«Найтихіші води – вони ж і найглибші; і найнебезпечніший ворог – це той, хто ніколи не погрожує, поки не завдасть удару».
Вальтер Скотт
Іра нарешті поправилася і тепер долучилася допомагати Дар’ї з приготуванням їжі. Хоча дівчина була не надто вправна у кухні, їй все одно знайшли якесь пристосування. Макс нарешті трохи розслабився і повернувся до звичайної буденності.
На мить здалося, що так усе й мало бути – вони дружно живуть тут, у печері на острові. Щодня шукають їжу, ходять по воду і, чомусь, за давньою звичкою визирають за скелі, неначе когось виглядають. Усе, здавалося, повернулося на свої місця, усе було так, як і мало бути… і навіщо тепер повертатися додому, якщо вони й зараз непогано живуть?
Але це не так, думала Марта. І вже не раз поверталася до цієї думки – так не повинно бути. Вони мають повернутися додому, до родини, в Університет…
Та чи повернуться? Чи взагалі можливо це?
«Ми знайдемо вихід, – запевняла себе вона. – Завжди має бути вихід… головне – завчано не втрачати надії».
Коли Марта поступово звикала до цього життя, Лілі повертала її до реальності своїми сумними спогадами про смачну їжу, зручне ліжко, електроенергію і, загалом, усі блага цивілізації
– Що ти перше зробиш, коли потрапиш додому? – запитала Лілі одного разу у подруг.
– Повідомлю своїх рідних, близьких, знайомих і тих, хто хвилювався за мене, що я в порядку, – мовила Лора. – Якщо звісно, вони хвилювалися, а ЦДГМ нічого не змінив у їхній пам’яті.
– А що можна змінити? – очі Лілі стали великими й здивованими. – Маю на увазі… чи можуть вони щось зробити, щоб рідні не помітили нашого зникнення?
– А хто зна, – Лора лиш стиснула плечима.
– Чекай, а що ти хотіла зробити, коли ми виберемося звідси? – Марта лукаво примружила очі, поглядаючи на Лілі.
– Я? – стрепенулася білявка, а тоді хитро усміхнулася. – Звісно ж, я би з радістю упала на асфальт між багатоповерхівками і насолодилася б цивілізацією, але думаю, люди дуже здивуються, побачивши біляву дівчинку, що обіймає тротуар… тож, я піду в кафе і замовлю собі багато страв із м’ясом.
Марта з Лорою розреготалися, почувши частину про асфальт і подумали, що у Коледжі ніхто би не здивувався. Там повно диваків, тож це було би буденністю – білява дівчинка, що припала до землі й вигукує: «Нарешті ми зустрілися, люба цивілізація!»
– І все ж, це було би дивно, – мовила Лілі. – Принаймні, для першокурсників.
– Але я тебе підтримаю – тут, на острові, спробуй не засумувати за звичайною цивілізацією! – вигукнула Лора. – Усі звичні блага, шо здавалися нам буденними, тепер стали справді цінними. Та ж сама електроенергія…
З цим на острові справді була проблема. Увечері печеру можна було освітлювати лише багаттям або ж одним-єдиним ліхтарем на сонячних батарейках (усі інші розрядилися або зламалися). А їжу весь час доводилося готувати на вогні, у казанках, навіть воду кип’ятили таким способом. По-іншому ніяк…
Усі вони тут жили, немов велика сім’я. Тринадцять душ (треба ж, яке щасливе число) разом дружно виживали у дикій природі острова… Сварилися, мирилися, жартували, сміялися – усе це стало частиною їхнього теперішнього життя, яке тривало не так і довго, як здавалося. Та Марта уже давно збилася з ліку часу. Час уже перестав бути чимось важливим, коли вони намагалися вижити, він тік непомітно. Минав день за днем, один насиченіше іншого…
– Ми вирушили по воду! – як зазвичай, окликнув Сергій. – Макс, Левик і Лора зі мною, про всяк випадок.
Коли хтось ішов з печери, взяли за звичку повідомляти. Це для того, щоб не було неочікуваних зникнень – «А куди пішов той чи той?» – «Здається, туди… чи ні, туди!»… подібне колись трапилося раз, повторилося вдруге, а потім Євгеній Дмитрович започаткував таке правило – повідомляти, коли, куди і навіщо виходиш з печери.
Нещодавно Аліна знайшла слимаків, з яких можна було приготувати якийсь суп чи юшку… саме цим зараз і вирішили зайнятися. Марта виростила картоплю (слимаки самі по собі смакували не дуже, за словами Лілі), а зараз її очищувала та нарізала разом з Дар’єю. Слимаками зайнялися Іра та Ратмир, хоча останній не надто зрадів такій роботі. Та й Іра також була не рада перебирати, мити й нарізати слизькі зеленуваті тільця. Марта готова була помінятися з нею роботою, але Дар’я сказала, що «та білявка» ні на що більше не здатна…
Тому Марта чистила картоплю й спостерігала, як Ратмир намагається розважити Іру, що бридливо брала в руки слимаків.
На душі одразу стало неприємно – чому він так безтурботно спілкується з нею, намагається розсмішити чи… ох, невже це ревнощі?
Ратмир кинув в Іру слимака і та ледь не заверещала на всю печеру. В результаті, швиргнула в нього перше, що трапилося під руку (добре, що не ножа). Той лише засміявся і продовжив роботу, кинувши кілька слів.
Марта незворушно спостерігала. Не те, щоб ревнощі… вона помітила, що знову стала часто за ним спостерігати. Така поведінка для нього була нормальною – у цьому й весь Ратмир. Веселий, іноді трохи дуркуватий… поводить завжди себе спокійно, безтурботно, але у потрібний момент може стати серйознішим. Але проблема була в іншому… Марта помітила, що він починав змінюватися.
І не просто змінюватися, а саме тоді, коли починав спілкуватися з нею.
Це було помітно. Змінювалися жести, він ставав серйознішим, переймався за якісь вчинки, турбувався… не те, щоб це було неприємно, але хотілося, щоб він поводив себе, як і завжди.
Марта сумно зітхнула й повернулася до картоплі. Можливо, вона просто накручує себе. Можливо, мало часу з ним проводила, частіше лиш спостерігаючи. На острові усі були зайняті роботою, тож мало часу залишалося на те, щоб провести його просто разом. Удвох…
«Та чи треба? – думала Марта. – Якщо поруч зі мною Ратмир сам не свій, то чи варто?..»
Ні, раніше він був не таким. Навіть коли був разом з нею. Тоді на ковзанці, у кав’ярні, влітку біля озера… це зараз щось змінилося. Хотілося, щоб він і далі з нею жартував, не боявся сказати щось не те, а не намагався весь час догодити, оберегти чи подібне.
Марті було заздрісно.
А може, вона всього лише собі усе надумала…
Випадково дівчина спересердя сильніше натиснула на ніж і порізала пальця. Виступила червона кров…
– Марто? – одразу стрепенувся Ратмир, коли вона різко встала з місця. – Усе гаразд? Чи щось не так…
– Пальця врізала… дрібниці.
– Сильно? Може, якось тобі допомогти?
Марта скривилася.
– Нічого… дякую, сама справлюся.
Знову… знову він так себе поводить. Надто бережно. Звичайний Ратмир кинув би якийсь вдалий жарт, щоб покращити настрій. Не питав би, чи все гаразд, а точно зробив би щось…
Марта пішла розшукати Аліну, у якої мала бути аптечка.
***
Дар’я нарешті поставила воду на вогонь і дозволила підопічним відпочити. Марта вийшла на вулицю, вдихнути трохи свіжого повітря, погрітися на сонечку (у печері було досить волого та прохолодно). Вона пройшлася по шовковій траві ближче до лісу. Незабаром уже мала повернутися група з водою.
На дереві зблиснув золотий знак, який Марта помітила лиш кутиком ока. Вона здригнулася. Підійшла ближче. Раніше цього символу тут не було… чи означає це те, що вони раптово з’являються самі по собі, залежно від збігу обставин?
Марта вирішила, що зараз не час роздумувати над природою знаків, тому підійшла ближче до дерева. Символ був зображенням вовка на скалі, що вив на місяць, який увігнувся над ним дугою.
Неприємність.
З’явилося погане передчуття. Усе тільки налагодилося, яка, чорт візьми, неприємність?!
Марта покликала Іру, заодно прихопивши книгу «Руни». Вона переконалася у цьому – цей знак, що був уже на другій сторінці книги, означав, що незабаром на тебе чекає неприємність. Невідомо, для чого древні обдаровані використовували цей символ, але Марта точно знала, що він означає для неї зараз.
– Тільки не варто торкатися, – мовила Марта, коли Ірина зачаровано простягла руку вперед. – Я раніше його не зустрічала, тому не знаю, що він може означати…
– Одне точно ясно – неприємність, – буркнула Іра. – Який сенс тоді взагалі із цих знаків? Ну, знаємо ми, що на нас чекає неприємність – то що з того?..
Марта не відповіла, стиснувши плечима. Хто знає, навіщо взагалі ці знаки з’являються…
Вони повернулися до печери. Тут було тихо, лише трохи шипіла вона в казанці. Спокій та рутина… та це різко перервалося, коли повернулися четверо людей, що вирушили за водою. Марта підвела голову – вони виглядали вкрай неспокійними, а ще…
– У нас погані новини, – понурим голосом мовила Лора.
Серце забилося сильніше. Неприємність…
– Що трапилося? – одразу підскочила Лілі.
Відверто кажучи, вона справді мала причини на хвилювання… Наступними до печери увійшли Сергій та Левик, які удвох несли ще одне тіло.
Марта здригнулася – четвертим був Макс…
Що з ним сталося? Усі одразу ж збіглися до купи. Хлопець ще був живим, але він не просто втратив свідомість… його очі були широко розплющені, він спокійно дихав, але зовсім не рухався.
– Неначе паралізований, – мовила Аліна. – Як це сталося? Що узагалі там відбулося..?
Ні… це була зовсім не неприємність. Це була справжня проблема. Жахливий випадок. Трагічна ситуація.
– Ми з Сергієм тоді були трохи подалі… – промимрив Левик. – Лора була неподалік від нього.
Лора кивнула, але не одразу наважилася говорити.
– Він не просто знепритомнів. Я бачила, хто це зробив.
***
Четверо мандрівників просувалися лісом. Скоро між деревами уже мало вигулькнути озеро, Лора це відчувала. Уже не раз доводилося ходити цією дорогою, тут навіть з’явилася видима стежина. Було таке відчуття, неначе вона знає цю дорогу на пам’ять…
Першим, як завжди, ішов Сергій. За ним – Макс та Левик. Лора просувалася останньою. Шелестіли листя сіроплодів. Десь пурхнула пташина. Ось, знайомий корінь, що вигулькував з-під землі. А ось тут у дереві дупло… цікаво, а білки тут водяться? Мабуть, ні.
Попереду зблиснув промінь сонця – дійшли. Сергій пришвидшив ходу, нарешті вони вийшли на простору ділянку, залиту сонячним світлом, яке відбивалося від гладенької дзеркальної поверхні озера. Сьогодні була тиха погода, вітер майже не тривожив воду.
Подорожники набрали воду й уже збиралися йти, як раптом Лора помітила, що Макс зупинився неподалік озера, прикутий поглядом до чогось… Сергій та Левик йшли далі, не зупиняючись. Нічого їм не гукнувши, Лора подалася до Макса.
Він стояв на одному місці, не рухався й дивився кудись у зарослі трави та кущів. Лора обережно підійшла ближче.
– Що там? – тихо запитала вона.
– Там хтось є, – у відповідь прошепотів Макс. – І мені здається… людина.
Лора здригнулася й ступила необережний крок назад. Хруснула гілка. Лора й Макс перезирнулися – у кущах щось зашелестіло.
– Завмри.
Цей голос пролунав холодно, неначе десь зовсім поруч. Лора побачила, як на мить вигулькнула постать – висока, чоловіча. Дівчина остовпіла й не могла рухатися… вона зустрілася поглядом із чоловіком, із його ворожими червоними очима…
І попри те, що він мав іншу зовнішність, вона впізнала його.
А Макс поруч завмер. Так, як і сказав йому той чоловік… Лора відчула цю дивну енергетику, що йшла від цього чоловіка. Сильна енергетика. І тепер вона точно була впевнена, що це саме він винен у тому, що вони застрягли на острові…
Лора ступила ще один крок назад. Від чоловіка й слід прохолов. Макс поруч так і стояв. Його очі не рухалися, не реагували, Лора лише чула його повільне дихання.
Незабаром з’явилися Сергій та Левик, що помітили пропажу двох членів групи. Лора досі не могла відійти від шоку.
***
Він був упевнений, що на неї це не подіяло. Вона не завмерла так, як і її напарник. Вона побачила його. Упізнала…
Волсем був злий. Крім того, що план йшов не так, як треба було, так ще й це… ця дівчина, що мала червоні очі. Вона була не такою і простою.
І та білява, що бачила знак. Ох, і непростих же напарників ти собі набрала, Марто Гаврилюк… хоча можливо, і сама вона того не знає.
Та це нічого. Все одно цю гру вів він. Долі нещасних дослідників досі були в його руках. І навіть Джесіка відігравала тут роль не більшу, ніж просто важливої маріонетки.