"Мабуть, я був дурним, якщо вірив словам людей"

Д. Кіз

– Що це за… фігня?

– Це корне-булька, – обличчя Євгенія Дмитровича було все й якісь речовині, за кольором та консистенцією схоже на кукурудзяну кашу.

– Чого вона у вас на обличчі? – Марта ніколи не чула про подібну рослину.

– Її стебло було дуже схоже на петрушку, – відповів біолог. – Хоча як я міг припустити, що тут могла рости петрушка… Загалом, я хотів вирвати, але воно вибухнуло.

– Ми навіть не встигли нічого зрозуміти, – розвела руками Аліна, яка чомусь сиділа на траві. – Він вириває, а воно – бум!

Вона при цьому активно жестикулювала руками. Марта з Максом прибули сюди за звісткою Сергія, але вони навіть не підозрювали що тут відбулося. Рослина, у якої вибухає корінь? Вона небезпечна така, що її досі ще на рослинознавстві не вивчали?

– Я про таку рослину ніколи не чула… – пробурмотіла Марта.

– То й зрозуміло, ми її щойно відкрили, – пирхнув Євгеній Дмитрович. – Вона й назвалася одразу – корне-булька.

– То… ви її теж уперше бачите? – перепитала Марта, вигинаючи брову.

– Інакше б я не тягнув її так бездумно, – Євгеній Дмитрович нарешті витер з себе залишки «каші». – Я й позвав тебе, щоб ти передбачення зробила.

– А мене навіщо? – Макс досі стояв осторонь.

– А… тут Аліна, схоже, ногу вивихнула. Зможеш їй допомогти?

Макс лише зітхнув й прийнявся до лікування. Тепер зрозуміло, чому Аліна весь цей час сиділа. Хоча, з її веселого вигляду не скажеш, що вона тут постраждала. Мабуть, її дуже розвеселило те, як корне-булька вибухнула на Євгенія Дмитровича.

– А навіщо вам мої передбачення, якщо ви вже… усе самі на собі випробували? – звернулася Марта до свого керівника.

– Ми не зрозуміли, що саме там зірвалося, – мовив Євгеній Дмитрович. – Аліна каже, що бачила якусь бульку, у якої тріснула оболонка, саме тому вона й зірвалася. А мені здається, що ні… Загалом, я хочу, щоб ти перевірила, а потім ми її і вирвемо. І ще – ось ця речовина на смак дуже цікава. Чи можна її вживати в їжу?

– Я зрозуміла, – Марта ліниво присіла біля однієї рослини. – Це вона?

– Так. Бачиш, і справді на петрушку чимось схожа?

– Тільки я не впевнена, що зможу передбачити на рахунок їжі. Але якщо що, то на острові є кокоси, стефанки, які мають цілющі властивості, допомагають від отруєнь…

Марта доторкнулася до рослинки. Листочки бути й справді такими, як у петрушки, та й висотою вона її нагадувала. Що ж, робимо передбачення…

– Аліна була права, – промовила Марта, коли вийшла зі стану яснобачення. – Корені й справді являють собою скупчення кульок… ну, таких, неначе картопля. Але вони мають дуже тонку плівку і тому…

Марта висмикнула рослину й продемонструвала – невеликі грона круглих шариків з тоненькою плівкою, які виглядали подібно повітряним кулькам, у які натовкли пісок. Але ця оболонка протрималася недовго, достатньо було Марті легенько на них натиснути пальцем, як кульки лопнули, заляпавши усе довкола жовтуватою густою масою. Марта бридливо струсонула рукою, добре, що хоч одяг не зіпсувала… треба було трохи обережніше натиснути, знала ж, як буде.

– Отакої… – пробурмотіла Аліна, якій уже Макс завершив лікувати ногу.

– Треба взяти якусь глибоку ємність і назбирати туди «це», – Євгеній Дмитрович вказав на речовину, що вирвалася з кульок. – Їжі у нас і справді небагато, може, спробуємо цим поживитися…

– А якщо раптом отруїмося? – запитав Макс.

– Тоді Марта знає, як готувати напій із стефанок, – відрізав Євгеній Дмитрович, навіть не поцікавившись у самої дівчини, чи справді вона уміє його робити. – Ходімо вже, ми ж не снідали.

Марта й сама уже була голодна, як вовк. Залишалося сподіватися, що дівчата там справилися з мейлаканікумом…

За сніданком нарешті Марта трохи втамувала голод. Спочатку хліб, який був таким смачнючим, як ніколи, – такий свіжий, пухкий, з хрусткою скоринкою… правда, іноді зустрічалися невеличкі дрібки перетертих стеблин (через погане сито), але на це можна було не зважати, коли ти такий голодний.

Потім знову вирядили групу до озера. Марта й Макс не йшли, адже зараз вони почувалися виснаженими через те, що застосовували нещодавно ОЗ. Тому їм дозволили добре відпочити й нічого не робити. Навіть наказали так зробити.

Згодом усі розійшлися з печери по справах, залишилося лише кілька чоловік, Марта серед них. До холодної стіни печери притулилася Іра. Щось її сьогодні не часто бачила… чим вона займалася цілий день?

Марта хотіла підійти і розпитати, але не наважилася. Іра виглядала якось… недобре. Колір обличчя ледь не злився з кольором її білявого волосся, а сама вона втомлено сперлася об стіну й не рухалася. Не говорила ні до кого, не реагувала…

– Іро?.. – врешті окликнула її Марта, підходячи. – З тобою усе гаразд?

Дівчина здригнулася, нахмурилася й невдоволено обернула голову. Нічого не відповіла. Подумала.

– Ти й справді бачиш… знаки? – її голос лунав кволо.

– Що?

Ірина похитала головою. Вона точно була не в порядку, подумала Марта. Може, погано почуває себе?

– Ти застосовувала ОЗ? – запитала Марта. – Ти виглядаєш недобре. Може, підеш у намет і відпочинеш?

Здалося, неначе білявка усміхнулася. Здригнулася. А тоді скорчила кислу міну. Що це за міміка?..

– Відчепися, – буркнула, відтулилася від печери, ступила крок і знепритомніла.

Марта зойкнула, хотіла підійти до неї, але вирішила покликати Макса. Він має бути десь тут, у печері… більше нікого, здається, не було. Артур нещодавно вийшов, а до цього… говорив з Іриною. Марта зависла.

– Максе!.. – гукнула.

Хлопець вийшов із-за наметів:

– Що там..? О, Боже, що це трапилося?!

Він швидко схилився над дівчиною без свідомості. Приклав руку до лоба й похитав головою. Ірина важко дихала, неначе їй і справді було погано…

– У неї жар, – повідомив Макс. – Температура піднялася дуже висока, вона вся горить… мені важко буде їй чимось допомогти, треба якісь ліки. У нашій аптечці небагато, але… але ж ми достеменно не знаємо, що з нею трапилося.

Почулися кроки – це повернувся Артур. Він нажахано глянув на картину, що склалася перед ним і перше, що спало йому вигукнути на думку, було:

– Що це ви з нею зробили?!

– Ми – нічого, – Марта обернулася до нього обличчям. – Вона просто знепритомніла… ви взагалі знали, що вона погано почувається?

– Помічав, але вона запевняла, що усе добре, – Артур нахмурився й підозріло зиркнув на Марту. Він не на жарт перелякався за свою підопічну й не міг зрозуміти, що коїться.

– Ви не знаєте, чи є в неї алергія на якусь їжу? – поцікавився Макс. – Чи може, вона сьогодні користувалася ОЗ? Та це може бути й харчове отруєння, і укус якоїсь комахи, і взагалі, вірус…

– Пригальмуй, – буркнув Артур. – Учора з нею все було гаразд. Це сьогодні я помітив, що вона бліда, мало рухається…

– Зрозуміло, – Макс замислено сперся на руку, а тоді з надією перепитав: – Там нікого?..

– Ні, ніхто ще не прибув.

Ніхто ще не прибув… та чи прибуде взагалі? Марта починала сумніватися. Взагалі, усе це складалося у вельми дивну, незрозумілу картину, неначе… неначе це й справді усе було кимось підлаштовано. І якби усе було в порядку, то за ними уже мали б давно приїхати!

– Гм, – порушив ніякому тишу Макс. – То що ж з нею робитимемо?

– Не знаю, – відрізав Артур. – Чекатимемо інших.

Він був не в гуморі. Та в Марти теж настрій був не найкращий… Хлопці перенесли Іру на м’яке, Макс залишився стежити за її станом, заодно намагаючись щось зробити за допомогою дорожньої аптечки. Але вона не була призначена для таких випадків, лише для надання першої допомоги, а не повноцінного лікування…

Йшов час, а Іра так і не опритомніла. Марта кілька разів визирала з печери – чи не прийшов бува хтось? Але нікого не було. Ні частини команди, яка подалася в розвідку чи по воду, ні якоїсь рятувальної служби, що мала б за ними прибути.

Нарешті показався Євгеній Дмитрович з Лорою та Аліною – вони ходили у розвідку вздовж скель. Думали, може знайдуть щось їстівне або поповнять хоча б запаси ягід. Марта покликала їх, пішла назустріч і швидко ввела в курс того, що трапилося за їхньої відсутності.

За хвилин п’ять прибула й група з озера. Дар’я одразу ж прийнялася готувати обід, а всі інші зібралися разом біля неї й стали обговорювати ситуацію. Стан Іри не покращувався, ніхто за ними так і не прибув, тож це потребувало зміни плану дій…

– Вам не здається дивним те, що за нами досі ніхто не приїхав? – запитала Марта. – Уже скільки часу минуло…

– До речі, а скільки часу минуло? – перебив Сергій.

– Ми мали повернутися ще позавчора ввечері, – мовив Євгеній Дмитрович. – Тобто, наше зникнення точно вже давно помітили. Вони мали б вирядити команду за нашими координатами, але…

– Але оскільки досі ніхто не прибув, можна зробити висновок, що у них виникли якісь проблеми, – вирішила Лора.

– Що могло трапитися? Які могли виникнути у них труднощі?..

– Та ми узагалі не знаємо, чи вирядили вони за нами бригаду!

Зчинився чималенький галас, та врешті Дар’я попросила усіх затихнути, бо в неї розболілася голова. Та вона ж їсти на всіх варила, тому вмить послухалися.

– Ох, щось мені здається, що це все не випадковість, – зітхнув Ратмир. – Я ще з самого початку про це підозрював, але тепер…

– Я теж уже про це підозрювала, – підтримала Марта. – Один випадок – це ще випадковість, а от на другий чи третій раз уже починаєш сумніватися…

– Підтримую, – мовив Сергій. – Спочатку катер. Я навіть ще тоді засумнівався, чи могла погода таке з ним зробити.

– Або той же випадок з раптовою зливою, – підхопила Лілі. – Не могло такого бути, щоб таку бурю не передбачили синоптики…

– І те, що мої прилади усі зруйновані – теж не може бути звичайнісінькою випадковістю, – заявив Артур.

– Але як же тоді? – Аліна аж підхопилася з місця. – Хочете сказати, що хтось усе це навмисне зробив?

– Можливо, цей хтось був не сам… – пробурмотів Ратмир. – Але серед нас точно є той, хто винен у тому, що ми опинилися у такій ситуації.

– Зрадник?.. – нажахалася Аліна. – Але… ні-ні, зачекай. Ти заявляєш, що серед нас – зрадник?!

– Можна й так сказати, – Ратмир усе ще зберігав спокій. – Але я не можу стверджувати точно. Той, хто нам завадив, мав мати доступ до острова. Хтось, хто точно знає наше місцеположення, хто тут бував, хто знає план наших експедицій. Тільки з такими знаннями можна було влаштувати подібну ситуацію.

– Цікаво, – буркнув Артур. – І кого ж ти підозрюєш?

– Це може бути кожен з нас. Можливо, той, хто відповідає за прогнозування погоди, – Ратмир не приховував своїх роздумів. – Можливо, той, хто може метати блискавки й навмисне зруйнувати камери.

– Це ти про Іру? – здогадалася Аліна.

– А може, і один, і другий, – уїдливо додав Ратмир.

– Тобто, ти хочеш сказати, що підозрюєш мене та мої підопічну? – на обличчі Артура з’являлися обриси злості. – А може, це той, хто може копіювати абсолютно усі здібності?! З такою ОЗ людина на багато що здатна!

– Я можу користуватися лише однією в один час, – заперечив Ратмир. – І мені потрібна людина, у якої я зможу скопіювати здібність.

– Думаю, у тебе немало друзів.

Між ними явно накипала напруга, тож Євгеній Дмитрович поспішив їх заспокоїти:

– Почекайте з обвинуваченнями! Це, звісно, може бути кожен з нас, але не варто так накидатися одне на одного.

– Він звинуватив мене у зраді! – обурився Артур.

– Я всього лише випустив припущення, – невинно розвів руки Ратмир. – Звісно, я міг і помилитися. Адже це може бути і людина, яка стоїть на чолі цієї експедиції. І той, хто завідує технікою, катером, міг навмисне…

– Усе, ми зрозуміли, – перебив його Євгеній Дмитрович. – Ми зрозуміли, що ти маєш причини підозрювати усіх…

– Окрім своїх друзів, звісно, – процідив Артур. – Особливо, якщо він з ними заодно…

– Досить! – гаркнула Дар’я.

Усі вмить замовкли й прикипіли поглядами до неї.

– Якщо ви хочете залишитися без обіду – будь ласка, сваріться далі! – Дар’я з брязкотом кинула на землю ложку. – І припиніть ці балачки про зраду, хто винен, хто не винен!.. Нам зараз вижити тут треба, а ви розборки влаштовуєте!

Довелося й справді припинити ці розмови – без їжі ніхто залишитися не хотів. Ратмир вирішив ще й допомогти Дар’ї, бо ж він почав розповідати усім про свої підозри…

– У будь-якому разі, – вирішив підсумувати Євгеній Дмитрович, – зараз ми намагаємося вижити на острові, доки за нами хтось не з’явиться. Самі ми вибратися звідси не зможемо, звісно.

– Пропоную вирядити групу на інший бік острова, – висунув пропозицію Макс. – У нас є постраждалий – Ірина, у неї температура і вона досі без свідомості. Що б я не робив, стан її не покращується, але на щастя, і не погіршується. Але потрібні ліки, а найкраще, що є на острові – це пляжні кокоси.

– Я зрозумів, – кивнув керівник експедиції. – Завтра вирушимо, увечері оберемо тих, хто піде. Заодно там можна буде зібрати червоних грибів, кексиків, вони їстівні.

– Може, удасться ще зловити якогось краба, – усміхнувся Левик.

– Дивися, а то ще тебе змусять ловити, – штрикнула Лілі й хихикнула.

За мить Євгеній Дмитрович ще додав:

– Але на завтра є ще одна важлива подорож. Потрібно спорядити групу, яка піде через ліс, до тих скель. Якщо йти вздовж, як ми сьогодні робили, то йти доведеться дуже довго, а через ліс можна скоротити. Нам потрібно розвідати ту територію…