«Якщо ти відчуваєш, що здаєшся, згадай, заради чого ти тримався до цього».

Джаред Лето

Вони сховалися в печері, але доки до неї добігли, змокли до нитки. Дощ періщив такий сильний, що Лору аж в дрижаки кидало. На додачу ще й спалахували блискавки, а тоді гримів грім…

– Не люблю грозу, – Лора зіщулилася.

Усе було точно так само, як і в сні. Марта з жахом зрозуміла, що передбачення таки справдилося, але… але краще від цього не було. Євгеній Дмитрович лише з сумом на неї зиркав, та Марта не збиралася відстоювати свою правоту й дорікати, що ніхто не дослухався до її слів. Цим нічого уже не зміниш.

– Нічого-нічого, – Лілі заспокоювала Лору, яка тремтіла, мов осінній листочок при подихах вітру, – перечекаємо ми цю бурю і благополучно дістанемося додому. Може, хочеш поробити домашку, щоб відволіктися?

Лора усміхнулася.

– Я просто не люблю, коли… блискає і гримить так страшно, – бурмотіла вона.

– А Лілі не любить змій, – встряв Макс.

– Не лише, – відкликнулася білявка. – Ще вужів, павуків, коників-стрибунців…

– А стрибунці чим завинили? – здивувався Левик. – Як на мене, вони мирні.

– А як на мене, ні. О, я ще гусениць і черв’яків терпіти не можу. І слимаків не люблю, вони бридкі…

– А от професор Нік усе це любить, – пирхнула Марта. – А я думаю, чому ви з ним порозумітися не можете. У вас просто різні вподобання до… комах.

– Метелики мені подобаються, вони красиві, – роздумувала далі Лілі. – О, пам’ятаєте, як ми на мистецтві блакитного метелика малювали?

– Те жахіття я не забуду, – здригнулася Марта. – Взагалі, мистецтво – це точно не моє.

– Я чомусь згадав, – пирснув Левик, – як професор Жора назвав подібну погоду чудовою. Цікаво, а блискавка – це для нього також витвір мистецтва?

Лора не стрималася й засміялася:

– Ми з ним би не порозумілися.

До чого були усі ці безглузді розмови? Так, просто, щоб відволікти себе від бурі, що бушувала ззовні печери. Бо коли сидиш у тиші й здригаєшся від кожного звуку грому чи спалаху блискавки, не дуже затишно. Значно приємніше спілкуватися з друзями, хоч і на дурнуваті теми, хоч і їхні розмови не мали особливого сенсу.

Усі понуро сиділи в печері. Марта поступово спостерігала за усіма – Дар’я з Елею тихо перемовлялися, чоловіки сиділи тихо, Ірина понуро сперлася об холодну стіну. Вона узагалі не проявляла лишньої активності в експедиції і зазвичай не була схожою на себе… Хоча потім, серед друзів, була звичайною стервою, якою її звикли бачити. І поводила себе голосно, привертала увагу, про щось секретничала з Нікою, була зазвичай такою емоційною, що ледь блискавки не метала (у прямому сенсі). А тепер… що на неї найшло у цих експедиціях? Невже таку роль відігравала ненаявність дружків?

Аліна ходила по печері туди-сюди. Усі чекали, коли припиниться буря, але дощ навіть наміру не мав закінчуватися. Важкі краплі усе падали й падали, ударяли по землі, по скелястому камінні, цокали на краю печері, а тоді луною роздавався цей звук… І вони чекали.

– Давайте ставити намети, – у печері луною роздався голос Сергія. – Все одно до ранку ця злива не закінчиться.

Усі мовчки погодилися. Засинати довелося під шум дощу, грому та завивань вітру. Марті здавалося, що вона навіть чула, як морські хвилі розбивалися об скелі… розболілася голова, вона ледь змогла заснути. Але все одно серед ночі прокидалася й вслухалася до зливи. Вона не припинялася.

Нарешті, під ранок, Марта змогла добре поспати, але не довго, бо зовсім скоро усіх попіднімали. Дощу вже чути не було…

– Сонце, – пробурмотіла Лора.

Краплі, залишки страшної зливи, виблискували на промінцях раннього сонця, що піднімалося з-за лісу. Усі поволі стали висуватися з печери.

– Дослідження ми припинимо, – мовив Євгеній Дмитрович. – Після дощу важко буде що-небудь робити… ґрунт вологий, трава мокра, тут повно болота – не найкращі умови. Тому повертаємося.

– Ідемо до катера, – Сергій повів усіх за собою. – Добре, що я його залишив у досить безпечному місці, тож він має бути у повному порядку…

– Цікаво, Артуре, що сталося з твоїми приладами? – щебетала Аліна. Настрій у неї піднявся разом із першими промінцями сонця. – Тими, які ти тут встановив. Помилилися, неправильно визначили погоду?

– Я не знаю, що трапилося, – відрізав хлопець. – Мої прилади ніколи не помилялися. Можливо, якісь перепони в обробці даних.

– Може, варто було сходити і провірити їхню справність? – запропонувала Ірина.

– Не цього разу, – відмахнувся Артур. – Сказав же керівник, несприятливі умови для експедиції.

Вони зупинилися. Сергій уже зайшов у воду, але… завмер. Роззирнувся. І розгублено обернувся до решти. Марті здалося, що на його обличчі застигло недорозуміння.

– Що трапилося? – гукнув Євгеній Дмитрович.

Сергій мовчки почалапав з води, до групи. Тепер вираз його обличчя був таким, наче він з’їв дуже кислого лимона.

– У нас проблеми, – через шум моря Марта ледве розбирала його тихі слова. – Катер зник.

Мовчання.

Сьогодні був вітер. Він здіймав невеликі хвилі й розбивав їх об скелясті каміння. Марту вже кілька разів оббризнуло солоною водою.

Дівчина напружилася. Чи правильно вона все розчула?..

Вітер куйовдив волосся, а через солоні краплі, що на нього потрапляли, воно збивалося у липкуваті пасма. Знову вдома потрібно буде його старанно вимити.

– Я правильно усе почув?! – вигукнув Євгеній Дмитрович. – Катер… зник?!

– Так!

– Ти уважно подивився?

– А ви самі гляньте!

Сергій був і розчарований, і злий, і зневірений одночасно. Його обличчя розчервонілося, рухи були різкими і голос зривався… неначе він був у паніці.

– Що відбувається? – зашепотіла Лілі. – Про що вони говорять?..

– Катер… – мовив поряд Левик. – Я чув, як він казав, що катера тут…

Марта не слухала, що вони говорили. Вона не чула, що хто говорив. Вона лише прикипіла поглядом до каменю, на якому учора вона побачила знак.

– Пастка.

– Ти про що?! – Лілі уже також була в паніці.

– Я знала, – Марта закрила обличчя руками. – Знала, що трапиться дещо погане, але… але нічого вам не сказала!

Лілі дивилася на неї великими блакитними очима. Марта відчула, як до неї обернулися й кілька інших поглядів.

– І нічого не зробила, щоб попередити про небезпеку…

– Марто, ти про що? – заговорив Ратмир. Він все ще намагався зберігати спокій.

– Знаки… сон… – слова вилітали, немов самі по собі. – Я знала, що так станеться. Відчувала. Намагалася щось вдіяти, але швидко здалася і…

– Спокійно, – суворий голос Макса. – Не зараз час розгрібати наші провини. Спочатку розберемося з ситуацією, а тоді усе й розкажеш.

– Потім їм усе поясниш, – підтримала Лора. – І може, ще не все так погано, ми ж нічого так і не розуміємо…

Марта кивнула. Друзі дивилися то на неї, то на Лору з Максом. Ратмир чомусь нахмурився й вирішив піти ближче до решти експедиції.

– Катера тут немає, – врешті «офіційно» повідомив усім Євгеній Дмитрович. – Тобто, ми не маємо способу повернутися додому…

– Ви так і не знайшли його? – запитала Аліна.

– Ні, але треба продовжити пошуки. Не міг же він просто так зникнути…

– Розіб’ємося на групи й пошукаємо? – запропонував Артур. – Може, його під час зливи просто кудись віднесло…

– Усяке може бути. Тому так, пошукаємо.

Їх швидко поділили на групи, усі в розпачі кинулися нишпорити по закутках між скелями. Довелося ходити босими, без взуття, щоб водою його не зіпсувати. Заходили ледь не по пояс у море, а хвилі оббризкували з ніг до голови, тому весь одяг швидко став мокрим. Нарешті повітря розітнув голос Аліни:

– Знайшла-а!

Усі, мокрі й змерзлі, кинулися на її голос й зібралися біля катеру, який їй вдалося знайти. Точніше, залишків катеру… його жорстоко розбило об високу гостроверху скелю, а по воді плавали його уламки. Він був дірявий, погнутий і зовсім не придатний до плавання… чи навіть для ремонту. Сергій готовий був розпачливо опуститися на коліна, якби не вода, тому він просто сперся рукою на скелю, щоб не плюхнутися у море.

– Знущаєтеся?! – не знати, до кого він кричав. – Що ж це за напасть така?!

Він залишився оплакувати катер, яким довгий час керував. На усіх інших теж лиця не було видно. Адже це означало, що…

– Додому ми не повернемося, – констатувала Дар’я.

– О ні, – Ірина вхопилася за голову. – І… надовго ми тут?

– Невідомо, – понуро мовив Євгеній Дмитрович. – Доки у центрі не виявлять наше зникнення. Доки не відішлють бригаду за нашими координатами.

– У центрі мають бути координати острова, на який ми відправилися?

– Так, і всі наші маршрути. Думаю, розпочнеться розслідування… але за нами мають прибути, це точно.

– Може, треба їм якісь знаки подати? – запропонував Ратмир. – Ну… ми там камери встановлювали, для досліджень правда, але…

– Через них можна подати якийсь сигнал, – погодився Артур. – Ходімо.

Вони швидко подалися до найближчого місця, де хлопці колись встановлювали камери для спостереження за навколишнім середовищем острова. Йшли швидко, не зважали навіть на мокрий одяг, що неприємно пристава до тіла, не зважали на холодний вітер… просто прямували уперед, щоб бути врятованими.

Але й на тому місці їх чекало розчарування. Камери були зруйновані блискавкою, та й усі суміжні прилади також.

– Ідемо до другої, – скомандував Артур.

Хоча до неї було йти далеко, але вони вирушили, без зайвих запитань. Зараз, здавалося, втрачати було нічого. Якщо вони дійдуть до камери, то зможуть подати якийсь сигнал, по них приїдуть і все буде гаразд, але…

Усе було б гаразд, якби друга камера також не була зруйнована блискавкою.

– Та такого бути не може! – у голосі Артура відчувався розпач. – Ідемо…

– Стій, – його зупинив Євгеній Дмитрович. – Ми повертаємося до печери.

– Але…

– Зараз треба більше потурбуватися про наше здоров’я. Поглянь, ми усі мокрі, змерзлі, втомлені й голодні. А що, як і треті камери зруйновані? Що ми тоді будемо робити? І нас з собою немає ні речей, ні їжі, ні води. Тому ми повертаємося.

Змушені були так і вчинити, хоч як не хотілося втрачати надію на порятунок. До найдальшої камери вирушать після обіду…

Коли дісталися печери, був обідній час. Сонце вже висвітлювало добре, одяг висох, дівчата приготували обід.

– І що ж ми будемо далі робити? – усі ніяк не могли позбутися цього запитання. Воно звучало ледь не через кожних п’ять хвилин, та ніхто не знав, як відповісти.

– А що робити? – Євгеній Дмитрович розвів руками. – Чекати будемо…

Вони весь час чекали. Чекали, коли закінчиться буря, чекали, коли знайдуть порятунок, чекали, коли нарешті зможуть дістатися дому… і чим закінчяться такі чекання? Чи може, треба було щось робити?..

– За нами мали б приїхати уже завтра, – роздумував далі керівник експедиційного загону. – У крайньому випадку – післязавтра…

– А що ми увесь цей час будемо робити?! – Дар’я була у розпачі і все ще не могла заспокоїтися. – Продуктів нам вистачить лише на обід і можливо, вечерю, а чим ми будемо харчуватися завтра?

– Тим, що знайдемо, – мовив Євгеній Дмитрович.

– Травичкою, – буркнув Сергій. – Будемо пастися… як корівки.

– Зараз не до жартів, – дорікнула Аліна. – Це серйозне питання, життя і смерті…

– А ще в нас мало води, – додала Лілі. – Що з цим робити будемо? Без їжі, кажуть, ще можна прожити трохи, а ось без води – наш вирок три дні.

– На острові має бути озеро, – пригадав Сергій. – Сподіваюся, прісне…

– Туди й вирушимо найближчим часом, – вирішив Євгеній Дмитрович. – Через ліс сіроплодів. Заодно назбираємо цих фруктів, вони поживні. Можливо, удасться ще вполювати якусь дичину.

– У нас є рушниця, – нагадав Артур. – Брали на випадок небезпеки.

– Будемо виживати, – зітхнула Аліна й сперлася на холодну стіну печери. – На безлюдному острові… як ото у книжках чи фільмах. І чекати на порятунок.