«Коли люди не сходяться в головному, вони розходяться з-за дрібниць».

Дон-Амінадо

Сонце вже сіло. Повітря було свіжим і прохолодним. Через ущелину залітав вітер, куйовдив волосся, зібране у легкий хвостик. Добре, що підрізала перед поїздкою, думала Марта. Інакше з довгим волоссям тут довелося б ще важче.

У морі здійматися невисокі хвилі. Вода пінилася, темні хвилі розбивалися об скелі внизу, розлітаючись солоними бризками. Іноді вони долітали до обличчя, Марта аж відчула солонуватий присмак на губах…

Це чудове місце – ущелину поміж скель з виглядом на море – Марта знайшла сьогодні вдень. Тут розкривався прекрасний краєвид… неначе вона дивилася на безкрає море, який був водночас малесеньким клаптиком світу в скелястій ущелині. А вночі, зараз, сюди ще й зазирав золотавий місяць. Сьогодні він був на диво красивим, мав жовтуватий відблиск…

Місяць відбивався у воді тисячами блискучих рисочок сяйливої доріжки. Марта уже довго стояла тут, зачарована красою природи, навіть не відчувала холоду… зараз просто хотілося побути у спокої. На одинці з собою. Обдумати усе… або ні, не варто.

Краще очистити думки. Забути про Макса, про Володимира Семеновича, про знаки, про дзвін, про… про все.

Але не вдавалося.

Марта сумно занурила погляд у далечінь. Коли вона нарешті буде вдома? Яке зараз число? Що проходять на спеціалізації?

Що тепер буде з ними? Що буде з Максом?..

Невже їм доведеться доживати свій вік на цьому клятому острові? Та й не зрозуміло, чи доживуть… чи виживуть. Хто знає, які ще небезпеки можуть тут ховатися.

Вуха вловили чиїсь кроки поміж завивань вітру та шуму хвиль. Ратмир. Завжди він… приходить у невідповідні моменти. Марта зітхнула. Він зараз виглядав невдоволеним…

– Ти пішла кудись поміж ночі, нічого не сказавши, – пробурчав він й простягнув щось. – На… хоч кофту узяла би.

Марта узяла. Мовчи одягла й обернула голову в сторону свого клаптика світу в ущелині. Ратмир підійшов ближче й усміхнувся.

– Тут гарне місце, – вимовив він.

– І як ти мене знайшов? – Марта глузливо скривилася.

– Бачив, як ти вдень тут була. Довго тут просиділа… то я й подумав, що ти сюди пішла. Тебе більше ніде не було.

– Ти шукав?..

– Звісно.

Марта задумливо глянула на воду. На місяць… здається, усе це було красивішим, коли вона була одна. Чи їй просто зараз хотілося спокою, самотності… побути наодинці з собою. Обдумати події…

Ратмир легенько обійняв її і, здається, спробував поцілувати. Марта відхилилася, зловивши здивований погляд.

– Вибач, не зараз… – пробурмотіла вона.

Ратмир зітхнув.

– Ти хвилюєшся… – мовив.

– Не дивно, – буркнула Марта й вивільнилася з обіймів. – Пробач, але я зараз занадто знервована…

– Через Макса?

– І через нього теж, – відрізала Марта. – А взагалі – через усе, що відбувається. І… до чого тут був Макс?

Ратмир гмикнув, а Марта скривилася у глузливій усмішці:

– Боже, невже ти ревнуєш?

– Подумаєш… – відгукнувся хлопець. – Слухай, може повернемося назад? До печери.

– Чому? Мені і тут добре, – Марта усміхнулася.

– Ти змерзнеш. Тут холодно…

– Припини. Ти мені кофту приніс, отже, усе буде гаразд.

– А якщо захворієш? У нас лікар у відключці, якщо забула…

– Є ще Аліна. Чому ти за мене так переймаєшся? – Марта уже не усміхалася, легенько насупивши брови. – Чому ставишся до мене… надто бережно?

– А що не так? – Ратмир щиро здивувався.

– Щось не так… – Марта стисла вуста. – Ти ж не такий, я знаю.

– Звідки ти знаєш, який я?

– Повір, спостерігала за тобою пів року… – Марта одразу ж зашарілася й відвела очі. – Ну, на другому курсі… забудь. Загалом, я знаю, як зазвичай ти поводишся. А останнім часом… ти неначе намагаєшся уберегти мене, як цінний сервіз.

– Що ти таке кажеш?! – у темряві навіть було видно, як хлопець спалахнув. – Ти ж моя дівчина, як я можу не прагнути тебе вберегти? Тим паче, у такій небезпечній місцевості…

Марта зітхнула.

– Я відчуваю… неначе ти поводиш себе скуто. Коли ти поруч, ти стримуєшся, поводишся надто ввічливо. Це вже перебір.

Тепер уже зітхнув Ратмир, помітно розслабившись.

– Та… я й сам став помічати. Твоя правда – я не можу поводити себе нормально. Тобто, природньо. Намагаюся тобі догодити…

– Чому?

Він не відповів. Марта закотила очі й розвела руками:

– І до чого були усі ці пусті розмови?.. Я просто намагалася зрозуміти твою поведінку. Ратмире, поясни мені, що сталося. Прошу. Я хочу знати, що відбувається… і просто терпіти не можу, коли від мене щось приховують.

– Це всі не люблять, – кисло усміхнувся він.

– Не змінюй тему. У чому справа?

– А в тому, що я… – він почав з ентузіазмом, але одразу ж затнувся, обірвавши репліку. – Я…

Марта чекала. Нехай скаже… нехай скаже, що у нього на душі. Вона готова була вислухати. Він відвів погляд, неначе не готовий був прямо усе сказати.

– Думаю, що я, може, і не кохаю тебе, – тихо пролунали слова Ратмира.

Марта підтиснула губи, а тоді легенько усміхнулася.

– Добре.

– І… що, це все? – брови хлопця здивовано злетіли догори.

– Ні, не все, – Марта похитала головою. – Чому не сказав одразу?

– Тобто, тебе лише це хвилює? Не будеш питати, чому, коли…

– А навіщо? Це твої слова, у тебе, мабуть, є на це причини, – Марта говорила так, намагаючись, щоб голос не тремтів. – До того ж, я одразу бачила, що ти якось не так поводишся. Просто не розуміла, у чім річ…

– А ти як? Приймаєш це якось… легко.

– Я просто намагаюся зрозуміти тебе, – Марта усміхнулася. – До того ж… останнім часом я й сама сумнівалася на рахунок нас. Якщо нічого не вийде, отже, нічого не вийде…

– Тож, ми… розходимося?

– Можна й так сказати. Просто не підійшли. Просто знадобився час, щоб це зрозуміти, – Марта на мить замовкла, але тоді додала: – Але ми залишаємося друзями, правда ж?

– Звісно. Як же іще?

– Ти, як людина, справді подобаєшся мені, – чесно мовила Марта. – Не хотілося б утрачати тебе назовсім.

Він кивнув. Пройшло ще кілька хвилин, вони обмінялися кількома фразами. Тоді Ратмир зібрався іти назад у печеру, а Марта мовила, що хотіла би ще побути сама…

Коли він пішов, вона закрила обличчя руками. Було сумно.

Хоча вона й сказала, що прийме усе спокійно, але на душі було гірко. Було боляче чути ті слова… хоча вона зрозуміла усе ще до того, як він це сказав. Вона сказала, що сумнівалася у своїх почуттях… але й вона сумнівалася досі!

Чи правильно вона усе зробила? Чи варто було ламати усе так різко й раптово? Це ж так… важко. І боляче.

Здається, по щоці скотилася сльоза, така гаряча, що Марта відчула, що вона й справді змерзла. Дівчина сильніше закуталася в кофтину. Нічого… прохолодний вітер добре бадьорив, провітрював думки. Ще трохи тут посидіти наодинці, стане краще…

Коли минув час, Марта зрозуміла, що вони й справді не підходили одне одному. Це була всього лиш тимчасова симпатія, спровокована привабливістю, красивими словами, гарним враженням… та й просто звичайною людською симпатією. Коли вони звикли одне до одного, усе це розвіялося, вони могли бути одне для одного не більше, ніж гарними друзями.

Це сумно. Колись, згадувала Марта, вона не могла очей від нього відвести, шарілася просто від слів, промовлених до неї. Звичайне перше кохання… яке, зазвичай, невдале.

Марта знову загляділася на краєвид. Місяць наполовину затулила сиза хмара, яка тепер відсвічувалася його золотавим сяйвом. Було видно далекі зорі… внизу шуміли хвилі. Віяв вітер.

Сильніша хвиля розбилася об скелю, холодні бризки вкрили обличчя Марти. Вона ледь змогла поворухнути тілом. Котра година?..

Небо світлішало. Довелося викликати світло в долонях, щоб зігрітися. Скільки вона там просиділа? Невже так і задрімала там? А здалося, що просиділа лише трішки…

Марта повернулася до печери і вляглася в свій спальник. Усі ще спали, ніхто й не помітив, як вона прийшла. Дівчина дуже швидко заснула, хоча спати довелося зовсім трохи. Здалося, майже одразу її розбудила Лілі.

– Вставай, сонько! – дівчина вже збиралася за звичкою витягнути Марту з постілі, але пожаліла її через надто втомлений вигляд. – Ти не виспалася?

– Просікла, – пробурмотіла Марта, потяглася й скрутилася калачиком.

– І в скільки ти лягла? Коли ти взагалі повернулася?

– Пізно. А може, уже й рано… не знаю.

– І де ж ти була усю ніч? – тут уже пролунав гучний голос Лори. Вона залізла у намет до дівчат. – І що відбулося між тобою та Ратмиром? Він учора повернувся… без тебе.

Марта гмикнула.

– До речі, так, – згадала Лілі. – У вечері, коли ти не повернулася, він пішов за тобою. А потім повернувся, сказав, що ти неподалік, усе гаразд.

– От тільки виглядав він не надто радісним, – додала Лора. – І чому ти не повернулася з ним?

– Ми… – Марта не могла не відвести погляд.

– Невже розійшлися? – угадала Лора, і Марта кивнула.

– Як? – у Лілі розширилися блакитні оченята. – А чому так… раптово?

– Вибачте, зараз не до цього, – відмовила Марта і знову зручненько вляглася у спальнику. – Я ще трішки подрімаю… майже всю ніч сиділа там, в ущелині.

– Що ти там робила? – Лора насупилася.

– Думала. Обдумувала. Треба було побути самій…

Лілі та Лора зітхнули. Зрозуміли.

– Гаразд, відпочивай, – кивнула Лора. – Сподіваюся, ти не простудилася. Уночі холодно, знаєш…

Дівчата залишили її саму. Марта почувала себе добре, якщо не брати до уваги надзвичайну втому. Їй потрібен був сон…

Прокинулася вона вже пізно й одразу подумала, що щось не так. Точніше, чогось не вистачало. Марта доторкнулася до шиї і не нащупала, за звичкою, свого ключика.

«Дивно, – подумала вона. – Я ніколи його не знімала… може, уві сні десь злетів?»

Довелося обшукати всю постіль, але нічого не знайшла. Ключик, який їй дали ще на посвяченні у ясновидиці, вона завжди носила при собі і ніколи не знімала. Вона так до нього звикла, що аж почувалася некомфортно…

За обшуками її застала Лора.

– Що загубила? – одразу ж поцікавилася дівчина.

– Ключик… отой, для переміщення в Раду. Може, десь уві сні злетів, а я не помітила…

– Ключик? – перепитала Лора. – Слухай… а хіба за його допомоги не можна було б звідси вибратися?

Марта усміхнулася краєм вуст.

– Ну, я вже не така й дурненька, – мовила вона. – Звісно ж, я пробувала. Тільки от, на жаль, нічого не вийшло. Якби можна було б ним скористатися, то ми уже давно були б удома…

Лора розчаровано зітхнула. Марта ключика так і не знайшла. Можливо, він загубився десь по дорозі від ущелини до печери…

– Лоро, допоможеш мені? – у Марти зненацька виникла ідея. – Мені просто дуже важко без цієї підвіски… зроблю собі тимчасову заміну, доки справжній ключик не знайшовся.

– Ти хочеш… скористатися дзвоном?

Марта задоволено кивнула. Щоправда, вона достеменно не знала, як його викликати, але в разі успіху їй потрібна буде допомога Лори, щоби вибратися із зачарованого стану.

Ясновидиця заплющила очі й чітко відновила в уяві свого ключика. І, о диво, спрацювало! Вона почула легенький дзвін, а долоні окутали мерехтливі цяточки… за мить вона тримала в руках ключика на шнурочку, точно такого ж, який вона загубила.

– Я носила його останнім часом більше як прикрасу, – пояснила вона Лорі. – Але звикла до підвіски… тепер краще.

Вона доторкнулася рукою до маленького ключика. І хоча він був несправжнім, та на душі стало приємніше.

***

Чому вона бачить ці знаки? Чому їх бачить Іра?..

Марта дивилася на золотаве сяйво, що долинало з-поміж дерев. Тут кілька великих сіроплодів сплелися й утворили зарослі-печеру, темну, що не видно було, де вона закінчується. Звідти і линуло світло.

Тут, у лісі сіроплодів, і так було темно. Марта саме вирушила разом із Сергієм, Левиком та Лілі по воду. Вони вирішили трохи пройтися вздовж озера, просто заради цікавості… і Марта наткнулася на це дивне сплетіння дерев.

Що ж там за знак?

Марта ступила крок уперед. Інші йшли далі вздовж озера, не бачачи, що вона відстала. Нехай. Лише гляне на знак, а тоді повернеться до них.

Цікаво, чому інші їх не бачать? Чому їх бачить саме Марта, чому саме Іра? Від чого це залежить? Та й узагалі… звідки ці знаки з’являються?

Ще крок уперед. Її обличчя вкрила тінь. Знаку ще було не видно, мабуть, він десь збоку, на одному із стовбурів дерева.

А печера виявилася глибокою… Марта зробила ще два кроки й обернулася у бік золотавого сяйва. Знак був круглим, золотавим…

І вмить замиготів, неначе лампочка, яка згасала. Марта здригнулася. Вона не встигла розглянути зображення, як знак остаточно зник. Таке трапилося вперше… Марта збентежено ще дивилася на місце, де щойно сяяв золотом дивний символ, неначе чекала, що він знову з’явиться. А тоді розвернулася, щоб наздогнати друзів…

Та вихід із «дерев’яної печери» їй затулила темна постать. Марта позадкувала.

Зблиснули червоні очі. І вона впізнала його, так само, як і Лора.

– Володимир… Семенович? – дівчина витріщилася на високого чоловіка, який затулив прохід.

Він якось глузливо усміхнувся й приклав пальця до вуст. Його очі, які вже були темно-карими, примружилися, неначе він чогось чекав… А Марта й не знала, що їй думати. Чого можна чекати від цієї людини… яка виявилася зрадником?!

– Не бійся, ясновидице Марто, – промовив він м’яким голосом. – Ти у нас важлива гостя. Ти повинна бути цілою та неушкодженою… поки що.

– Що? – Марта здатна була лише пошепки вимовити це слово. Голос одразу кудись зник.

– Було б добре, якби ти пішла за мною добровільно, – мовив чоловік. – Інакше… доведеться вдатися до жорсткіших методів.

– І… чому б це мені за вами йти?

Він пронизав її зверхнім холодним поглядом.

– Щоб ти знала… увесь цей цирк через тебе.

Марта похолола. Через неї?!

– Я не піду… – пробурмотіла вона. – Пустіть… та нехай, я можу проломити ці дерева. Я не піду за Вами, хоч би що не…

– Ти впевнена? – навіть у темряві Марта побачила, як він усміхнувся. – Не гарячись так. Подумай спершу, що я можу зробити.

Чомусь пригадався Макс. Розгублені обличчя товаришів… все ж, це через неї вони опинилися на цьому острові. І змушені виживати, неначе дикуни. Це через неї Володимир Семенович напав на Макса…

– Якщо підеш за мною без супротиву, – м’яко промовив чоловік, повільно вимовляючи кожне слово, – то я гарантую твоїм друзям безпеку. Вони спокійно виберуться з острова, а ти…

– А що зі мною буде?

– На тебе чекає одна особа. Вона ду-уже прагне з тобою зустрічі.

– Чомусь мені здається, я не надто хотіла би її бачити, – Марта почала потихеньку здогадуватися. – Я знаю лише одну людину, яка так маніякально прагне зі мною зустрітися.

Володимир Семенович лише усміхнувся. Точніше, вишкірився… але нічого не мовив у відповідь. У Марти було погане передчуття…

Вельми погане.