася в сніжки з іншими… І за комір їй сніг також не раз потрапляв, і в черевики залітав. Ох, це вона пам’ятає добре – спогади про зиму. А ще те, як вона з татом ліпила снігову бабу на задньому подвір’ї будинку.

Якась дівчинка у яскраво-рожевій курточці й закутана в товстий червоний шарф стояла осторонь від інших, не гралася в сніжки, не ліпила снігової баби… Вона зацікавлено розглядала щось на боковій частині замерзлої гірки. Марті стало так цікаво, що ж так прищепило погляд малої на кілька хвилин, тож вона підійшла ближче. І дуже здивувалася – там виблискував золотавий знак. І дуже знайомий, символ фортуни.

– Красивий символ, правда ж? – Марта не витримала й заговорила до дівчинки.

– Гарний, – кивнула мала.

Цікаво, що це чудо з великими сірими очима й родимкою на рожевих від морозу щічках бачила цей знак. Дівчинка доторкнулася до знаку долонею в рукавиці й зітхнула, випустивши гарячу пару.

– Він означає удачу, – мовила Марта, підморгнувши дівчинці. – Тобі сьогодні пощастить.

Вона усміхнулася, щиро й по-дитячому. Красивішої посмішки й годі шукати… Мала ступила крок назад, відірвала очі від знаку, обдарувавши Марту вдячним поглядом й поспішила до мами.

Тільки діти можуть бути такими щирими, мабуть.

Марта зрозуміла, що почала замерзати, тому вирушила додому, перед тим не забувши заскочити до супермаркету й заодно зігрітися там. Цікаво таки… Чому деякі можуть бачити ці знаки? Від чого це залежало? Виявляється, деякі можуть бачити їх з народження, деякі після певної події…

Чому ж їх бачить Марта?..

***

Коли Марта зазирнула до кімнати, Лілі вже спала. Або ж старанно вдавала, ніби вона спить. Ні Христі, ні Мішель на місці не було, а Лора сиділа за книгою під настільною лампою.

З Лілі Марта так і не помирилася. Білява старанно її уникала, демонстративно ігнорувала Марту, дарувала холодні косі погляди… і на парах більше не сиділа поруч, а мостилася між Левиком та Анжелікою. Марті й слова не мовила, а ось з іншими спокійно спілкувалася. Навмисне.

Що ж, вона сама так захотіла… Лора сказала, що потрібно лише зачекати, коли Лілі перестане дутися й поводитися як маленька. Дівчина навіть спробувала з нею поговорити, але та й слухати не захотіла.

– Вона й справді вважає, що ти є причиною її бід, – зітхнула Лора після чергової розмови з Лілі. – Через тебе вона опинилася в небезпеці ще на першому курсі, через тебе кілька разів постраждав Макс, та й узагалі – уся експедиційна група…

– Ох, досить, – перебила Марта. – Я розумію. Якщо не хоче – нехай. Не будемо спілкуватися. Я тоді не буду намагатися…

– Може, вона все ще передумає…

– Я ж бачу, що вона хвилюється і за себе, і за брата, – у голосі Марті важко було приховати сум. – Це нормально для людини… якщо вона вважає, що так безпечніше, то нехай. Я не наполягатиму. Може, воно й на краще.

– Облиш. Досить вважати себе винною у всьому.

– Її життя – її вибір. Не варто її змушувати… і так, я ж і справді є причиною того, що ви постійно в небезпеці? – побачивши, як Лора вже відкрила рота, щоб заперечити, Марта додала: – Не варто перечити, ти ж це також чудово розумієш. Просто можеш або прийняти це й залишити усе так, як є, або ж… зробити, як Лілі.

– Саму тебе я залишати не збираюся, – твердо заявила Лора.

Але самій Марті було важко миритися з образою Лілі. Глибоко в душі вона вже давно її вибачила і не збиралася сприймати її вибрики серйозно, сподіваючись, що це таки тимчасово. Але водночас вона розуміла… що варто дослухатися до своїх же слів – прийняти це.

Разом з Лілі Марта стала менше спілкуватися й з Максом, оскільки він був її братом… Лиш побачивши, що вони перекинулися словом, Лілі одразу ж кликала Макса, відволікала його. Марті довелося і з цим миритися.

Іноді хотілося, щоб усе було, як раніше – безтурботна дружба Лілі, вечірні прогулянки з Ратмиром, наодинці… Але вже занадто багато трапилося, щоб усе було, як раніше. І з Ратмиром вони зовсім не пара, хоч і раніше здавалося не так…

Добре нагулявшись цього вечора, Марта одразу ж заснула, навіть при світлі Лориної настільної лампи.

Наснився яскравий сон.

Хоча погода уві сні була зовсім не ясною – йшов дощ… Марта не одразу зрозуміла, де вона знаходиться. Поруч стояли люди, усі під парасолями – хтось під чорною, хтось під прозорою. Над Мартою також тримали парасолю, хтось, хто стояв позаду. Марта озирнулася – Макс. Його обличчя було похмурим. Ні, понурим… Сірі очі зараз здавалися байдужими, вуста не вигнулися у легеньку усмішку, як зазвичай. І він не був ні серйозним, ні зосередженим… просто байдужим. Пониклим.

Марта роззирнулася довкола. Вона досі не могла зрозуміти, де вона знаходиться. Та раптом крізь натовп вона помітила чорні пам’ятні плити, виставлені в рівні рядки з клумбами…

Цвинтар.

Усередині усе похололо. Цвинтар?!

Вона стала пробиватися крізь натовп, несамовито рушаючи уперед… Чому їй сниться цвинтар?!

Ніхто з людей не звертав на неї уваги. Марта пробралася крізь постаті… а наступне що вона встигла побачити – надпис.

«Марченко Лілія Дмитрівна».

***

Холодно. Ні, жарко… і водночас холодно.

Марта сіла на ліжку. Серце досі гучно калатало. А з голови не виходила картинка зі сну. Яка година? Четверта ранку… Сусідки спокійно спали. Хтось посопував носом.

Цвинтар?! Якого оргара їй це приснилося?..

Дощ, похмура погода. Понурий Макс. І надпис… Марту знову кинуло в холод. Лілі…

І до того ж, вона відчувала, що цей сон був не звичайним. Це було найстрашнішим. Марта сподівалася, що це не так, але… передчуття зазвичай не підводило. Проте Лілі…

Марті наснилася її могила. Чи то були похорони? Марта уже не могла розібрати. Але зараз Лілі спокійно спала у ліжку. Нічого не траплялося, та Марта ледве змогла долежати до ранку, так і не заснувши.

Коли Лілі прокинулася й побрела до дзеркала, щоб розчесати свої волосся, Марта сіла на ліжку. Набравши в груди повітря, вимовила:

– Лілі… – здалося, голос трохи тремтів. – Мені наснився сон…

Вона не договорила, зустрівшись з холодним поглядом. Світло-блакитні очі дивилися на нею зі злістю.

– Відчепися уже від мене, клята ясновидице, – процідила білявка. – Не хочу, щоб твої сни як-небуть стосувалися мене. Чи моєї сім’ї. Від цього лише самі нещастя. Ти ж помітила, що усі твої погані сни-передбачення завжди збувалися, хоч би що ми не робили? Ти ж помітила, що всі твої сни були не надто добрими і всі вони збувалися?! Будь ласкава, ніколи не передбачай мені майбутнього.

Після цього вона різко розвернулася й вийшла з кімнати. Марта кілька секунд ошелешено дивилася на неї, а тоді впала на ліжко, закривши обличчя руками. Вона ладна була вже заплакати…

Неначе це й справді так. Чи не пані Галина казала, що ясновидці певною мірою самі створюють майбутнє? Здатні своїми передбаченнями впливати на нього?..

Це означає, що щойно… Марта фактично убила Лілі у недалекому майбутньому.

– Не хочу… – прошепотіла Марта, відчуваючи, як щоки вкривалися гарячими сльозами. – Не хочу бачити снів… не хочу бути ясновидицею.

– Марто? – пролунав голос Лори. – Ти що, чорт візьми, мелеш?!

Марта глянула на подругу заплаканими очима.

– Я бачила сон. Жахливий сон…

– І вирішила, що це твої передбачення провокують усі нещастя? Дурниці.

Лора пирхнула й присіла поруч.

– Заспокойся, чуєш мене? Ясновидцям також сняться кошмари. Звичайні-звичайнісінькі кошмари.

Марта усміхнулася. Розпач трохи розтанув… але тривога залишилася.

«Ніколи не передбачай мені майбутнього», – у голові луною роздався голос Лілі. Марта стисла зуби. Так, це тривожне відчуття важко буде побороти. Жахливе відчуття – страх за близьких.