«Посміхнися, і нехай всі ломлять голову, що ж в тебе на думці».

Антон Чехов

Серце захоплювали широчезні простори… Повітря мало солоний присмак моря, вітер куйовдив волосся, присипаючи його бризом і роблячи липким. Тепле сонечко пригрівало, на небі не було ні хмаринки…

Як чудово.

Десь трохи далі виднілися сірі скелі, під ногами шелестіло кілька травинок. Марта тупцювала на кам’яному березі, під ногами де-не-де просочувалося трохи зелені, що вибилася з-поміж каменів. Це місце так чарувало і мало аромат якоїсь незвіданої таємниці…

Щось тут ховалося невідоме. Незнане. Дика природа, досі небачена…

А тоді Марта прокинулася. Втупилася очима у темний дерев’яний дах хатини у кімнаті на другому поверсі. Поруч мирно спали Лора та Лілі, Марта тихо дихала, прислухаючись до приглушеного стукоту краплин за вікном.

Ішов дощ. Справжня літня злива…

А який чудовий снився сон! І це вже вкотре Марта бачила морські краєвиди у своїх снах. Вона сподівалася, що це таки було передбачення, адже дуже хотілося побувати у цій місцині… І майбутня професія дослідника-практиканта в експедиції давала на це надії.

А зараз була ніч. Марта перевернулася на бік і згорнулася калачиком – треба ще добре виспатися, щоб завтра гарно з друзями провести час. Саме для цього вона ж сюди і приїхала.

***

Прокинулася Марта від того, що Лілі відчинила вікно.

– Душно, – мовила подруга і вдихнула свіжого ранкового повітря.

– Котра година? – пробурмотіла Марта.

– Майже восьма.

– Ох… – Марта простогнала, потягнулася на ліжку і знову згорнулася клубочком.

– Лора вже встала, – додала Лілі.

– Вона рання пташка…

– А ти сова якась. Думаю, вже час прокидатися. Нарешті за все літо настала гарна погода, а ти весь день проспати хочеш.

– Ви мені не дасте цього зробити.

Та все ж, Марта сіла на ліжку й сонно потерла очі. На дворі місяць серпень. Вночі пройшов сильний дощ, а тепер мокру землю освітлювали сонячні промені. Так волога швиденько зникне, знову буде тепло і сухо, не те, що перед цим. Червень, на жаль, виявився дуже вологим, ледь не кожного дня були зливи, а температура повітря ніяк не нагрівалася, що не надто було схожим на літо. У липні погода трохи покращилася, а в серпні нарешті було довгоочікуване палке сонце.

Тому друзі вирішили не втрачати можливості і провести залишок вільного від навчання часу разом. Ініціативу першою подала Лора, що їх усіх запросила на дачу… Її родичі якраз їхали кудись у справах, тому вона могла гарантувати прихисток у невеличкій двоповерховій дерев’яній хатинці поблизу озера. Кращого місця для відпочинку годі й шукати!

Домовилися провести разом три дні. Учора після обіду усі разом прибули сюди – це була окраїна якогось заможного села. Тут була чудова природа, гарне повітря, поле і десь неподалік озеро. Лора запевняла, що вода там просто чудова, тому порадила усім взяти купальники.

Хатинка була досить таки пристойною, навіть чудовою, як сказала Лілі, вперше побачивши її. Вона мала два поверхи, величеньку веранду і доглянутий двір.

– Є кімната нагорі і є внизу, – мовила Лора друзям, коли час було розміщатися. – Санвузли є на обох поверхах, а на першому ще й кухня. Думаю, дівчата розмістяться нагорі, а хлопці…

– Хіба не логічніше буде, щоб дівчата були внизу? – Левик жартівливо усміхнувся. – Там же кухня…

Лора пронизала його нищівним поглядом.

– Якщо намагаєшся натякнути на те, що місце жінки – на кухні, – процідила Лора, – то змушу тебе готувати і сніданок, і обід, і вечерю самому.

– Все-все, я зрозумів, – Левик підняв руки.

Марта була щасливою побачити нарешті друзів, а особливо, Ратмира. Він за літо навіть трохи змінився, підріс, та й волосся наче стало трохи довшим. Ех, а за літо вони навіть ні разу не бачилися, адже кожен проводив час зі своєю родиною. Звісно, Марта не надто хотіла розлучатися з мамою, татком і маленьким братиком, але й за друзями засумувати встигла…

– До речі, а як там твій молодший братик? – поцікавилася Лілі у подруги.

– Як пампушка, – усміхнулася Марта. – Справді, в нього щічки такі… кумедні.

– А як його звати?

– Стасик. О, у мене ще десь фотографії його є…

Врешті, Марта, Лілі та Лора розмістилися в кімнаті на другому поверсі, а Левик, Макс та Ратмир залишилися на першому. Того ж дня вони ще встигли сходити на прогулянку до озера, та вже зовсім скоро настав вечір і повилізали голодні комарі, тож друзі сховалися в хатинці.

І ось, настав новий день, теплий та багатообіцяючий. Марта та Лілі разом спустилися вниз, де вже Лора готувала сніданок… та не одна. На своє здивування дівчата зустріли на кухні Левика, що допомагав Лорі. На ньому, до речі, як і на дівчині, красувався блідно-рожевий кухонний фартух, що додавало загальній картині ще більш кумедного вигляду.

– Я думала, ти не любиш куховарити, – бовкнула Лілі.

– Та не люблю, тільки от вона мене спіймала… – Левик скривився. – Одного й беззахисного. Підстерегла й заманила в свої тенета, відьма.

Лора залилася сміхом.

– Не сміши мене, – мовила вона. – Так мене ще ніхто не називав…

Її червоні очі лиховісно зблиснули.

– Обережно, у неї ніж в руках, – жартома зауважила Марта, з насолодою спостерігаючи, як у Левика нажахано розширилися очі.

– Ой-ой, – пробурмотів той, задкуючи з кухні.

– Від мене не втечеш! – зловісно вигукнула Лора низьким голосом.

Кімната вибухнула сміхом. Тут до кухні завітали Макс та Ратмир, здивовано спостерігаючи за ранковою драмою.

– Братику, рятуй, – Лілі драматично кинулася до Макса.

– Що тут відбувається? – мовив Ратмир, коли його погляд упав на ніж в руках Лори.

– Підступна відьма захопила нас в полон і змусила готувати сніданок, – жалібно протягнув Левик. – Та ще й… тавро поставила, – він указав на фартух.

– Друже, тобі дуже личить, – мовив Макс.

– Тобі подобається? – Лора вигнула брову. – У мене є ще, тут на всіх вистачить.

Хлопці подумали, що їм час тікати. Ратмир на додачу вирішив, що варто цей момент відобразити на камеру, і поки Левик ще не зрозумів лихих замислів друга, сфотографував його на телефон.

– На пам’ять, – усміхнувся він, а решта тихенько засміялися.

– Ти що робиш?! – вибухнув Левик, кинувшись на друга, але той вже тікав із кухні.

– Куди це ти?! – вигукнула Лора. – Ану повернися! Якщо сніданок підгорить, це буде на твоїй совісті!

Вона кинулася за хлопцями, до речі, так і не випустивши ножа з рук. Марта, Лілі та Макс лиш мовчки спостерігали у вікно, як ці троє ганялися по всьому подвір’ї. Поряд почувся «клац», Марта й Макс здивовано глянули на подругу. Лілі заусміхалася:

– На пам’ять, – і зробила ще один кадр.

– Сніданок! – згадав Макс і кинувся до плити.

Доки Макс та Лілі розбиралися із забутою на плиті їжею, Марта кинулася заспокоювати друзів. Незабаром усі шестеро вже сиділи за столом і смакували дещо пригорілим сніданком, іноді зиркаючи одне на одного.

– Я ніколи не забуду цього дня, – хіхікнула Лілі.

Марта все ще не могла стримати усмішки, загалом, як і решта друзів. Що ж, день почався чудово. Після сніданку вони разом сиділи на подвір’ї, усе ще обговорюючи події ранку.

– Ніколи не забуду Левика у фартушку, за яким по подвір’ї бігає Лора з ножем… – протягнула із задоволенням Лілі і підморгнула Ратмиру: – Добре, що ми встигли зняти на камеру.

– Та щоб тебе! – Лора набурмосилася, та теж не могла стримати сміху. – Я тобі ще це пригадаю…

– Буде, що загати потім, – усміхнувся Макс.

– Думаю, у нас ще попереду буде багато моментів, які можна буде згадати, – мовив Левик. – І для цього не обов’язково одягати на мене фартух!

– А що далі буде? – кепкувала далі Лілі. – Рожева сукня з рюшами?

– Тобі вона би більше пасувала, – вишкірився Левик.

– Я таке не одягаю.

– А я одягаю?!

– Так, пропоную сходити в магазинчик за морозивом, – мовила Лора. – А потім на озеро, тож готуйте купальники.

– Ура! – по дитячому вигукнула Лілі й залилася сміхом.

Ось, уже за хвилин десять вони шестеро крокували сільською дорогою до озера. Над ними височіли зеленаві дерева і проблисками жовтуватих листочків, нещадно палило сонце, а Марта насолоджувалася прохолодним морозивом. Ось таке літо вона любила… поруч з друзями, у затишній місцині, під палким сонцем. Ратмир усе жартував, що уже не дочекається, коли побачить Марту в купальнику, Лілі вкотре намагалася покепкувати з Левика… він, до речі, майже не виріс і зараз зростом ледве дотягував до Лілі. І те, дівчина запевняла, що це його волосся додає йому кілька сантиметрів у рості, а насправді він нижчий за неї.

– До речі, хочете новину? – мовив Левик, скориставшись нагодою, коли морозиво у Лілі почало танути й вона була змушена замовкнути, рятуючи свій смаколик.

– Ну? – вигнула брову Лора.

– Мою сестру у Коледж запросили, – відповів Левик, заусміхавшись.

– А в тебе є сестра? – здивувалася Лілі.

– Ти замурзалася морозивом.

– Ти дивися, їй нічого не вибовкай, – мовив Макс. – Повір, важко стриматися. А потім ще вислуховувати «чого ти не розповів», «як ти міг таке приховувати» і так далі…

– Ой-ой, – Лілі закотила очі.

– У тебе є якась серветка? – Макс глянув на сестру. – Ти реально дуже смішно замурзалася.

– Немає в мене ніякої серветки.

– В озері водою відмиєш, – відмовила Лора й обернулася до Левика. – Так що там у тебе з сестрою?

– До нас пані Аліса завітала… – почав Левик.

– Хто?!

– Я й сам спочатку дуже здивувався, коли відчинив двері. А вона просто попросила позвати Сару й сказала, що її зараховано до Коледжу. Та ще й попросила мене розповісти детальніше, а тоді пішла.

– Вас не дивувало, що вони завжди особисто приходять? – поцікавилася Лілі. – Навіщо це, коли можна просто відправити електронний лист або ж зателефонувати…

– Не знаю, – Макс стиснув плечима. – Може, у цьому якийсь секрет, щоб змусити нас туди поступити…

– Думаєш? – Лора замислилася.

– Пригадую, того дня мене долало невпинне бажання поступити в цей Коледж, – пригадала Марта.

– Здається, у мене теж щось подібне було, – додав Ратмир. – Було таке відчуття, ніби я обов’язково мав туди потрапити.

– Дивно, у мене теж… – пробурмотіла Лора. – Що ж це? Якийсь вид гіпнозу?

– Не знаю, що вони там використовують, – мовила Лілі, – але це змушує кожного зробити цей вибір і поступити в Коледж. І можливо, це пов’язано з тим, що вони повідомляють нам новину особисто.

– Отож, – погодився Макс. – Щось у цьому є.

– І хоча Коледж не надто відомий, але сумнівів немає, що все це не якась підступна махінація, – додав Левик. – Хіба була ще людина, яка вирішила не поступити в Коледж?

Друзі лише потиснули плечима. Лора глянула вперед й усміхнулася:

– Ми майже прийшли.

За якусь хвилину Марта разом з іншими опинилася на просторій галявині, що плавно переходила у берег біля озера. Прохолодна вода виблискувала на сонці і неначе просила їх скоріше скупатися. Марта з Лорою постелили покривало, на яке всі кинули речі й побігли до води. Людей тут не було, як і обіцяла Лора, адже ця місцина була мало кому відома. Усі звикли ходити в інше місце, що було ближче до села, але там зазвичай було багатенько людей.

Вони навіть не скинули одягу, лише роззувшись, побігли до води намочити ноги.

– Клас, – захоплено мовила Лілі, дивлячись крізь майже прозору воду на свої ступні. – Ще ніколи не бачила настільки чистого озера… Навіть не знала, що такі існують.

– Озеро зовсім невеличке і про нього мало хто знає, – мовила Лора. – А може тут живе якийсь обдарований зі здібністю очищувати воду, – і вона підморгнула.

Усі засміялися, а Лілі вирішила, що час купатися. Марта теж швиденько опинилася в купальнику й забігла у воду за подругою.

– Ей, ви куди без нас? – обурився Ратмир і ледь не кинувся за ними в одязі, але схаменувся й повернувся.

Насолоджуватися прохолодою в озері було чудово, особливо, коли ти проводиш цей час разом з друзями. Лілі почала бризкати на Марту водою, а та від неї намагалася втекти. Врешті, виявилося, що Марта пливе швидше, ніж подруга, тому Лілі вирішила пошукати собі іншу жертву.

– Навіть не думай, – пробурмотіла Лора, коли Лілі намагалася до неї підкрастися ззаду. – Твої лихі думки надто голосні.

– Так нечесно, – Лілі набурмосилася. – До тебе так навіть підкрастися неможливо.

– Ще б я дала тобі мене оббризкати. Я волосся не для того в пучок зібрала, щоб ти його намочила.

Тим часом у воду не ввійшов лише Левик, лиш намочивши ноги. Він навіть одягу не знімав…

– Ти що, не збираєшся купатися? – здивувалася Лілі.

– Ну… – хлопець зам’явся. – Не те, щоб я…

– Не кажи тільки, що ти боїшся води, – пирхнула дівчина. – Або не вмієш плавати.

Хлопець набурмосився, відвівши погляд.

– Навіть із самого твого вигляду видно, що вона вгадала, – усміхнулася Лора.

– Ну, і що з того? – вибухнув Левик. – Ви собі бавтеся, я тут за вами поспостерігаю…

– Е ні, так не піде, – Лілі довелося вийти з води, щоб підійти ближче. – Ти підеш до нас…

Марта зі сміхом спостерігала, як Лілі намагалася затягнути його у воду. Точніше, спочатку вона спробувала стягти з нього футболку, що виглядало надто кумедно…

– Що вони роблять? – Макс з острахом глянув на сестричку.

– Якщо я скажу, що Лілі намагається роздягнути Левика, то це звучатиме трохи не так, як є насправді… – пробурмотіла Лора, а Марта поруч тихенько захихотіла.

– Вона просто хоче, щоб він пішов купатися, – пояснила Марта.

– А він чого не хоче?

– Видно, плавати не вміє…

Макс тихенько пирснув в кулак. Врешті, Лілі набридло намагатися стягнути з Левика футболку, тож вона втомлено сіла на покривало. Марта вирішила, що досить уже сидіти у воді й приєдналася до подруги.

– Фух, я так втомилася бігати за цим ідіотом, – пробурмотіла Лілі.

– Питання в тому, чому ти за ним бігала, – Марта засміялася. – Плавала собі би спокійно в озері та й…

Марта не договорила, адже її перебив гучний «плюх!», а тоді ще й вереск Левика, регіт хлопців. За ними сварливі вигуки Лори… Дівчата глянули на те, що відбувалося, округленими очима, переглянулися і побігли до друзів.

– Мене сьогодні ображають, – Левик мокрий з голови до ніг підводився із води. – То з ножем за мною бігають, то одяг намагаються стягнути, тепер ще й у воду кинули…

Хлопці сміялися, мов ненормальні. Схоже, вони підкралися до Левика й штовхнули його, коли він нічого не підозрював, думаючи, що небезпека минула (у вигляді Лілі). Лора закрила рукою обличчя й тихенько підсміювалася, адже тепер усмішку стримати неможливо було, хоч як би не хотілося виглядати серйозним. Навіть «ображений» Левик сміявся.

– Не розчаровуйся в нас, – Макс поклав йому руку на плече. – Завтра гарантуємо тобі спокій.

– Та я вам цього гарантувати не можу, – рудоволосий вишкірився. – Тепер живіть в очікуванні моєї страшної помсти…

Він злісно засміявся, хоча виглядав досить жалюгідно – низенький і худорлявий, у мокрій одежі з довгим мокрим рудим волоссям, з якого досі ще стікала вода.

До кінця дня вони ще разом веселилися. Марта знала, що тепер точно буде, що пригадувати. Та й попереду на них чекає багато чого цікавого…

– До речі, – пригадала дівчина. – Лілі, ти серйозно мені тоді говорила? Ви усі вирішили брати участь в експедиціях на загублені острови?

Друзі заусміхалися й закивали головами. Десь ще в середині літа Лілі написала Марті приголомшливу новину – усі вони обрали для практики експедицію. Те, що Лора збиралася туди податися, було передбачуваним, а ось інші… Чому зробили такий вибір?

– Ми просто вирішили, що нам разом буде веселіше, – Левик стиснув плечима. – Ніхто не був проти йти разом з тобою та Лорою…

– До того ж, директор того центру знає, що ми твої друзі, – додала Лора. – І казав що це навіть чудово, адже нас можна поставити в одну дослідницьку експедицію, якщо ми добре ладнаємо.

– Для експедиції важливо, щоб команда була дружньою, – мовив Ратмир.

– А ми якраз дуже дружні, – Марта засміялася. – Гаразд, я ж вас не відмовлю. Я навіть рада, якщо ми будемо разом працювати.