«Заблукати – це найкращий спосіб знайти що-небудь цікаве».

Пауло Коельо

Вони йшли крізь уже знайомий ліс, але не в напрямку озера. Якщо вірити Сергію, який складав маршрут, то вони якраз його обійдуть і опиняться на нерозвіданих досі територіях. Там, де таємничі високі скелі, до яких вони не могли дістатися ще з часів перших експедицій.

Здалося, що десь поміж дерев виблиснуло озеро, а може, то був просто промінець сонця, який пробився крізь щільні крони сіроплодів. У розвідку до скель вирушили шестеро – Марта, Євгеній Дмитрович, Аліна, Левик, Лора та Артур. По кокоси та «кексики» вирядили всього чотирьох – Сергія, Ратмира, Лілі та Елю. Хоча дівчат спочатку не хотіли брати, але зваживши на те, що в дорозі доведеться щось готувати, погодилися. Адже та група неодноразово мала ночувати в дорозі.

У печері залишилися лише Дар’я, Ірина, що досі була без свідомості, і Макс, який контролював її стан. Те, що дівчину досі ніяким чином не могли повернути до свідомості, лякало, вона іноді щось бурмотіла, неначе у лихоманці, але не прокидалася. Але гірше не ставало…

Команда, що вирушила до скель, спочатку тривожилася, що вони не взяли з собою Сергія, який найкраще «бачить» обриси острова, але той намалював їм детальну карту й пояснив, яким маршрутом іти найкраще. Саме зараз, уже під вечір, вони дісталися скель іншого краю острова. Коли вони вийшли з лісу, то першим, що кинулося в очі, була простора галявина з барвистими квітами, особливо багато тут було стефанок, що Марта не втрималася і зірвала кілька – для цілющого чаю.

– Погляньте, – Лора махнула рукою вперед. – Там у скелі є печера.

Марта трохи здивувалася такій далекозорості подруги, але у скелі й справді виднівся чорний вхід у печеру. Не така вузька щілина, як у тій печері, де вони розмістили намети, а широкий, неначе навмисне продовбаний прохід. Навіть плоский великий валун на виступі печери виглядав тут дуже доречно та естетично – хотілося залізти на нього, звісити ноги й милуватися квітковим полем.

Та досить було ближче підійти до печери, як Марта зупинилася.

– Не йдіть туди, – заявила вона.

Вона побачила знак. Малий, але помітний. І він був добре їй відомий – капкан. Тут була пастка. Саме тут. У цьому місці. І це зовсім не попереджувальний знак, а тут справді була пастка – цей знак лише її видав.

«Ти й справді бачиш знаки?» – у голові недоречно відбився луною голос Іри. Марта струсонула головою і повторила:

– Я побачила поганий знак. Туди не можна йти.

– Гаразд, – Євгенію Дмитровичу довелося змиритися. – Тоді йдемо, дослідимо скелі довкола. Може, ще на щось натрапимо.

І натрапили – на красиву долину між горами. Тут і вирішили влаштувати нічліг. Артурові тут навіть вдалося вполювати кількох зайців, тому Марта ледь не вперше за все перебування на острові скуштувала смаженого м’яса…

Але вночі вона довго ще не могла заснути. Марта ніяк не могла забути знаку на скелі… чи достатньо далеко вони відійшли звідти? А чи безпечно взагалі тут?

Капкан – пастка. Марта ще ніколи його наяву не зустрічала, але бачила в «Рунах». Таким символом древні обдаровані ставили захист, тому до нього краще не наближатися. Точно ніхто не знає, що трапиться, але явно не щось хороше. Можливо, тебе обплетуть мотузкові ліани (їхня хватка найсильніша поміж усіх відомих Марті рослин), можливо, ти опинишся під невидимим куполом, можливо, тобі на голову впаде камінь, можливо, опинишся в клітці… різні теорії можна було будувати, навіть фантастичні.

«Та звідки узагалі тут цей знак? – думала Марта. – Я досі не можу зрозуміти їхнє походження, хто їх тут порозставляв… Чи означає це те, що колись тут жили люди? Чи означає це те, що у тій печері щось приховане? І якщо ми опинилися тут з вини когось із нашої команди, якщо ми відрізані від зовнішнього світу тут невипадково, то той, хто все це підлаштував має знати щось про ці знаки або ж… взагалі не підозрює про їхнє існування. Тоді він повинен дуже тривожитися через те, що я їх бачу.

Але звідки тоді той знак біля печери? Справа рук древніх обдарованих?»

Чомусь знову згадалися слова Іри. Що вона тоді мала на увазі, коли задавала це запитання?

Можливо… якщо вона якось причетна до того, що вони у такій ситуації, то це могло її справді розчарувати. Якщо ж ні… потрібно буде усе у неї розпитати, коли вона прокинеться, перш ніж робити якісь висновки.

Але треба з нею бути обережнішою. Вона ще з самого початку експедиції поводила себе якось дивно, неприродньо, не так, як завжди. Спершу це дивувало, а тепер насторожує. А що, як вона і справді..?

Марта перевернулася на інший бік. Ні, треба зараз очистити свій мозок від думок, а то вона так і не засне. Тим паче, такі думки навіть дихати спокійно не дають.

***

– Скільки тут цих слимаків? – Ратмир роздратовано відліпив від свого взуття чергове слизьке створіння.

– Неймовірно багато, – буркнула Лілі. – Чому ми пішли не тією дорогою, яка нам уже відома?

– Бо так коротше, – відрізав Сергій. – Не буркотіть, а мовчки йдіть. Ми маємо швидко сходити туди-сюди, і буде добре, якщо ми повернемося завтра ввечері.

– Хоча за планом маємо дійти післязавтра зранку, – зітхнув Ратмир.

– Ми ще не знаємо, що з нами може трапитися на шляху.

– Наприклад, нашестя слимаків.

– Вони, до речі, їстівні. Можемо приготувати їх на обід…

Ратмир лише скривився. Лілі також не дуже хотіла на обід їсти слимаків, але що ж поробиш? Іншої їжі в них не було, а від сіроплодів уже нудило більше, ніж від слимаків. Недоречно пригадався професор Нік.

– І що зі слимаків можна зробити? – пробурмотіла Лілі. – Супчик? Підсмажити на грилі?

Еля весь час ішла мовчки й іноді легенько усміхалася, слухаючи розмови своїх напарників. Вона завжди була неговіркою та скромною, але іноді їй на думку спадали цікаві ідеї. Тільки вона не завжди наважувалася їх висловлювати…

– Думаю, суп можна, – врешті вирішила Лілі. – А ти як думаєш, Елю?

– Так, – кивнула дівчина. – Щось придумаємо.

Коли дісталися до пісочного берега, було вже темно. Довелося користуватися ліхтариками (добре, що вони у них ще були і батарейка не сіла). Там і повечеряли, прилаштувалися на нічліг. Спали під відкритим небом, адже намети з собою вирішили не тягти, щоб швидше йшлося. Лілі вкотре подумала, як їй уже набридла ця дика природа…

– Я б усе віддала, щоб знову опинитися в своєму ліжку, – пробурмотіла вона, перш ніж заснути.

Зранку вони швидко поповнили запаси їжі червоними грибами, якими аж кишіло на болоті, а також Сергій упіймав кількох крабів спеціальними сітями, які розставив на ніч. Виявилося, що його батько був вправним рибалкою і захоплювався виловлюванням морських мешканців.

– Ми й жили неподалік моря, – пояснював Сергій. – І він мене багато чого навчив… тому можете дякувати мені, що в нас буде трохи морепродуктів.

Також зібрали кілька кокосів, не один – а раптом ще пригодиться? Коли збирали, Лілі раптом зачепилася поглядом за тінь удалечині. Спочатку здалося, що це дерево, але потім… воно ворухнулося.

– Елю… що там? – Лілі смикнула дівчину, яка стояла найближче до неї.

Еля завмерла. Та й Лілі сама придивилася – це було ніщо інше, як постать людини. Навіть стрункої жінки, а вітер розвіював її довге шовковисте волосся.

– Це не з наших, – прошепотіла Еля.

– Звідки тут взялася… людина?

Спочатку хотілося піти до неї, але Лілі пересилила це бажання. Вона була незнайомкою, невідомо, чи може вона нести якусь небезпеку.

– Сергію! – окликнула Лілі й побігла до нього.

Але коли вона вказала йому вдалечінь, то там уже нікого не було.

– Як так..?

– Лілі, що ти там бачила? – чоловік не на жарт розхвилювався.

– Там була людина, – мовила Лілі. – Жінка. З довгим волоссям… я не марила, чесне слово! Елю, ти також бачила, правда ж?

Дівчина кивнула. Вона не могла сказати ні слова, адже досі була шокована тим, що побачила. Ратмир нікого не бачив, адже був далі від інших. Але в словах дівчат ніхто не сумнівався…

Але наявність ще одної незнайомої людини на острові насторожувала.

***

На ранок вони вирушили до печери, але іншою дорогою, уже не через ліс. Марта уважно видивлялася довкола – чи не видно ще тут знаків? Небезпека могла ховатися будь-де…

– Обережно, Марто, там отруйки, – смикнула її за руку Лора. – Ти менше б по сторонах роздивлялася, а під ноги дивилася.

Марта понуро обійшла отруйні квіти. Здавалося, ще нещодавно професорка Юлія розповідала про них на уроках, а тепер… стільки всього вже сталося. Експедиції на острів, тоді ці символи таємничі. Взагалі, Марта вперше їх побачила на підручнику з спеціалізації. О, а вони якраз розпочали розв’язувати дивакуваті задачки.

– Я не вірила, що колись це скажу, – раптом промовила Марта, – але я вже сумую за парами спеціалізації.

– Я б теж ніколи не повірила, що ти це скажеш, – відповіла Лора, – якби сама за ними не сумувала… До речі, у мене в наметі є підручники. Хочеш, сьогодні ввечері потренуємо ті вправи?

– Можна. Десь перед сном, бо тут весь час багато роботи.

– Ще можна буде розглянути «Руни». Варто було б вивчити якісь знаки, так? Або тобі корисно було б «Світло» почитати…

– А яка користь, якщо тут неможливо ним користуватися?

Лора на хвилю замовкла, а тоді лукаво усміхнулася:

– Немає нічого неможливого.

Дівчата не витримали і розсміялися. Як же хотілося знову опинитися вдома, чи на парах, чи у тому ж лісі… хоча, ні, у лісі не дуже хотілося побувати. Їм вистачало тут дикої природи.

– До речі, а скоро ж переслідування мали початися, – пригадав Левик. – Цікаво, кого нового дібрали у Жовту команду?

– Здається, Павлик розказував, що кілька його однокурсників хотіли туди потрапити… – пробурмотіла Лора. – Після того, як…

– А ти з ним часто бачишся? – поцікавилася вмить Марта. – З Павликом, маю на увазі.

– У бібліотеці перетинаємося. Перекидаємося кількома словами…

По дорозі їжі знайшли небагато, тож Марта не втрималася і скористувалася хлорокінезом, щоб виростити кілька огірків та помідорів. Вона б з радістю виростила і картоплі, і ще чогось, але сил би на це не вистачило. Марта й так добряче втомилася… На обід їли салат.

Увечері вони нарешті дісталися печери, де їх нагодувала Дар’я кашею з корне-бульок. Вона була майже без смаку, але поживною. Артур віддав у розпорядження кухні ще кількох забитих зайців, яких він спіймав біля гір. Чого вони там водилися, цікаво?..

Результат їхньої розвідки був таким – там є печера, але заходити туди небезпечно; є гарна долина, там водиться живність. Корисних рослин значно менше, дуже часто трапляються отруйки. Але біля тієї печери росте багато стефанок, з яких можна заварювати цілющий чай проти отруєння.

– Інші ще не повернулися? – Євгеній Дмитрович мав на увазі команду, що вирушила за кокосами.

– Ні. Іра досі не прокинулася…

– Може, їй чаю зі стефанок заварити? – запропонувала Марта. – Ви пробували?

– Ми далеко від печери не відходили, тому не мали змоги їх нарвати. Але ідея гарна, варто спробувати. Знаєш, як їх заварювати?

Звісно ж, Марта знала. І крім цього, знала Лора, тому дівчата дуже здивувалися, чому ж Дар’я не знала, якщо вона також вчилася у тому ж навчальному закладі. Але так сказала, що вона, мабуть, просто проспала уроки лісознавства.

– І в результаті пішла досліджувати загублені острови, – засміялася дівчина. – Іронія долі, можна сказати.

Коли чай був готовий, Марта віднесла його до намету, де була Іра, а також Макс, що контролював її стан. Він зараз був значно виснажений, адже йому доводилося іноді застосовувати ОЗ, щоб трохи покращити стан потерпілої. Марта відправила його відпочивати, сказавши, що сама тут впорається. До неї потім приєдналася Лора, щоб допомогти.

Спочатку Іра виглядала справді кепсько – уся вкривалася потом, швидко й уривчасто дихала, неначе кудись бігла, намагалася щось сказати. Але через кілька хвилин після того, як її вдалося напоїти чаєм, дівчина заспокоїлася. Ну, хоча б дихати стала рівніше, неначе заснула.

– Схоже, трохи допомогло, – видихнула Марта.

– І що ж з нею узагалі трапилося? – Лора звела брови. – Макс не здогадується?

– Він казав, що причин може бути багато. Але треба розпитувати деталі у самої Іри, бо так невідомо, що з нею могло статися…

Коли нарешті, ближче до ночі, повернулася група-з-кокосами, то стали готувати ліки, не гаючи часу. Євгеній Дмитрович по пам’яті згадував, що потрібно зробити з тією рідиною в кокосах, а Дар’я готувала, кілька дівчат їй ще допомагали. Нарешті зеленава рідина була готовою, Макс знову повернувся до «пацієнтки».

Усі були дуже виснажені. Особливо, Дар’я, яка весь час готувала, Макс, що постійно доглядав за Ірою, а також усі, хто сьогодні вирушав у розвідку. Тепер лише потрібно було, щоб ліки подіяли – це означатиме, що усі ці старання були недаремними.

– Виявляється, виживати на острові набагато важче, ніж здавалося, – видихнула Лілі. – Як ваша розвідка, Марто?

– Дійшли до тих скель. Там також була печера, але туди ми не заходили – я знак побачила. А також ми неподалік знайшли гарну долину, Артур упіймав зайця…

– Ох, я би все віддала, щоб з’їсти м’яса. А то ми харчувалися якимись слимаками та грибами… – Лілі скривилася. – Досі цей бридкий присмак у роті. А ще ми бачили… людину.

– Кого?!

– Жінку. Я спочатку теж не могла повірити, але… Марто, на острові є ще люди. Принаймні, одна людина точно.

– Але ж ми досі нікого не бачили. Як так вийшло, що ми її не помітили?

– Я не знаю… але підозрюю, що вона могла бути на тій частині острова, на яку ми не могли пробратися. Там, де ви сьогодні були.

– Ми тоді її б теж помітили.

– А вона в цей час була там, де ми! – Лілі закрила обличчя руками й простогнала: – Не можу зрозуміти, що коїться.

– Стільки всього в один момент, – погодилася Марта. – А ще цей випадок з Ірою… Може, ми й не друзі, але я за неї хвилююся.

– Сподіваюся, ті кокоси подіють. Не хочу, щоб усі наші зусилля були даремними. Ми йшли бозна-куди, харчувалися одними слимаками і…

Та Лілі не закінчила – її перебив гучний оклика Макса на всю печеру:

– Вона прокинулася.