«У світі немає нічого абсолютно помилкового. Навіть зламаний годинник двічі на добу показує точний час».
Пауло Коельо
Минуло ще кілька експедицій. Марта весь час брала з собою книгу «Руни», про всяк випадок, та на жаль, вона так і не пригодилася – дівчина не зустріла більше ніяких знаків на острові. Тому вирішила більше не тягати за собою великий вантаж у вигляді товстелезної книги. І звісно ж, як і мало трапитися за усіма законами Мерфі, наступної ж експедиції вона наткнулася на візерунчастий золотистий знак, прямо на скелі.
Експедиція цього разу нарешті заплила з іншого краю острова. Минулий раз вони якраз дослідили цю частину ділянки, а Сергій підібрав удале місце для того, щоб зупинити катер. Тут берег був скелястий, і не дарма, адже зовсім поруч були скелі. Виходити на землю треба було обережно, щоб випадково не пошкодитися об небезпечні камені. Звісно, Макс завжди міг залікувати поранення, та не варто дарма витрачати багато енергії…
– Нарешті ми нормально зможемо дослідити цю частину острова, – видихнула Аліна.
Інша сторона вже була чудово досліджена експедиційною групою – вони навіть побували на півострові поблизу затоки, у якій зупиняли катер. Щоб до нього дійти, треба було подолати болото, тож це була ве-е-ельми цікава експедиція. Там, до речі, виявилося багато приземкуватих і розлогих темно-червоних грибів, яких прозвали кексиками за їхній солодкий смак. Вони відносилися до мирних і корисних, їх Марта вивчала ще у кінці першого курсу… От тільки умови для вирощування цих грибів були непростими, але тут їх виявилося якраз достатньо – от вони і розплодилися.
За болотом, на півострові, виявили просторий степ, де зовсім не росли дерева… проте було повно органіксових рослин! У тому числі, й оргалени, й оргари. З такими злющими очиськами, загрозливими пащами, що одразу захотілося дременути назад у болото… хоча, це була не найкраща ідея – бігати по болотах. Там треба було ступати обережно.
До загрозливих оргарів вони не наближалися, але Артур на окраїні, де було поменше цих рослин, установив якісь свої станції, і на тому дослідження півострова завершилися.
І ось, нарешті, вони дісталися цієї заповітної частини острова – того місця, де починалися скелі. Вони тут бували минулої експедиції, коли катер зупинили трохи в іншому місці, тому з ночівлею вони встигли саме сюди дійти. От тільки толком тут усе не розгледіли – лиш придивилися місце для успішної зупинки катера, та на цьому й усе…
– А тут видно, що вже гори, – мовила Лілі, обережно обходячи гострий камінь, що стирчав з води. – Ми будемо й скелі досліджувати, правда ж?
– Ми усе будемо тут досліджувати, – підморгнув Євгеній Дмитрович. – А он туди я планував піти наступної експедиції.
Тут стелилися дрібки темно-зеленої шовкової трави. Іноді визирали голівки вістрід – фіолетові напіврозкриті тверді квітки, міцні, неначе шкарлупа горіха. Та коли вони тріскали, означало, що плід дозрів – жовтогаряча гладка ягода, що майже не мала шкірки. Квіти мали фіалкове забарвлення, а іноді блакитне чи червоно-рожеве, вони належали до простого мирного класу. Марта їх помилково вирощувала, коли намагалася створити органікса – ці рослини були чимось схожі. Молоді вістріди мали м’яку квітку, яка з часом твердішала, а тоді ставала геть міцною і тріскала лише при повному дозріванні плоду.
Експедиційна група рушила у бік скель – вони здіймалися високо… Марта аж закинула голову, щоб розгледіти їх, і зачепилася поглядом за небо – сьогодні воно було не таке чисте, як зазвичай. Де-не-де кучкувалися пухнасті хмарки, одна з них саме затулила палюче сонце. Подув свіжий вітерець, пригнаний з моря.
– Ух, як добре, – видихнула Дар’я, що стояла поруч. – Така спека була, просто пекельна.
– А хіба тобі не подобається сонечко? – примружився Сергій.
– Якщо я руда й веснянкувата, це ще нічого не означає, – пробурчала дівчина. – Звісно, сонце – це чудово… але усього має бути в міру.
Марта тим часом повернулася до розглядання скель. Група поволі просувалася уперед. Знову виглянуло сонце… скелі відкидали довгі тіні – подекуди здавалися чорними, а на сонячному світлі виблискувати сріблястим.
Погляд зупинився на сяйливій цяточці, десь угорі в щілині між скелями, де саме була чорна тінь. Марта завмерла. Цятка сяяла, і якби не тінь саме зараз і в цьому місці, то навряд чи вона її там помітила…
Марта підійшла ближче, як тільки могла, – нарешті вона знову побачила на цьому острові знак, і це ніяк не могло бути щось неважливе. Дівчина видерлася на камінь і примружилася, аби чітко розгледіти його й запам’ятати візерунок (книгу ж вона не взяла!). Та він, загалом, був не таким і складним – контур кола обплітали шипові ліани, які Марта добре знала з уроків лісознавства, а з плетеного візерунку, що грав роль землі, стирчав вертикальний стовп, навколо якого легким витком обплітався ланцюг.
– Який цікавий візерунок… – пробурмотіла під ніс собі Марта. Досі вона не бачила його (чи не звертала уваги на нього) у «Рунах».
– Марто, що ти там побачила? – позаду пролунав голос Артура.
– Нічого-нічого, – відмахнулася дівчина й злізла з каменю, на якому стояла. – Просто здалося щось.
Артур лише стиснув плечима й рушив далі, а от Лора, що неподалік прислухалася, обернулася до подруги із запитальним виразом обличчя.
– Знак, – коротко пояснила Марта.
У скелях Еля та Дар’я натрапили на досить широку розколину, а потім Євгеній Дмитрович виявив, що він являється проходом у велику й простору печеру. Це його неймовірно обрадувало, адже така знахідка могла означати, що колись на цьому острові могли мешкати древні обдаровані.
Або ж тут ховали скарби, чомусь пригадала Марта й покосилася на Лору. І чого ж вона знову повернулася до цієї дурнуватої думки?
Далі майже весь день потратили на дослідження печери. Це, як виявилося, була простора кам’яна зала, можливо, була утворена обвалом скель довкола, що тепер утворювали стіни. Печера виявилася цілком безпечною, тож вирішили навіть тут розташувати намети, щоб не переривати спостережень. Артур пішов кудись неподалік знову зі своїми приладами…
Марта з Євгенієм Дмитровичем подалися досліджувати рослинність поблизу. Тут було повно вістрід (а ці рослини полюбляли місцевість поблизу гір), а також знайшли стеблинки мейлаканікуму серед звичайнісінької трави, що вельми здивувало Марту.
– Це ж така рідкісна рослина! – вона уважно розглядала стеблину, щоб переконатися, що вона не помилилася.
– Та на таких островах трапляється частіше, – мовив Євгеній Дмитрович. – Його й справді важко вирощувати, навіть…
– Навіть за допомогою хлорокінезу чи подібної ОЗ, – закінчила Марта. – Нам професорка Юлія розповідала на одному уроці… Мейлаканікум вирощують у дуже дорогих теплицях, а дозволити його собі можуть лише заможні люди. Природньо вони ростуть лише на загублених островах…
– Ось ми і зустріли такий екземпляр. Чудовий замінник борошна, якщо чесно. Найбільший плюс у тому, що порошок, отриманий із мейлаканікуму, вступає в реакцію з водою, тому хліб можна робити фактично з води і цього порошку. Лиш сіль чи спеції можна за смаком додати.
– Ви колись пробували такий хліб?
– Я – ніколи. Але багато чув і дізнавався про нього…
– Знаю, що порошок з нього добувають за допомогою перетирання стебла та його фільтрації…
– Так. Глянь, бачиш ось ці порошинки на ворсинках стебла? Саме з них і утворюють порошок… а залишки самого стебла відфільтровують. Тому із однієї стеблини мейлаканікуму можна добути дуже мало «борошна».
Трохи далі виднівся ліс. Євгеній Дмитрович припустив, що це той самий, який вони намагалися прочистити з іншого боку острова, та коли вони підійшли ближче, то побачили, що тут зовсім не було отруйних персиків… навпаки – усіма деревами виявилися височезні й старі сіроплоди. Їхня крона переважно розляглася високо, тому внизу виднілися лише широкі стовбури і майже не було яких-небуть інших рослин.
– Мабуть, ці дерева настільки густі, що поряд не може прорости якась інша рослина, – припустила Марта. – Хіба лише та, що не потребує сонячних променів…
– Наприклад, шипові ліани, – мовив Євгеній Дмитрович. – Тому треба бути обережним.
Марті чомусь пригадався знак на скелі. Шипові ліани, стовп, ланцюг… що б це могло означати?
– До речі, – біолог підійшов ближче до сіроплода, – я ж так нічого й не розповів про результати з лабораторії щодо цього дерева… Він і справді схожий на паулу, а плід відрізняється хіба що кольором. Ну, і трохи менше має вітаміну С, але більше чогось там іншого… ні, я не запам’ятав, – чоловік ніяково пригладив кучері волосся, що вже розкошлалися від сильного тутешнього вітру. – Треба глянути на звіт, щоб сказати точніше.
Євгеній Дмитрович розгорнув руками лапаті листки й дістався до плоду, а тоді спробував зірвати його. Піддався.
– Стиглий, – зрадів науковець і обернувся до Марти. – Скуштуємо усі разом… він такий великий, що на всіх точно вистачить.
Плід і справді був величезним, порівняно з яблуком чи грушею. За довжиною приблизно як диня, але трохи худший. Марта припустила, що він нелегкий…
Коли сонце стало котитися небосхилом усе нижче і нижче до горизонту й ховатися за море, що тепер, при заході, грало вогнистими барвами, прийшов час завершувати усі дослідження і ховатися в намети. Після смачної, як можливо було в цих умовах, вечері, працювати вже не дуже хотілося. Лише Артур налагодив свої прилади й Аліна поколупалася в моху на скелі (чим він їй не сподобався?). Сергій сходив до катера, а всі інші вже розташовувалися в наметах на нічліг. Набігала нічна прохолода.
Марта вже сиділа у наметі й розглядала стеблину мейлаканікуму, що сьогодні зірвала. Його було тут просто… ну, хоч греблю гати. Дівчина й не втрималася, зірвала одну стеблину просто так, попри те, що це дуже рідкісна рослина.
– Марто, – почувся голос згори.
Дівчина підвела голову – над нею нависнула серйозна Лора.
– Що ти бачила сьогодні за знак?
– Він мені не знайомий, – Марта зітхнула. – А книгу я вже не брала, ти знаєш… Глянемо удома, що він означає.
– А як він виглядав?
– Стовп із ланцюгом… І колом обрамлювала шипова ліана. А, ще земля була у вигляді плетеного візерунку. Навіть логікою досягнути не можу, що він міг би означати.
– Здається, щось не дуже хороше, – мовила Лора. – Ланцюг, шипові ліани… думаю, це не найкращі знаки. Хоча символіка у древніх обдарованих може буди вкрай дивною.
На мить запала мовчанка. Марта відтворювала у пам’яті знак, що побачила на скелі, аби не забути.
– Я присяду? – дочекавшись кивка, Лора примостилася поруч. – Тобі… ще не спала на думку ідея, як відкрити ту книгу?
Марта сумно похитала головою. Книгу, на яку їй вказали знаки у бібліотеці, була замкнена невідомим способом. Малюнок на обкладинці майже стерся – то була чи лук і стріли, чи чаша якоїсь дивної форми… Та стріли не зображують поруч з луком таким чином, а такої дивакуватої чаші у книзі Марта не знайшла. Та може, вона просто неуважно шукала. Лілі сказала, що зображення було схожим на чайку, але й такої руни не було у книзі…
– Підозрюю, що як тільки ми розгадаємо руну на обкладинці, то я зможу її відкрити, – пробурмотіла Марта. – Але той малюнок…
– Від нього залишилися жалюгідні штрихи, що ледве надають обрисів. Так ми будемо шукати ду-у-же довго.
Марта сумно зітхнула. Не ладналися справи, зовсім ні…
– Гаразд, скоро вже час спати, – Лора підвелася. – Завтра ранній підйом. Добраніч.
– І тобі…
Марта скрутилася калачиком у спальнику. Довго вона ще заснути не могла, усе крутилася й крутилася, а з голови не йшов той символ на скелі. Врешті, вона нарешті пірнула в сни, але…
Серед ночі прокинулася уся вкрита холодним потом. Серце гучно калатало. Їй знову щось снилося! І вона чітко пам’ятала – тривожне відчуття, темінь, вітер, страх… та не могла загади чіткої картинки, усе було розмитим у пам’яті. Не було пам’яті логічного сну.
«Це було не передбачення? – думала Марта. – Просто нічний жахастик, який я благополучно забула?»
Мозок підказував перевернутися на інший бік і продовжити спати.
Але «щось» підказувало, що вона забула щось важливе.
Щось дуже важливе!
Але такого не може бути… такого ще ніколи не траплялося. Усі важливі сни-передбачення Марта добре пам’ятала, вона не могла забути щось важливе. Ні-ні, усе має бути гаразд.
Але все ж, те «щось» продовжувало відстоювати свої переконання. У пам’яті поставали знаки – зубаста паща оргара, стовп з ланцюгом…
«Обов’язково гляну, що він значить, – мовила сама собі Марта. – А зараз – спати».
Здолавши усі тривожні думки, вона насилу заснула. Та на ранок… Лілі пожартувала, що спочатку їй здалося, наче її подруга стала зомбі.
***
– Скоро.
Обличчя чоловіка знову приховувала тінь. Молода жінка, що сиділа на кам’яному виступі, усміхнулася кутиком вуст.
– А я думала, що зараз, – зронила вона й нахмурилася. – Чому не зараз?!
– Ох… ну чому тобі так важко зачекати?
– Вони вже цілком тут освоїлися, їхня пильність послабилася. Чому не зараз?
– Тому, – відрізав сухо чоловік, – що я так сказав. Усе спланував. Наберися терпіння… Вони ж і так нічого не підозрюють.
– А ясновидиця? Небезпечно ось так довго чекати. Не боїшся, що вона щось, гм… передбачить? – на обличчі у жінки визрів непривітний вишкір. – Вона зі своїми передбаченнями мені вже так нерви попсувала…
– Повір, я також не в захваті. Але вона не зможе нічого дізнатися. Завдяки тобі й твоєму дарові…
– Давай не будемо про це, – відрізала жінка. – Ти ж знаєш, як я це ненавиджу.
– Не зважай. Просто знай, що вона ніяк не дізнається про наші майбутні плани, та й усе. Уже наступної експедиції вони будуть твої, я це забезпечу. А далі ти виконуєш свою частину домовленості.
– Звісно-звісно… – жінка зітхнула. – А не хочете поділитися, чим вам завадила юна ясновидиця? Чому вирішили… співпрацювати зі мною?
У відповідь тиша. Русоволоса жінка заглянула до печери – там уже не було видно темної постаті чоловіка… Все ж, дивний у неї напарник, подумала вона. Та попри це, він робить дуже вправний у… своїй справі.