«Світ нудний для нудних людей»

Сократ

– Я… маю дещо розказати.

Нарешті Марта зважилася. Тепер уже точно нічого було втрачати.

– Що таке, Марто? – першим відкликнувся Євгеній Дмитрович.

– По-перше, це через мене ми опинилися у такій ситуації, – почала говорити дівчина, а всі довкола припинили свої розмови. – Я знала, що тут небезпечно, і не доклала зусиль, щоб переконати вас у цьому.

– Облиш, ти не винна… – пробурмотів керівник групи, але Марта перебила його:

– Ні, у цьому є й моя вина. Адже справа не лише у передбаченні. Я бачила не скелі знак, який попереджував про пастку. Я ніколи не говорила про це… але я почала бачити знаки, які всюди вказують мені на щось. І ось, на попередній експедиції я побачила такий на скелі – попереджувальний символ про небезпеку. Я не хотіла це нікому розказувати, бо не думала, що хтось повірить… адже ніхто окрім мене їх не бачив.

– Марто, не треба брати усю вину на себе, – Євгеній Дмитрович підвівся. – Це я, як керівник групи, мав би дослухатися до твоїх слів. І до твого передчуття. Адже не дарма кажуть, що у ясновидців найкраща інтуіція…

– А що ти там про знаки говорила? – втрутилася Дар’я. – Символ… пастки?

– Угу, – Марта кивнула. – На скелі. А потім ще й сон. Тому я точно знала, що сюди не варто було їхати… А ще я бачила знак на камені, блок. Він і блокує наші здібності. Вибачте, що раніше нічого не казала…

– Я також прошу пробачення, – Євгеній Дмитрович винувато опустив очі. – І перед Мартою, і перед вами усіма. Якби я був обачнішим…

– Не лише ви винні, – устряв і Артур, – мої прилади виявилися несправними. І камери зламалися…

– А я катер поставив не в безпечному місці, – додав Сергій. – Можливо, його б не розбило об скелю, якби я…

– Зачекайте! – Марта трохи розгубилася. – Це тут ні до чого…

– Та ми всі трохи винні, – заспокоїла її Лора. – Адже я знала про твою здібність і теж ніяк не стала переконувати Євгенія Дмитровича…

– Стій, ти знала? – вилупила очі Лілі.

– І я також знав, – додав Макс.

Лілі надулася, а тоді різко ударила брата в плече.

– Нечесно тримати секрети від друзів, – пробурмотіла вона.

– Ей, а чого мене тільки вдарила? – жартома обурився Макс.

– Марто, що то за знаки? – запитав Ратмир, підійшовши до дівчини. – Це такі ж… як і в тій книзі? І те, що ти тоді робила…

– Так, – кивнула Марта. – До речі… я ж узяла «Руни» з собою.

– А чому ти мені тоді все не розповіла?

– Не знаю… тоді ще сама важко сприймала це «видіння знаків» і вважала себе шизофреніком. І ненормальною…

– Про яку ненормальність може йтися після навчання у Коледжі? – пирхнув Ратмир, що Марта аж засміялася.

– То точно… – вона дістала «Руни» й розгорнула її. – Поглянь, ось цей знак я бачила. Попередження про пастку.

– Пастка… – Ратмир різко спохмурнів на обличчі. – Саме пастка?

– Ну, так. А що?

– Є якась різниця між небезпекою і пасткою, – він задумливо пригладив волосся, а тоді знову його скуйовдив. – Пастка – це навмисне, розумієш?

– Хочеш сказати… що це все хтось навмисне підлаштував? – Марта нажахано вилупила на нього очі. – Але… як?!

– Я не знаю, – хлопець лише потиснув плечима. – Вірогідно, хтось із центру досліджень, а можливо, навіть із нашої групи… Дай-но подумати.

Він на хвилю замовк, зосередившись. Марта й сама замислилася – чи могло й справді усе це бути підлаштованим? Але ж бурю викликати думкою не можна! Хіба що хтось з ОЗ атмокінезом…

– Ця людина мала б мати доступ до даних у центрі, – мовив Ратмир. – Хтось із керівних посад. Або… – він скосив погляд на Артура. – Або той, хто завідує цими синоптичними приладами.

– Підозрюєш наших? – примружилася Марта. – Кому взагалі з нас вигідно, щоб ми були на острові, відрізані від зовнішнього світу?

– Різний може бути мотив, – Ратмир лише потиснув плечима. – Наприклад, він хоче, щоб ми усі тут погинули на острові, а тоді він сам залишиться живий, вибереться звідси, скаже, що трапився нещасний випадок і… стане якимось відомим ученим, забравши собі усі наші результати досліджень.

– Що ти за жахіття вигадуєш? – Марта насупилася. – Давай краще думатимемо, що ми завтра виберемося звідси… і все завершиться благополучно. Думаю, що це все таки нещасна випадковість…

І згодом ще додала:

– Не хотілося б, щоб хтось серед нас мав лихі промисли.

***

Вони йшли темним густим лісом сіроплодів, виляючи між товстелезними стовбурами. Йшли, дотримуючись напрямку компаса, який був у Сергія, саме і він повів групу, що вирядили до озера по воду. Сюди, усередину ліса не потрапляв жоден промінчик світла, настільки густими були крони столітніх дерев. Тут, як виявилося, росли лише сіроплоди, ніякі більше рослини не засадилися у цих темних місцях. Та це було тільки на краще – тепер пройти в лісі було значно легше, ніж у гущавині отруйних персиків.

– Далеко нам іще йти? – втомлено промямлила Лілі.

Вони вирушили уп’ятьох – Сергій, Лілі, Макс, Ратмир і Марта. Дівчата мали завдання: благополучно довести хлопців до озера (бо їм самим Євгеній Дмитрович чомусь не довіряв), а на зворотному шляху набрати сіроплодів. Макс і Ратмир тягли з собою пусті бутлі для води (усі, скільки мали). У разі чого, Марта мала б передбачити небезпеку, хоча вона спочатку не хотіла брати на себе таку важку роль – бути на шухері.

Та поки що нічого небезпечного не виявили. Було навіть досить спокійно – тихо шелестіли лапаті листя сіроплодів, чулися навіть співи птахів.

– По моїх розрахунках, – мовив Сергій, – зовсім скоро прийдемо.

Та дорога через ліс була довгою. Вони вирушили на світанку і вже йшли години дві, ураховуючи невеликий відпочинок, коли Лілі спіткнулася об корінь і ледь не зарила носом. Макс зупинив кров, що почала текти з роздертого коліна, але сказав, що повністю заліковувати рану не буде – її треба було спершу обробити.

Добре, думала Марта, що вона звикла до лісу. І тепер уже не боялася заблудитися… завдяки постійним практикам з лісознавства, Марта чудово справлялася з картами, компасом і гарно орієнтувалась у просторі.

Нарешті між деревами виблиснуло сонце, група дійшла до поляни, на якій розкинулося гладка поверхня озера. Щось дременуло у кущі, коли побачило людей, які вийшли з лісу. І це «щось» було добре великим…

– Тут водяться дикі звірі? – зблідла Лілі.

– Ще не зустрічали, – Сергій ані трохи не здригнувся. – А якщо і водяться, то у нас з собою є рушниця.

Макс вирішив не гаяти часу і першим подався до води. Усі інші скоро до нього приєдналися, разом заповнили усі бутлі водою (а вона тут була незвично чистою) і збиралися вже йти…

– Погляньте, – голос Ратмира пролунав трохи позаду – він зупинився. – Це… що таке взагалі?

Неподалік, з іншого боку озера, виднілася зелена тварина, розміром з собаку. Але ззовні це створіння дуже нагадувало коника-стрибунця: таке ж зелено-коричневе забарвлення, великі задні лапи, голівка з вусиками…

– О, – обернувся Сергій. – Це мутант. Такі іноді трапляються на загублених островах. Хто знає, які вони мають походження… але можливо, їх створили древні обдаровані.

– І використовували у господарстві, – пирхнула Лілі. – Замість… звичайних коників.

Марта глянула туди, де виднівся коник-мутант. Далі, за лісом, що по той бік озера, мали знову бути скелі. Єдина ділянка, куди вони не дісталися… Цікаво, а що ж там може бути? Зграя коників-стрибунців? Нові рослини? Чи ще щось, чого вони не знають…

– Марто, ти чого зависла? – пролунав голос Сергія. – Йдемо, треба скоріше до печери. І сіроплодів не забудьте назбирати…

Хлопці тягнули повні бутлі, Лілі з Мартою вирішили нарвати плодів наприкінці лісу. Назад дорога була важчою, тож вони кілька разів зупинялися на перепочинок. Наближався час обіду, а їжі у них майже не було…

– Мені здається, по той бік острова було більше живності, – мовив Ратмир.

– Але туди дуже далеко йти, – відповів Сергій. – Вирушати на світанку, щоб іти цілий день, там ночувати, а повернутися сюди уже наступної ночі…

– Сподіваюся, проживемо й тут, – Лілі зітхнула. – Скоро за нами мають приїхати, тож нам ще не довго виживати доведеться…

– Може, вони вже там, – припустив Макс. – Тільки щоб без нас не поїхали.

– Ходімо тоді швидше, – буркнула Лілі.

Але біля печери все ще було так само, як і тоді, коли вони її полишили. От тільки всі були значно голоднішими. Пообідати довелося сіроплодами, а потім закусили ще плодами вістрід, які роздобув Євгеній Дмитрович. Сиділи в основному в печері, сил намагалися не тратити дарма, подеколи виглядали, щоб подивитися, чи не приїхав за ними хто-небудь.

Та нікого не було. Ніякої рятівної бригади, ні-ко-го.

– Отже, приїдуть завтра, – вирішив Євгеній Дмитрович. – А може, вони уже на острові, просто з іншого боку…

А тоді ще трохи подумав і додав:

– Хоча чому їм там бути? Вони ж мали знати план нашої подорожі… нашу останню зупинку. У будь-якому разі…

Схоже, його почало хилити на сон. Науковець щось нерозбірливо бурмотів, ні до кого, просто сам з собою балакав. Інші вирішили його не тривожити – мабуть, він просто ще не відійшов від стресу.

Нелегко ж було усвідомлювати, що вони залишилися самі-самісінькі на безлюдному острові. Без їжі та води. Без підтримки.

На вечерю Дар’я дістала залишки хліба й ковбаси, розділила між усіма. Левик з радістю спіймав якогось слимака, але Євгеній Дмитрович сказав, що то не їстівний, чим дуже розчарував хлопця. Потім біолог ще хотів навчити його розрізняти слимаків, але той відмовився, посилаючись на неймовірну втому.

На ранок дуже хотілося їсти. Після такої неситної вечері, Марта на ранок готова була з’їсти цілого кабана… Вона встала раніше, ніж зазвичай, вийшла з печери. Було тихо. Ніхто не приїхав.

«Зараз точно травичку скубти буду, – подумала вона. – Хоча ні, до такого я ще не дійшла…»

Марта спробувала перебити апетит собі кількома ягодами. Так, правду казав Ратмир – на цьому краю острова було мало живності. А там і краби повзали, і ще щось…

Несподівано вона наткнулася на знайому стеблинку. Це ж мейлаканікум… на думку спала одна ідейка.

– Перетерти його? – Дар’я зацікавлено розглянула травинку. – Ну, в принципі, спробувати можна. Треба камінці якісь і… сито у мене є.

Марта вирішила долучитися до неї. Кілька стеблин, що вона зірвала, вони удвох перетерли швидко, а потім відсіяли порошок через сито.

– Що далі? Залити кип’яченою водою? – Дар’я глянула на запаси води. – Її у нас не так і багато…

– Уже закінчується? – Марта вилупила очі. – Коли встигли?.. Ми ж лише вчора принесли.

– Нас багато, – рудоволоса лише потиснула плечима. – Сьогодні знову йти доведеться. Заодно сіроплодів назбирати, вони поживні…

– І важкі. Ми з Лілі ледве доперли.

Дар’я легенько засміялася. Поставлена нею вода на вогні швиденько закипіла, вони нею залили порошок. Буквально за кілька хвилин суміш набухла, взялася кіркою, трохи затверділа.

– Готова? – Дар’я обережно взяла в руки. – Цікава штука… Шкода, що зовсім трохи вийшло, усі не наїмося. Треба ще зробити.

Вони удвох зірвали ще кілька стеблин мейлаканікуму. Хоча Дар’я спочатку погано їх відрізняла, хотіла звичайної трави нарвати… Але Марта показала їй, що мейлаканікум має невеличку кульку на кінчику стебла – там має бути насінина.

На кухні до них уже доєдналися Еля та Лілі. А потім й усі інші попрокидалися, але були такі голодні… Дівчата відправили їх на вулицю вивільнити голодні емоції і заодно позбирати трохи поживних ягід.

Важкою працею (перетиранням та просіюванням) дівчата здобули кілька буханок хліба. Марта відчула, як у неї вже руки боліли від постійного перетирання стеблин камінцями… спочатку це було нескладно, але потім стало набридати, а руки поривалися мозолями.

– Ніхто не прибув? – усе ще з надією в голосі запитала Дар’я у Сергія, що увійшов до печери.

Він похитав головою, а тоді обернувся до Марти:

– Там Женя знайшов якусь рослину. У неї корінь вибухнув і… загалом, він попросив тебе покликати. Тебе і Макса.

Марта спочатку не зрозуміла, про кого він, та потім пригадала, що Сергій з Євгенієм Дмитровичем непогані товариші… і не називають одне одного офіційно. Дівчина відлучилася від роботи й пішла з печери, заодно гукнувши Макса.