«Чим тихіше затишшя, тим сильніша буря»

Марта шурхотіла сторінками книги у вітальні. Сьогодні тут було спокійно, а в спальні сусідки, Христя та Мішель, вирішили вдвох дивитися якийсь серіал. Марта вирішила їм не заважати, тому перемістилася у вітальню.

– Знайшла!

Лора прибігла з кухні, Ратмир поряд стрепенувся.

– Що? – вилупив він очі, та Марта лише відмахнулася.

– Це він, – мовила вона вже тихіше, тицяючи в книгу. Лора зацікавлено розглянула візерунок і текст біля нього.

«Стовп з ланцюгом – пастка. Використовують для попередження».

Марта завмерла. Більше нічого написано не було. Вона зустрічала інший знак-пастку – капкан, але він використовувався для створювання пастки, а цей… щоб попередити.

– Пастка, – самими лиш губами прошепотіла Марта.

– Тут явно щось не так, – пробурмотіла Лора. – Піду, розповім Максові…

– Зачекай, – Марта притримала подругу за рукав. – Я не розумію. Цей знак… просто там виник, аби мене попередити?

– Схоже на те.

– І ти така спокійна, – Марта насупилася. – Краще на тому острові не…

– Я теж хвилююся, – перебила Лора. – Спочатку блок, тепер пастка. Я чудово розумію, що острів не такий безпечний, як здавався. А ще я вважаю, що тобі потрібно усе усім розповісти. І попередити Євгенія Дмитровича.

Марта промовчала. Розповісти усім про свою дивність… вона ще не наважилася. Не зрозуміло, як таке вони сприймуть, якщо особисто Марта довго з цим мирилася.

Та було вже пізно. Вони нещодавно лиш прибули з експедиції і Марта, не гаючи часу, стала досліджувати книгу. Добре, що завтра першої пари немає, бо вона б точно була не людиною, а вареним овочем…

Довелося засинати з увімкненим світлом (не вперше), адже Христя й Мішель ще не завершили. А спати хотілося…

І їй знову наснився сон. Напружений, холодний і…

… вона згадала.

Їй наснилася страшенна буря. Небо було затягнуте густими чорними хмарами, з неба лилися важкі краплі, а море… море гойдалося, вітер завивав, здіймаючи хвилі й розбиваючи їх об скелі. Так, сірі скелі, що стояли на самотньому острові серед бурного моря, хвилі у дріб’язок розбивалися, солоні краплі розліталися навсібіч, неначе скляні уламки.

Так, це була страшна буря. Прокинувшись у нічній тиші, Марта все ще не могла оговтатися. Вона згадала. Саме цей сон їй снився весь час, тепер вона це точно знала. Відчувала.

І це був непростий сон. Буря на острові.

Пастка.

Серце знову забилося сильніше. Усе це… було пов’язаним.

***

Треба було про все розповісти Євгенію Дмитровичу. Чи краще, спочатку повідомити друзів? Марта заплуталася. Але вона точно знала – у наступну експедицію їхати не можна!

Нізащо.

Усі ці знаки, усе підказувало, що там чекає небезпека. І як це нічого ще не трапилося?

Хвилювало й те, що вона не могла пригадати свої сни-передбачення. Такого раніше не траплялося… Марта вирішила поцікавитися у пані Галини щодо цього питання.

– Забувала свої важливі сни? – жінка замислено прикрила очі. – Це не дуже добре…

– Тобто? – Марта помітно захвилювалася.

– Є такий прийом… ясновидець може заблокувати імпульсивні передбачення іншого ясновидця. Імпульсивні передбачення – це ті, які відбуваються мимоволі, у тебе, наприклад, уві сні. Ще в деяких відбуваються раптові видіння, ще можуть бути затуманення, спалахи… у кожного індивідуально.

– І такі передбачення можна якось заблокувати?

– Так, але це може зробити лише ясновидець. Ці імпульсивні передбачення зазвичай повідомляють нам щось важливе, небезпечне. Як у тебе це було з чорним воїном, пам’ятаєш?

Марта кивнула. Це була правда, вона навіть звикла, що про будь-яку небезпеку повідомляють сни-передбачення. А тут раптом цей блок. Треба бути обачнішою…

– А чому ти, власне, запитала?

– Зовсім нещодавно, – почала говорити Марта, повільно, продумуючи кожне слово, – я стала забувати свої сни, та я думала, що він неважливий. Але цієї ночі пригадала нарешті його…

– Щось серйозне? – пані Галина спохмурніла.

Марта розповіла. І про свої побоювання вирушати в експедицію. Схоже, насувалася сильна буря… і вона не принесе їм нічого хорошого. Інакше не снився би сон-передбачення.

– Скажи своєму керівникові, – мовила жінка. – Він не дарма брав ясновидицю в команду, скажи йому про це.

Марта й сама про це думала. І одразу ж при першій зустрічі вона усе йому повідомила. Але по його виразу обличчя одразу стало ясно, що він не сприйняв серйозно її слова.

– Не думаю, що буде погана погода, – похитав він головою. – Синоптичні прилади передають, що буде сонячно, як і завжди… З чого ти узагалі взяла, що це відноситься до наступної експедиції?

– Відчуваю, – буркнула Марта. – Слухайте, такі передбачення не з’являються просто так.

– Я не буду відкладати експедицію через можливу погану погоду, – Євгеній Дмитрович одразу ж посуворішав. – Ми з Володимиром спеціально підбирали день, коли буде сонячно! А тут ти кажеш, що буде буря…

– Чи не могли прилади помилитися?

– А чи не могла ти помилитися?

Марта насупилася. Схоже, керівник відступати не хотів. Вона вже відкрила рота, щоб сказати щось про знаки, але… але побоялася, що він знову підніме її на сміх.

– Робіть як знаєте, – врешті процідила вона. – Моя справа була – попередити. А вирішувати вже вам.

Вона не знала, чому не знайшла підходящих аргументів, щоб умовити науковця. Чому так швидко здалася? Марта сердилася на нього. І сама на себе сердилася. Але ж існувала можливість помилки, так само, як і протилежне!

І от кому тут довіритися?

Звісно ж, Марта більше вірила собі й передбаченням. Вони її ще ніколи не підводили. Так само, як і знаки.

– Я не вмовила його, – розчаровано повідомила вона Лорі та Максу, які були в курсі справи.

– Ти сказала про знаки? – одразу ж запитала Лора.

Марта похитала головою. Звісно ж, не сказала! Євгеній Дмитрович узагалі несерйозно віднісся до її слів, що там уже казати про якісь сумнівні знаки, що бачить лише Марта. Немає ніякого підтвердження, що вони узагалі існують!..

– Чому?! Це ж був би вагомий аргумент!

– Або ще одна причина висміяти мене, – пирхнула Марта. – Він сказав, що моє передбачення могло бути помилкою! Уявляєш? Та як він…

– Боюся, що його ми ніяк не вмовимо, – пробурчав Макс. – Залишається лише сподіватися, що з нами й справді нічого не трапиться, але це буде надто наївно після стількох… натяків.

– Отож. Я можу якось відмовитися від експедиції?

– Не можеш, – Лора похитала головою. – У нас договір.

– А якщо я просто не поїду?

– І кинеш нас напризволяще? Знаєш, я також не хочу опинитися у пастці. Упевнена, що й ти не хочеш, щоб твої друзі… ну…

– Не хочу, – підтвердила Марта й замовкла, намагаючись ще щось придумати.

– Пропоную дочекатися дня експедиції, – мовив Макс. – Подивимося, може й справді буде гарна погода. А якщо буде хмуритися, то ще раз нагадаєш свої слова Євгенію Дмитровичу. Він зможе усе відмінити у будь-який момент.

Марта розчаровано глянула на друга. Усе ж, він сумнівався у правильності її передбачення… але схоже, кращих варіантів не було.

***

Експедиція мала бути знову з ночівлею. Погода була просто прекрасною, а ось Марта була як справжня дощова сиза хмара. Так, настрою зовсім не було… вона просто не вірила, що її передбачення могло не справдитися!

− Марто, не супся, – смикнула її Лора. – Якщо все буде добре – це ж на краще, чи не так?

Дівчина лише зітхнула. Зате Євгеній Дмитрович сяяв ясніше сонця і з ентузіазмом тягнув усю експедицію в подорож. На катері Марта знову усамітнилася на задній площадці й спостерігала, як вони поринають у безкрає море. Небо було світло-блакитного кольору й таке чисте, неначе його щойно хтось старанно протер ганчіркою з найкращим миючим засобом. І витер насухо. Не було ніякого натяку навіть на легенький дощик, не те, що на бурю, яка снилася Марті.

Вона почула, як позаду хтось підійшов, але обертатися не поспішала.

– Послухай, Марто, – тихо долинув голос Євгенія Дмитровича, – ти не подумай, що я взагалі не сприйняв серйозно твої слова. Я ніколи байдуже не ставився до слів ясновидиці, але…

– Але це вперше, – закінчила Марта.

Чоловік позаду легенько усміхнувся й на хвилю замовк.

– Якби ж погодка не була така прекрасна, – він з насолодою глянув у небо, – то я ще замислився б. Але повір, зараз твої слова звучать як суцільна нісенітниця, не вважаєш так? Але якщо… якщо на горизонті з’явиться якась навіть невелика сіра хмара, то ми перериваємо експедицію і вирушаємо назад. Згода?

Марта зітхнула. Що ж, іншого виходу не було…

Євгеній Дмитрович сприйняв її мовчання як згоду, кивнув і полишив її. Марта знову з сумом глянула на чисте небо й подумала, що їй не завадило б оптимістичного мислення. Як так казала Лора? Якщо все добре, то це вже на краще…

Коли вони зупинилися біля острова, знову на тому ж місці, що й у попередній експедиції, Марта знову побачила невеликий сяйливий знак на камені й похолола. Це знову «пастка». Той же знак, що й тоді на скелі.

«Може, мій сон-передбачення відносився до наступної експедиції, – думала Марта, заспокоюючи себе. – А цей знак зараз намагається мені повідомити, щоб ми більше сюди не поверталися…»

Цього разу Марта не полінувалася взяти книгу «Руни» і чомусь навіть прихопила «Світло». Чомусь хотілося ще взяти третю, але яка користь із книги, яку не можна розгорнути?.. І чому взагалі Марті закортіло набрати з собою книжок? Мабуть, на це вплинула Лора, що прихопила з собою домашку, яку хотіла зробити в експедиції у вільний час. Удома вона, бачте, не встигала… Лілі на це лише закотила очі й запевнила, що вона встигне, байдуже, що усі вихідні підуть на експедицію.

Цього разу вони відправилися в гори. І Марта зрозуміла, що їхнє зручне взуття було саме доречним – лазити по необізнаних, хоча й пологих, скелях було досить складно. Дерев тут майже не було, гори були сірі й холодні, лише де-не-де пробивалися дрібки трави та вістрід. Євгеній Дмитрович попереду шукав дорогу, що найбільше підійшла б для просування вперед. І нарешті, вже коли сонце піднялося високо і палило нещадно, вони дісталися до просторої скелястої долини, звідки на кам’яному виступі відкривався красивий вигляд на море.

– Як тут гарно! – не витримала Аліна й кинулася розглядати краєвид. – А яке море! Спокійне й блискуче!..

Вона ще продовжувала захоплено видавати компліменти краєвиду, а всі інші вже почали розставляти намети. Марта навіть посвітлішала на обличчі – чудова погода продовжувала триматися, схоже, небезпеки ніякої не було.

– А зараз не завадив би прохолодний дощик, – Лора витерла піт на обличчі й усміхнулася. – Сонце вже припікає добряче.

А якщо пригадати, що на календарі вже глибока осінь… а тут ще досі спека. Цікаво, це ж що за місце таке, де тримається острів, що на ньому весь час літня погода? Вони мали б катером пливти далеко на південь, щоб тут було значно тепліше, ніж удома…

Раптом на плече Марти опустилася рука Макса, що дівчина аж здригнулася. Його обличчя було похмурим і дивилося кудись удалечінь…

– Поглянь, – лише промовив Макс, указуючи рукою.

На них насувалася хмара. Чорна. Похмура. Загрозлива… Марта зблідла – хмара рухалася надто швидко, треба…

– Євгеніє Дмитровичу! – вигукнула вона, біжучи до керівника. – Треба збиратися, бо ж…

Вона не договорила – науковець сам усе зрозумів, побачивши хмару. Він скомандував терміново збирати речі, а тоді усі рушили униз зі скелі. Потрібно швидко дістатися катера й забиратися звідси, але… але вони ж не встигнуть!

Хмара насувалася з нечуваною швидкістю. Зірвався сильний вітер, Марта вже не сподівалася на те, що вони встигнуть дістатися катера до того, як розпочнеться дощ. А випливати у море взагалі було б небезпечно – на воді вже почали здійматися високі хвилі…

Марта з жахом зрозуміла, що її сон справджувався. Насувалася буря.