«Ми не контролюємо бар’єрів чи людей, які їх зводять. Але ми контролюємо самі себе. Цього достатньо».

Раян Голідей

– … ясновидиця якась непутяща. Навіщо було брати з собою стільки дітей?

– Марто!.. Марто, ти прокинулася?

Вона повільно відкрила очі й зрозуміла, що лежить на землі, а над нею схилилася стривожена Лілі.

– Що ти щойно сказала? – продовжила білявка.

Марта не відповіла, повільно сідаючи. Що ж це відбулося?..

– У голові крутиться, – пробурмотіла Марта.

– Може, води?

– Не завадило б.

– І чого ж ти завжди втрапляєш у якісь пригоди?.. – Лілі подала чашку. – Щойно було все гаразд, як дивимося – ти без свідомості валяєшся. Що трапилося? Ти об камінь стукнулася чи що?

– Я не пам’ятаю, – Марта спробувала щось пригадати, але досі в голові був туман. – А що, ніхто не бачив?..

Лілі лише похитала головою. Тоді в голові виринув спогад – знак. Зубаста квітка. Камінь.

– Може, вона просто втомилася й поспати вирішила, а ви хвилюєтеся, – пожартував Левик.

Марта усміхнулася. Та в цьому була доля правди – вона відчувала себе зараз дуже виснаженою, неначе бігла марафон.

– Перегрілася, може… – припустила Лілі. – Все ж, сонце тут дуже палюче.

– Як довго я так… лежала?

– Ну, з того часу, як ми помітили, може, хвилин п’ятнадцять. Ми тепер перенесли сюди, до намету й стали спостерігати за твоїм самопочуттям. Ніяких уражень не виявили, Макс сказав, що ти просто… спиш.

Марта витерла піт, що виступив на лобі. Та й справді, що ж це сталося?

– Перепрацювала? – говорила далі Лілі. – Та здається, ми щодня більше працюємо, тож навряд чи. Та й на самопочуття ти не жалілася.

– Камінь… – пробурмотіла Марта, до кінця пригадуючи, що з нею відбувалося. – Може, справа у тому камені?

– Все ж, стукнулася об нього головою? – Лілі вигнула брову.

– Ні-ні…

– А що з ним?

– Очевидно, що щось не так, – Марта закрила очі. – Я… зробила передбачення, а тоді відключилася.

– Навіщо? – поряд присіла Лора. – Навіщо ти робила передбачення?

– На тому камені… – Марта затнулася. – Треба буде ще глянути й переконатися.

Лілі й Лора перезирнулися. Раптом повітря розітнув вигук Аліни:

– Ще один!

Лора підхопилася на ноги, Лілі за нею. Марта поволі підвелася, хоча досі почувалася недобре.

– Що сталося?

– Сергій також знепритомнів!

Марта здригнулася – що ж це відбувається? Тут явно щось не так, як треба… Дівчина пішла до того місця, звідки долинали вигуки – хлопці уже несли непритомного Сергія до намету, де щойно лежала Марта.

– Ратмире, ти поки що продовжуй, ми зараз повернемося.

– Я…

Марта з тривогою глянула на хлопця і ледь не зойкнула – та він зараз ледь тримався на ногах! Ще мить – і він також гепнувся на землю.

– Та ви всі змовилися, чи що?! – Аліна не на жарт роздратувалася.

Довелося за Сергієм ще й тягти Ратмира. Євгеній Дмитрович оголосив перерву й зібрав усіх разом біля намету.

– Не знаю, що це зараз діється, але роботу ми поки що припинимо, – мовив він. – Доки всі не прийдуть до тями і ми не зрозуміємо причину. Марто, ти щось згадала?

– Та таке… – дівчина зам’ялася. Вона не знала, як пояснити свої дії, приховуючи те, що вона бачить якісь дивні знаки. – Але я не знаю, чому я раптом знепритомніла.

– Сергій упав прямо на моїх очах, – додала Аліна. – Я точно бачила, що з ним нічого не відбувалося.

– Та й те, що Ратмир також утратив свідомість, не здається звичайною випадковістю, – закивала Дар’я. – Я нічого не розумію…

Запанувала ніякова тиша, та її раптово порушив тихий голосочок Елі.

– Я… здогадуюся.

Усі погляди вмить обернулися до неї, що вона аж зніяковіла. Лора повільно примружила свої очі, а Євгеній Дмитрович підбадьорливо кивнув.

– Я помітила, – несміливо почала говорити Еля, – що і Марта, і Ратмир, і Сергій сьогодні найбільше з усіх користувалися своїми ОЗ. Можливо, у цьому справа… вони затратили багато енергії, і тому…

– Але ж раніше ми набагато більше могли користуватися здібностями, – здивовано мовив Артур. – Не думаю, що в цьому причина.

– Ні, ти послухай, – подала голос Лора. – Зараз ми перебуваємо на острові. Незвіданому, з купою таємниць. Може таке бути, що тут усе не так, як там, на землі?

– Можливо… – Євгеній Дмитрович став на захист дівчат. – Я колись чув про щось подібне – блок. Колись такий зустрічався на територіях древніх обдарованих і він поглинає багато енергії…

– Тобто, щоб користуватися ОЗ, потрібно більше сил, – закивала Лора.

– А оскільки вони троє найбільше з усіх працювали, – мовила й Еля, – то вибилися з сил, навіть непомітно для самих себе. Ось, і маємо результат.

– Елю, ти молодець… – вражено похитала головою Дар’я. – Без тебе ми ще б довго думали.

– Та це лиш припущення… – ніяково пропищала дівчинка, але інших версій ні в кого не було.

– Отже, заради нашої безпеки, – мовив Євгеній Дмитрович до всіх, – ми маємо обмежити себе у користуванні ОЗ. Якщо й справді у цьому причина, то більше такого не повториться.

Марта пригадала символ, на тому камені.

«Треба буде глянути в книзі, – подумала вона. – Обов’язково…»

Коли Сергія та Ратмира нарешті привели до тями й увели їх у курс справи, вирішено було повернутися до роботи, та надто не напружуватися. Звісно, без ОЗ розчищати ліс стало набагато складніше, тож до вечора вони не надто просунулися вперед. Але Сергій запевняв, що наступної експедиції вони дістануться найближчих скель, що вже виднілися неподалік. А от далі гори завертали і йшли майже уздовж половини периметру острова, а десь усередині виднілися найвищі й ховалися у хмарах.

Тим паче, Євгеній Дмитрович повідомив, що на наступну експедицію вони залишаться на острові з ночівлею і продовжать дослідження наступного дня. А зараз…

Час було повертатися.

***

Марта стала серйозніше ставитися до уроків лісознавства з того часу, як вона почала подорожувати в експедиції на острів. Після того, як вони зустріли отруйні персики, про які професорка Юлія якраз нещодавно розповідала, була можливість, що з цими дивовижними рослинами їм ще доведеться мати справу.

Сьогодні мова зайшла про твариноподібних. Марта не раз намагалася такі виростити, лиш з простого класу, а тепер вони на уроках почали знайомитися зі складнішими, які вже були не такими й миролюбними…

– Ось ця рослина дуже нагадує відомого вам органікса, – говорила професорка Юлія. – Але він значно вищий за домашнього і не такий мирний…

Перед учнями стояли горщики з рослинами. Викладачка лісознавства просила надто близько не підходити, аби ці створіння не завдали їм шкоди… але схоже, про це ніхто й не думав. З одного погляду злісно примружених жовтогарячих очей ставало моторошно, навіть страшно було подумати, які гострі зуби ховає за своєю непривітною «усмішкою» рослина… Вона вкрай нагадувала Мартиного органікса, лише була в кілька разів вищою. Ну, сягала росту звичайної дорослої людини. І забарвлення мала інше – не фіалкове, а яскраво-червоне, неначе вогонь.

– Це підвид звичайного класу органіксових, – говорила далі професорка. – Ви уже знайомі з органіксом звичайним, а тепер…

– Органікс незвичайний? – перебив Левик, і між студентів покотився сміх.

– Ні, – викладачка усміхнулася. – Хоча твій варіант мені сподобався. Його звуть оргаленом. До речі, є ще складніший вид – оргар. Він взагалі небезпечний, адже має велику зубату пащу, неначе в акули. Зуби гострі й виставлені в два ряди… це я вам кажу на майбутнє – стережіться таких тварюк, – професорка Юлія жартома підморгнула. – Оргари хижаки, але їхній сік дуже цінується серед обдарованих. Кажуть, їх використовують для потужних штук… але зараз не про це, з небезпечними рослинами знайомитимемося згодом. Зараз перейдемо до наступного…

Марті здалося, що червоний оргален глянув їй прямо в очі, а тоді з його ніздрів випустився пар. Дівчина здригнулася й рушила далі за вчителькою, намагаючись більше не відволікатися на загрозливого твариноподібного…

Та з голови ніяк не вилітала думка про оргара. За описом професорки Юлії він точно сходився зі… зображенням на символі каменю!

Марта пригадала, що досі так і не зазирнула в «Руни». Професор Жора на пару з Ніком завалили їх знову дивакуватою домашкою, а ще ті фігури зі спеціалізації… загалом, справ було чимало, а книга самотньо лежала на полиці. Марта вкотре картала себе за таку згубну звичку – відкладати все «на потім». Адже зазвичай це вилазило їй боком…

– І на помилках своїх ти так і не вчишся, – Лора лише похитала головою.

Повернувшись у гуртожиток, доки ще не забула, Марта вхопила до рук книжку й почала гарячково шукати потрібний знак.

– А есе писати не збираєшся? – дорікнула Лора.

– Це важливо, – лиш відрізала Марта. – Я й так скільки відкладала це… ще з часу останньої експедиції.

Лора лише тихенько присвиснула. Уже не за горами була наступна експедиція… і Марта відчувала, що має встигнути до неї розібратися з цим знаком.

– Ось він, – під ніс пробурмотіла Марта, відшукавши рослину з голкозубим ротом.

«Оргар – потужний знак, не завжди на добро. Таку руну часто знаходили у древніх будівлях обдарованих, які прагнули якось захистити від небажаних гостей – символ мав здатність поглинати нашу енергію й блокувати особливі здібності…» (із книги «Руни»).

– Воно! – вигукнула Марта, ще навіть не дочитавши. – Це точно він!..

– Ти про що? – покосилася Лора й заглянула через плече. – Ой, який страшний. Що це?

– Оргар, – пробурмотіла Марта. – Я цей знак бачила на острові…

Лора повільно пробіглася рядками.

– Тавро, блок, захист, – дочитала вона останні рядки, до яких не дійшла Марта. – Захист і від інших, і від себе… а що ти там казала? Бачила цей знак на острові?

Марта кивнула, а в Лори миттєво розширилися очі.

– То це через нього…

– Саме так! – радісно вигукнула Марта.

– Зачекай, а де ти його бачила?

– На камені… – і на мить Марта опустила очі. – Ви його там би не побачили… лиш я бачу ці знаки.

– Упевнена?

– Я перевіряла. Ось, глянь. Ти ж тут нічого не бачиш, правда?

Марта знову простягнула Лорі ту сторінку в книзі «Світло», де розташувався знак сонця. Дівчина похитала головою.

– То он, чому ти тоді бігала за нами й питала, чи бачимо ми щось, – здогадалася Лора.

– Я не бігала за вами. І якщо чесно, на мить я подумала, що в мене дах їде.

– У мене теж така думка була, – і під ображеним поглядом Марти, Лора засміялася. – Не треба на мене так дивитися, то реально виглядало дивно. Отже, справа була у цьому?

– Так… але я прошу зараз нікому нічого не розповідати.

Лора стиснула плечима. Схоже, вона розуміла побоювання подруги… або ж відчувала за допомогою свого дару. Марта повернулася поглядом до книги й знову втупилася в знак. Він є причиною того, що там важко користуватися здібностями… Отже, цей острів і справді щось приховує?

– Цікаво, чи жили там раніше обдаровані? – пробурмотіла Лора, що думала про щось своє. – Древні… вірогідно, хтось же поставив там цей знак.

– Але як вони там жити ж блоком? – вилупила очі Марта. – Просто… не користувалися здібностями?

– Та який сенс тоді було там переховуватися? Може, вони просто використовували цей острів як… якусь скарбницю?

– Думаєш, що там ми знайдемо скарби? – Марта примружилася.

– А що? – Лора лиш стиснула плечима й заусміхалася. – Не варто відкладати цей варіант.

Марта усміхнулася й відклала книжку. Сьогодні вона почувала себе втомленою…

– Ну, все, тепер берися за есе, – швидко заговорила Лора, тільки побачивши погляд подруги, спрямований на ліжко. – З цим островом потім розберемося.

***

І знову вітер, море й сонце…

Марті припало до вподоби те місце на задньому майданчику катера, звідки можна було дивитися, як порт, з якого вони випливали, помалу віддалявся, а тоді зовсім зникав за горизонтом. І тепер було видно лише море.

Марта усміхнулася. Далеко долинув голос Лілі, що кликав її, довелося покинути це чудове місце й повернутися усередину катера. На проході Марта несподівано наткнулася на Макса, який проводжав її поглядом.

– Спостерігаєш? –жартівливо примружилася Марта.

– Та хоч би й так, – хлопець засміявся. – Тут і справді гарний краєвид, шкода, що ти вже це місце зайняла.

Дівчина лиш усміхнулася й поспішила йти, адже роздався ще один гучніший клик подруги. Боже, що вона думає – Марта перекинулася через борт?.. У цьому випадку гучні крики не допоможуть… то навіщо ж так репетувати?

Вони вирушили у третю експедицію. Перший раз, коли вони залишаться з ночівлею на тому таємничому острові… А після випадку з блоком Марта вже не знала, чого чекати. Тому й не дивно, чому в серці закрутився черв’ячок хвилювання…