«Таємниця людської душі полягає в психічних драмах дитинства. Докопайтесь до цих драм, і зцілення прийде».

Зигмунд Фрейд

− Нікого?

– Нікого…

Ці слова вже за звичкою задавалися тому, хто повернувся до печери. У запитанні не звучало ні надії, ні сподівань… таке враження, ніби усі вже змирилися, що за ними ніхто не прибуде. Змирилися з тим, що вони застрягли на дикому безлюдному острові.

Іра досі була слабкою, до неї майже нікого Макс не пускав, щоб надто її не виснажувати. Дівчина вперто мовчала і не бажала нічого розповідати, ніби вона не знає, що з нею трапилося. Хоча Марта цілком добре бачила, що Іра щось намагається приховати… або ж це просто було самонавіювання.

– Ні, вона таки щось недоговорює, – мовила Лора. – Хто-хто, а я точно бачу…

– Слухай, а чому б тобі усе не дізнатися за допомогою суггестії? – запропонував Левик. – Залізеш їй у голову, от усе й дізнаємося…

– Усе не так просто, як здається на перший погляд. На це в мене витрачається купа енергії, а що буде тут я навіть уявити не можу…

– Знепритомнієш до того, як щось зрозумієш, – пирхнула Лілі. – Жарти жартами, але справді, так ризикувати не варто. Якщо Іра захоче, то вона нам усе розповість.

– Якась ти надто миролюбна, – штрикнув її Левик. – А що, як вона це все приховує з тієї причини, що може бути…

– Не кажи так. Вона не може бути зрадницею.

– І з яких це пір ти так добре до неї ставишся?! Мені здавалося, що вона тобі геть не подобається, як людина, а тепер… ти що, жаліти її стала?

– Може, вона й не надто приємна мені як людина! – зірвалася Лілі. – Але зараз вона в найгіршому становищі серед нас, то можна було б і трохи відкинути усі особисті вподобання. Ми в одному човні, як не крути!

Та й Марті самій було трохи шкода Іру, але зараз втручатися в розмову вона не могла. Щось було таке… що вона не до кінця могла довіряти Ірині. Можливо, той факт, що вона не все розповідала їм, приховувала погане самопочуття… а може, і ні.

– Мені треба з нею поговорити, – Марта вкотре звернулася до Макса. – Чому не можна зараз?

– Вона досі ще в поганому стані, – Макс уперто стояв на своєму. – Лише учора змогла до тями прийти, а ти хочеш уже завалити її якимись важкими питаннями, правда ж?

Марта набурмосилася.

– Але ж вона вже краще почувається? – вона не здавалася. – Якщо я запитаю лише дещо… Ну, це дуже важливо!

– Марто! Давай після обіду, гаразд? І лише в тому випадку, якщо її стан не погіршиться.

Марта закивала – це вже означало згоду. Обід скоро, а щоб був ще скоріше, дівчина вирішила допомагати Дар’ї з приготуванням їжі.

Нарешті вона змогла побачити Іру. Раніше вона не горіла таким бажанням, навіть воліла б менше її бачити, був час, коли вона навіть її дратувала… та зараз Марта дуже хотіла переговорити з Іриною.

– Чого тобі? – білявка, в свою чергу, була не надто рада гостям.

– Розмова є, – відмовила Марта.

– Чого ти вчепилася до мене, мов реп’ях? – пробурчала Іра. – Досі, здається, ти не звертала на мене особливу увагу.

– Бачу, тобі ще й на такі розмови сил вистачає, – усміхнулася Марта. – А Макс казав, що ти надто виснажена для розмов… Так, справді, я до тебе особливо не зверталася, але мушу визнати, останнім часом твоя поведінка дуже змінилася.

– Останнім часом? – Іра уїдливо вишкірилася. – Це коли ж – останні кілька днів? Тоді моя поведінка справді була дивною, я не часто цілими днями валяюся у відключці.

– Не вдавай, що не розумієш, про що я. Не лише мені помітно, що з того часу, як ти стала бувати в експедиціях, ти дуже сильно змінилася, хоча в Університеті продовжувала поводитися нормально. У чому ж тоді справа? І чому це ти раптом знепритомніла ні з того, ні з сього, якщо почувала себе нормально?

Іра несподівано зітхнула й закрила очі.

– Тоді ти також змінилася, – спокійно відповіла вона. – Може, причина у нас схожа?

– Тобто? – Марта на мить пригадала слова Іри перед тим, як вона знепритомніла. – Зачекай… а чого ти в мене тоді про знаки питала?

– Мені цікаво. Ти так несподівано заявила про свою… дивність.

– Взагалі, я дуже довго вагалася.

– І нікому нічого не розповідала, правда? І твоя поведінка змінилася. Адже ти стала бачити їх. Не знаходиш схожості, ні?

Спершу Марта дивилася на дівчину, як на восьме чудо світу, а в голову приходили приголомшливі думки. Іра дивилася їй прямо в очі, але зараз видавалася зовсім не такою, як раніше… можливо, через відсутність яскравого макіяжу. А може, і ні.

Але це не пояснювало раптового погіршення самопочуття Іри.

– Скажи усе прямо, – мовила Марта. – Що з тобою відбулося?

Іра зітхнула й струсонула довгим білявим волоссям. Цікаво, а це у неї природній колір чи вона його підфарбовувала? Скоріше всього, фарбувала волосся… хоча здається, вона від природи світленька.

– Схожа історія, що й з тобою, – мовила дівчина. – Наскільки я знаю, ти ні з того, ні з сього почала бачити дивні символи, так?

Марта кивнула.

– Сяйливі, золотисті… – продовжувала Іра. – Візерунчасті. Це сталося раптово, адже раніше їх ніколи не доводилося бачити.

– Коли ти?..

– Майже одразу після смерті батьків. Це сталося не так і давно, у кінці літа. Вони були звичайними людьми, звичайною сім’єю. Я єдина донька, ще є старший брат. Але до чого тут узагалі моя сім’я? – це запитання Іра задала неначе сама собі. – Неважливо. Прямо на похоронах я вперше побачила знак. Почали коїтися дивні речі, я думала, що божеволію через велике потрясіння після втрати одразу ж обох батьків. Тому нікому нічого не казала, продовжувала звичайне життя.

– Чому пішла у дослідники?

– Так сказали мені знаки. Чесне слово, я неначе зрозуміла це…

– Ти не користувалася ніякими тлумачниками? Книгою?..

– Ні, я взагалі вважала, що це витвір моєї фантазії. І спочатку не сприймала їх серйозно. Але вирішила змінити фах, доки ще можна було, записалася у практику в центр досліджень… хоча спочатку не вельми рада була, що опинилася з тобою в команді.

Іра на мить замовкла, щоб перевести погляд чи перепочити. Може, їй і справді важко було розповідати таку історію? Марта вже подумки почала картати себе, що змусила її переживати це знову…

– Розумієш, до тебе чогось завжди була прикута уся увага, хоча ти не видавалася мені якоюсь особливою, – Іра скривилася. – Звичайна собі дівчинка-відмінниця, яка була б звичайною шмаркачкою, якби не твій дар.

Марта набурмосилася, але нічого не стала казати, тільки щоб вислухати розповідь до кінця.

– Але коли ти розповіла, що бачиш знаки, я зрозуміла, що опинилася тут невипадково. Ці символи недарма мені вказали піти в дослідники, неначе знали, що я маю опинитися з тобою в команді. Тільки я не розумію, до чого це. Можливо, це мало допомогти мені усвідомити свою… дивність.

– А чому ти раптом… ну, тоді. Втратила свідомість?

– Це було на другий… чи на третій день нашого перебування тут, пам’ятаєш? Тоді, коли ви вирішили готувати хліб з мейлаканікуму.

Марта поволі пригадала той день. Тоді усі були голодні й злі, доки готувався сніданок, довелося усіх вигнати з печери, щоб не грали на нервах. Саме в той день Євгеній Дмитрович і знайшов корне-бульки, і саме в той день Іра раптово знепритомніла…

– Коли ви готували сніданок, – продовжувала Ірина, – ми всі вирушили на прогулянку. Артур узяв мене та Левика на прогулянку, невелику розвідку. Ми рушили до лісу, але не так, як до озера, а на південний схід. Коли вже поверталися, на дереві я побачила символ – овал зі змією.

– Змія? – підскочила Марта. – З овальною рамою, неначе у старовинного дзеркала? І ще прикрашена такими квітами невеличкими, з гострими кінчиками…

– Саме так. Ти знаєш цей знак?

– Чорт забирай, так! Отрута… то це тобі ти стала погано себе почувати?

Ірина кивнула. Марта бачила цей знак у «Рунах», він був трохи небезпечним, але не надто сильним. Він використовувався для генерації отрути, яка неначе висмоктувала життєві сили із людини. Такий знак знаходили, частіше на гробницях древніх обдарованих… можливо щоб не тривожили їхній спокій. Тому до гробниць, які знаходили у будівлях, місцях, де вірогідно, у минулому перебували древні, намагалися лишній раз не наближатися.

– Цікаво, чого ж на дереві був той знак… – пробурмотіла Марта. – У книзі написано, що такими зазвичай «прикрашають» гробниці.

– Гробниці? – Ірина здригнулася. – То що, у дереві хтось похований?

– У мене таке відчуття, що на цьому острові їх хтось розставляє. Адже вони не різьблені, не намальовані, просто наче невидимі закляття. А ще «пастка» біля печери…

– Ти ще бачила знак?

– Капкан. Точно не знаю, що має статися, але туди краще не підходити.

Іра втомлено зітхнула. Вона виглядала вкрай виснаженою… цікаво, а чому вона раптом вирішила ось так Марті «вилити душу»? Через те, що вона наполягала? Чи з тієї причини, що вона також бачить знаки?..

– Іро… – пробурмотіла Марта. – А ти ще не знаєш… чому ми їх бачимо?

– Навіть не здогадуюся, – буркнула білявка. – Якщо чесно, я думала, що через велике потрясіння. У тебе нічого такого не відбувалося?

– Ну, кілька разів мене намагалися убити, – Марта легенько усміхнулася. – Але ж знаки з’явилися набагато пізніше.

– Подумай, може тоді також щось сталося.

– Я думала, що це пов’язано з яснобаченням.

– Інші ясновидці також їх помічають?

– Ні-і… але Каміла Шульц, здається, могла їх бачити. Мені так здалося, з кількох її слів, переданих у книзі… у неї був Найвищий рівень.

– Не знаю, що там за рівні, але я би над цим не заморочувалася. Бачимо, та й усе. Головне правильно їх зрозуміти і… більше не втрапляти у такі ситуації, як я.

Вона перевернулася на бік, спиною до Марти.

– Все, іди, – буркнула Іра. – Я спати хочу.

Марта лише пирхнула, але покинула її. Вона ж обіцяла Максу, що не задаватиме серйозних запитань…

Але зараз вона була рада, що поспілкувалася з Ірою. Багато що стало більш зрозумілим. Ну, і принаймні, Марта зрозуміла, що не одна така дивна.

***

Поступово усе налагоджувалося, якщо можна було так сказати. Запасів їжі ще вистачало, хоча за водою доводилося ходити ледь не щодня. Дар’я намагалася якось менше її використовувати, щось вигадувала. На кухні її стали підміняти Лілі та Еля, даючи відпочити трохи. Адже до цього вона цілими днями стояла на ногах…

Увечері Марта заснути не могла, усе ще роздумуючи над сьогоднішньою розмовою. Вона досі не розповідала нічого друзям, адже усі були зайняті. Марта вирішила, що буде іноді хлорокінезом вирощувати якісь корисні рослини, але Аліна багато не дала б користуватися ОЗ – вона контролювала, щоб усі почувалися добре. Вистачало й однієї постраждалої Іри.

Тепер усі збиралися спати. Марта вийшла з печери, щоб подихати свіжим повітрям – після цього краще спалося. Сьогодні вона майже весь день провела в печері, не виходячи на вулицю. Тепер нарешті вибралася.

Зупинилася. Було вже темно, дуже темно… Місяця видно не було, лише самі зорі. Марта задерла голову, щоб розглянули нічне небо. Пригадався перший урок астрономії… вони почали вивчати щось про зорі, небесні світила.

Знову захотілося назад, в універ. Марта поволі зітхнула.

Зірки світили яскравіше, ніж коли-небуть. Тут, серед дикої природи, вони були яснішими, не такими, як у місті. Там їх засліплювали електричні світила, зорі ставали блідими… навіть у селі, у бабусі, вони були не такими. Усе змінювала наявність людей.

Марта спробувала відшукати сузір’я Великої Ведмедиці – єдине, яке вона могла розрізними на нічному небі. А ось Ратмир казав, що не одне знає…

– Марто? – а ось, до речі, і він. Завжди приходить, досить його пригадати.

– Я на зорі дивлюся, – відмовила вона. – Тут їх краще видно, ніж деінде…

– А й справді, – Ратмир також задер голову вгору. – Ти не змерзла? Уже прохолодно стає, знаєш…

– Ні, нормально. Ти бачиш зараз якесь сузір’я?

Ратмир усміхнувся й став розглядати нічне небо. Але він мовчав. Нічого не говорив. Марта запитально глянула на хлопця. Усмішка з його обличчя повільно сповзла, брови здивовано напружилися…

– Марто… – пробурмотів він. Його голос звучав тривожно.

– Що таке?

– Я не бачу. Ні одного знайомого сузір’я.

– Тобто?

– Ні одного, розумієш? А я би точно помітив. Я змалечку розглядав небо, але тут… тут воно інакше.

– Що інакше? – Марта також почала тривожитися. – Ратмире, що не так? Чому ти так про це говориш, наче..?

– Тут зорі інші, – мовив Ратмир і зазирнув в очі. – Зовсім інші. Не ті, на які я дивився роками. Неначе ми… не на Землі.