«Мова легко виявляє таємниці, які Серце вважало за краще б приховати».

Вальтер Скотт

Коли вже більша частина групи лягла спати, Ратмир забіг до печери, неначе якийсь наполоханий. За ним розгублена Марта. Еля ще не пішла до палаток, вона якраз прибирала все в кухні, саме вона і зустріла першою Ратмира та Марту.

– Де Євгеній Дмитрович? – одразу ж випалив Ратмир.

– Із Сергієм… у наметі, – промимрила Еля й вказала рукою.

Хлопець одразу ж помчався туди. Марта вирішила вже за ним не бігти, залишилася допомогти Елі. Вона й так нічого зрозуміти не могла…

Ратмир ледь не увірвався до намету, але згадав якісь норми етикету і спершу запитав дозволу. У наметі сиділи двоє – Сергій та Євгеній Дмитрович.

– У мене запитання, – мовив Ратмир. – Де знаходяться загублені острови?

Чоловіки, видно такого не очікували. У руках у Сергія була карта острова, а Євгеній Дмитрович спокійно попивав чайок.

– Точно ніхто не знає, – проказав Сергій. – Є багато різних гіпотез, де вони знаходяться, як приховуються і так далі…

– Гаразд, я запитаю інакше, – рішуче мовив Ратмир. – Ми зараз не на Землі, правда ж?

Євгеній Дмитрович ледь не поперхнувся чаєм.

– З чого ти взяв?

– Тут небо… загалом, воно зовсім не таке, як зазвичай. Інші зорі, – Ратмир трохи зам’явся. – Я зовсім випадково помітив…

Сергій і Євгеній Дмитрович перезирнулися.

– То ви знаєте щось чи ні? – не витримав Ратмир. – Не поводьте себе надто підозріло, адже…

– Так, ми знаємо про твою схильність до підозр, – буркнув Сергій. – Але чесно, дослідники досі не можуть виявити місцеположення островів.

– Попри це, ти правий, ми не на Землі, – мовив Євгеній Дмитрович. – Хоча на загублені острови можна потрапити звідти, але вони точно там не знаходяться. Інакше б як вдалося приховати шматочки землі, якщо планета досі залишається форми ідеальної кулі?

– Еліпсоїда, – виправив Ратмир. – Земля далеко не ідеальна куля.

– Все одно, на такій поверхні важко було б сховати землю від людського ока. Їх би швидко знайшли, навіть без ОЗ.

– А як тоді загублені острови… як вони взагалі існують? Де вони розташовані? І чому на них можна із Землі потрапити?

– Зачекай, – Євгеній Дмитрович змусив його примовкнути. – Не задавай стільки запитань, ми все одно на всі відповісти не можемо. Я припускав, що ці острови – ніби окремі шматки землі, розгублені у просторі. Бачив той туман? Він неначе окраїна цієї землі… і лише через «водоспад» можна потрапити назад на дорогу, що поверне нас на землю. Тому звідси важко передавати якісь дані у центр.

– А як же тоді ви передавали? Оті всі прилади, які ми встановлювали…

– Вони спеціально були розроблені технопатами, – мовив Сергій. – Тими обдарованими, у кого ОЗ пов’язана з технікою. Вони й приймають дані звідти, обробляють… також складний процес, я в нього надто не заглиблювався, хоча маю знайомих технопатів із центру.

– Отже, достеменно про природу островів ніхто не знає? – усе ще з надією запитав Ратмир.

– Ні. Навіть Григорій Аксьоненко, найвидатніший дослідник з обдарованих, не розгадав цієї загадки. Таємниці цього світу як і оточували нас, так і продовжують… і чим більше ми розгадуємо, тим більше загадок з’являється.

Ратмир сумно зітхнув.

– Гаразд. Дякую і на тому, що розповіли.

***

Був пізній ранок. Нещодавно закінчили снідати, Марта вирішила зібрати усіх друзів на галявині біля печери і обговорити усі деталі. Спершу Ратмир коротко розповів про свою здогадку і про розмову з Євгенієм Дмитровичем.

– Цікаво, як древні обдаровані знайшли ці острови, – мовила Лора.

– Вірогідно, вони знали більше, – припустив Ратмир. – Але ж якось і тепер стали знаходити проходи на загублені острови…

– Тому вони й загублені, бо загубилися у просторі, – говорила Лора. – Я щось чула про ту теорію, яку тобі розповів Євгеній Дмитрович. Більшість дослідників є прихильниками саме цієї теорії, але проблема у тому, що вона не має підтвердження. Ніхто не знає, де ми опиняємося, коли проходимо через «водоспад» чи інший захист. Навіть мій прадід… хоча скільки його книг я прочитала. Ніде у просторі не було виявлено вірогідного розташування цих земель. Вони справді загублені.

– Або… або це якось пов’язано з четвертим виміром, – припустила Марта.

Усі погляди вмить зупинилися на ній.

– Що ти знаєш про четвертий вимір? – запитала Лора, трохи стишивши голос.

– Про таке щось йшлося у книзі «Світло», – відповіла Марта. – Дивовижні нитки, що складають четвертий вимір – простір та час… якщо чесно, там було дуже складно у всьому розібратися.

– Це якось було пов’язано з яснобаченням?

– Так… адже яснобачення пов’язане з часом, а час – з вірогідним четвертим виміром. Я до чого вела… якщо припустити, що тривимірний простір складається з двовимірних фігур, то за цією логікою можна припустити, що четвертий вимір складається з тривимірних елементів.

– Тобто? – вигнув брову Левик. – Щось я не зовсім зрозумів тебе.

– Ну-у… я це лише нещодавно придумала. А ще Григорій Аксьоненко щось подібне писав, лише я не дуже запам’ятала. Треба буде переглянути.

– Зачекай-зачекай… – пробурмотіла Лора, виставивши уперед руку й змусивши усіх замовкнути.

Запала тиша.

– У неї такий вираз обличчя, неначе вона зараз видасть щось геніальне, –- прошепотіла Лілі на вухо Марті. – Принаймні, він у неї завжди такий, коли вона до чогось додумується…

– Марто, ти у чомусь мала рацію, – мовила врешті Лора. – Якщо припустити, що четвертий вимір складається з тривимірних елементів, а отже, із ймовірних «просторів». Тобто… таких просторів, як наш, може бути не один.

– Паралельні світи? – хитро посміхнувся Макс.

– Щось подібне, – кивнула Лора. – Дай мені «Світло», Марто. Я хочу її перечитати. Здається, там є остання частина – про загадки ясновидців…

– Так, є такий. Але про четвертий вимір було не в ньому, а в останніх розділах другої частини…

– Байдуже. Ти читала четверту частину?

Марта скривилася.

– Не зовсім… останній розділ прочитала, але там нічого особливого. Про Ліону Моретті і її посвячення, яке обірвалося і дівчина залишилася з половиною крил. Пам’ятаєте, нам Мішель подібну легенду розповідала?

– То це реальний випадок? – округлила очі Лілі

– Григорій Аксьоненко стверджує, що так. А ще там було про…

– Це неважливо, – перебила її Лора. – Там не один розділ у цій частині, якщо мене пам’ять не підводить. Як називається перший розділ?

Марта не пам’ятала, тому повела їх до свого намету, де в дорожньому рюкзаку лежали дві книги – «Руни» і «Світло». Останню вона і взяла до рук.

– Що вони могли приховувати? – прочитала Марта, а потім пояснила: – Це назва. Я не читала цього розділу, якщо чесно, мене більше цікавили інші теми.

– Давай сюди, – Лора видерла книгу з рук. – Я почитаю поки що… а ви йдіть, чимось корисним займіться. Лише мені не заважайте.

***

Лора розгорнула книгу на потрібній сторінці. Перший розділ четвертої частини – «Що вони могли приховувати?»

– Та й справді, що ж могли вони такого приховувати, що він пише про це тут… – пробурмотіла Лора.

«Чи є щось таке, чим з нами не поділилися ясновидці? – починався розділ. – Адже вони, по факту, передбачають майбутнє, а отже, знають долю нашого світу. Можливо, їм відомо багато секретів, але вони не поспішають з нами ділитися… та через що?

Це, у першу чергу, могло також бути пов’язане з майбутнім. Наприклад, існувало пророцтво, що коли хтось-там дізнається про щось-там, то тоді станеться те і те… але це лише моє припущення» (із книги «Світло).

Лора зітхнула й пропустила повз очей добру частину тексту. Тут усе було не по темі, зовсім не те, що вона шукала… Раптом погляд зачепився за, вірогідно, потрібне слово.

«… або наприклад те, що ясновидці можуть переміщатися у паралельний світ, – прочитавши, Лора здивовано вигнула брову. – Адже світло тісно пов’язане із четвертим виміром – виміром простору та часу. І в ньому низкою розташовані інші світи… Звісно, це все можна вважати фантастикою, але я справді є прихильником теорії існування паралельних світів, хоча ще не знайшов точного доказу. Та це не є доказом того, що їх не існує.

Якщо добре подумати, то куди поділися ясновидці, застосувавши «спалах»? Можливо, вони зникли в іншому світі, перемістилися в інший простір… Навіть Каміла Шульц так само закінчила, коли вже була досить похилого віку, прямо оце як я, коли це пишу. Вона була моєю доброю знайомою, частенько ділилася своїми припущеннями… але у мене завжди було таке відчуття, що вона чогось не договорює. Тому я весь час замислювався над тим, що саме ясновидці щось знають і саме вони приховують якісь таємниці» (із книги «Світло»).

Далі знову пішла мова про щось інше. Лора ще раз пробіглася поглядом по тексту і, не знайшовши більш нічого цікавого, побігла до Марти.

***

– Що ти знаєш про Камілу Шульц?

Лора й Марта вирушили разом із Сергієм та Ратмиром по воду. Зараз саме випала нагода поговорити.

– Ну, це ясновидиця з Найвищим рівнем, – відповіла Марта. – Очолювала Раду перед Домініком, мала вогняні крила, як і я… ну, коли активую Найвищий рівень. А ще, мені здається, вона також могла бачити знаки…

– Правда? – Лора здивовано глянула на подругу. – А про такий елемент, як «спалах», ти знаєш?

– Звісно ж. Це другий елемент Найвищого рівня. Дуже небезпечний, адже після нього ніхто не повертався… усі ясновидці, які його використовували, просто зникали. Тому наслідки невідомі, так писалося в книзі.

– Зрозуміло…

– Що тобі зрозуміло?

– Що все набагато складніше, ніж я думала, – буркнула Лора. – Послухай, там дещо сказано про світи, четверті виміри та паралельні простори. А також про прийом «спалах», після якого зникла ясновидиця Каміла Шульц.

– Пані Галина щось говорила про те, що вона зникла, ледь встигнувши передати свої повноваження Домінікові, – пригадала Марта. – То це було «спалахом»?..

– Так написав мій прадід… та найцікавіше інше – куди вони потрапляють?

– Думаєш, це також якийсь паралельний вимір?

– А можливо, й інший світ. Як ти сьогодні говорила, ще один простір, який розташований у четвертому вимірі так само, як і наший. І щось схоже і він писав. А також про те, що ясновидці тісно пов’язані з четвертим виміром…

– Простором та часом, – закінчила Марта. – Ох, це надто складно. Взагалі, усе це лише теорії… і цей четвертий вимір, паралельні простори – лише здогадка?

– Але ж вона може бути правдою.

– Може… та все ж, давай зараз менше будемо замислюватися над цим. Нам потрібно подумати, як вижити на цьому острові, і може, як звідси вибратися самотужки, не маючи транспорту.

– Але якщо ми зрозуміємо, як улаштований світ, чи може навіть, Всесвіт, то зможемо звідси вибратися! – у Лори горіли очі, Марта помітила. – Саме це може бути розгадкою!..

Марта зітхнула. Їй важко вірилося, що таким способом вони виберуться звідси. Але очі в Лори так палали, що Марта побоялася гасити їхній вогонь. Можливо, у неї навіть щось вийде…

– Серед нас може бути зрадник, – нагадала Марта. – А також на острові є люди, наміри яких ми не знаємо. Про них не треба забувати.

– Може, вони знають вихід з острова? – припустила Лора.

– Треба буде спочатку визначити вороги вони нам чи друзі…

– Може, вихід звідси є! – захоплено вигукнула Лора. – Може, за нами ніхто і не прибуде, але ми самі зможемо вихід знайти, правда ж?

Можливо, Марта так і не думала, але кивнула. Без чиєїсь допомоги це буде зробити складно… але вихід завжди є.

«Так, завжди, – подумки повторила Марта. – Не існує чого-небуть неможливого».

***

Вона марила цим уві сні. Бачила, як дівчисько налякано завмирає перед нею, бачила розгублений, зневірений, нажаханий вираз на її обличчі… а тоді вона просто зникала. Це відчуття… тріумфу.

Джесіка не могла позбутися цього марева кілька років. Ще тоді, коли та клята ясновидиця опинилася у Коледжі. Але ні… раніше. Це було немов покликанням усього її життя – помститися. Хоча бідолашне дівча навіть не здогадується, як завинило перед Джесікою, та саме через неї жінці довелося терпіти роки мук та страждань. Усе це – через ясновидців, а найбільше – через Марту.

Вона загорілася бажанням знищити їх усіх. Якщо на Землі не буде ні одного ясновидця, то нові уже не з’являться. Такий закон… але ясновидців неможливо знищити, доки їх оберігає Найвищий рівень Марти. Так було і раніше, доки жива була Каміла Шульц…

Але це було не все. Усіх ясновидців Джесіка знищити не зможе, адже це було буквально самогубство. Один ясновидець залишиться…

– … і очолить Раду, – так говорив чоловік, що стояв у печері. – А Рада контролює ЦДГМ. Ти розумієш, про що я?

– Звісно ж, – Джесіка відкинула своє русяве волосся, досі сидячи спиною до печери і розглядаючи квіти. – Але послухай, Волсеме. Мене непокоїть те, що вона не прийшла. Що сталося? Вона вже мала бути тут.

– Я знаю. Але й здогадатися не можу, що трапилося. Як бачиш, я не надто часто можу перебувати тут, щоб підтримувати алібі. Але здається, доведеться трохи тут побути…

– За твоїм планом, вони уже мали б проявити цікавість і дослідити цю частину острова. Потрапити у пастку. І маленька ясновидиця мала би бути з ними, я відчуваю… чому її досі немає?

Чоловік у печері відповів не одразу.

– Хтось бачить їх. Одне дівчисько втрапило на «змійку», просто з цікавості. Але я впевнений, що вона бачила, інакше б не підійшла туди…

– І?..

– Можливо, саме це є причиною, чому вони не втрапили у пастку.

Джесіка важко зітхнула. Звісно ж, це значно ускладнювало ситуацію… якщо хтось міг бачити Знаки Долі, які зазвичай невидимі для людей, то методи Волсема могли і не спрацювати. Але й на це, як він запевняв, у нього був запасний план…

– Змінити Долю можливо, правда ж? – Джесіка повільно підвелася.

– Так, – пролунав голос з печери. – Але лише за твоєї участі.

Джесіка хмикнула. Вона змінить долю… не буде того, що вона побачила тоді. Буде інше. Зовсім інше.

За спиною у неї замерехтіло слабувате жовте сяйво. З’явилися два невеликі крила – витончені, тоненькі, візерунчасті, немов дороге мереживо. Зверху трохи заокруглені і загнуті. Але… вони були неповноцінні.

Не вистачало нижніх крил. Вони були обірвані.