«Знаєш, є ще дещо, — сказав Бон. — Відчай густий, але дружба густіша»

В. Тан Нґуєн

– Я не піду, – твердо мовила Марта. – І ми самі зможемо вибратися звідси. Без Вашої допомоги.

Останні слова прозвучали аж надто уїдливо. Але чоловік не сколихнувся.

– Поглянь туди, – він махнув рукою, звільнюючи рукою невелику щілинку, з якої Марта могла б побачити, що діється назовні.

Її напарники уже оминали озеро. Воно було вузькуватим, тож Марта добре бачила і його спокійно гладь, і друзів, які легковажно ступали берегом. І про неї навіть забули.

– Подивися трохи уперед… – прошепотів чоловік, майже біля вуха. – Що ти там бачиш?

Марта ледь не сахнулася. У воді, лише за кілька метрів від Сергія, звивалися довгі щупальці якоїсь тварини… ні, рослини!

– Це водяна примара, – промовив Володимир. – Навряд чи ти його вивчала, адже він надто небезпечний… Ця рослина росте у воді, вона м’ясоїдна, – на цьому слові Марта здригнулася. – На щупальцях вона має липучки, від яких жертві неможливо звільнитися. Кожен, хто потрапив у тенета примари, приречений на довгу й жахливу смерть… Коли жертва вже у щупальцях, рослина вприскує туди отруту, від якої втрачається свідомість. А потім водяна примара затягує людину під воду, де пожирає її…

– Ні!!! – Марта заверещала не своїм голосом.

Вона розуміла, до чого вів чоловік. Сергій, Лілі та Левик повільним кроком наближалися усе ближче і ближче…

– Ні, ні!!! – Марта спробувала вирватися, але Володимир Семенович зупинив її самою лише рукою. – Зупиніться! Не йдіть туди!!! СТІЙТЕ!!!

Вона панічно глянула на чоловіка, що її тримав. Його ніяк не здолати… хто він узагалі такий?!

– Вони тебе не почують, – холодно пролунав його голос. – Ти лише дарма тратиш час, наближаючи їхню смерть…

– Ні! – Марта не витримала й заридала. – Тільки не це…

– Обирай. Час іде…

– Врятуйте їх, благаю. Я… піду.

Володимир Семенович гмикнув.

– Але гарантуйте, що вони усі цілі й здорові виберуться з острова, – тремтячим голосом мовила Марта. – І Макс теж… отямиться.

– Звісно. Мені вони ні до чого… потрібна лише ти.

Марта схлипнула. Володимир Семенович глянув у бік, де була водяна примара і товариші Марти. Рослина різко вискочила з води й вхопила своїми щупальцями стрибунця-мутанта, що зачаївся у траві.

За метр від бідолашного наляканого Сергія. Той з полегшенням видихнув і почухав голову, мабуть, картаючи себе за необережність. Марта змахнула з очей сльози.

Тепер з ними усе має бути добре.

– Спробуй лише обманути мене, – промовив Володимир, – і ніхто живим звідси не вийде. Ніхто.

Марта кивнула й обернулася до нього обличчям.

– Хто Ви такий? – запитала врешті вона.

Він усміхнувся.

– Навряд чи звичайна людина, – промовив. – Тобі не варто забивати цим голову… але я не такий, як ви. Мені доступно більше.

Це уже Марта зрозуміла. Тоді чоловік зробив якийсь жест рукою – і вона провалилася у забуття, перед цим лиш побачивши його червоні очі. Прямо як у Лори. Хоча ні, у неї ж пурпурові…

***

Здавалося, вона одразу ж прокинулася. Але вже зовсім в іншому місці… Темна печера з вогким запахом, далекий вітер, відлуння крапель. Марта не встигла й зрозуміти, як вона тут опинилася… усе минуло дуже швидко.

– Де я? – Марта оглянулася у темній печері. Це місце було їй незнайомим.

– Усе там же, – голос раптово долинув з-за спини. – На острові.

Марта різко обернулася, але так нікого й не побачила. Було надто темно. Але за голосом вона впізнала Володимира Семеновича.

– Я вже відновив усі дані в центрі, – продовжував чоловік. – Скоро за твоїми товаришами приїдуть, за них можеш не хвилюватися.

Марта гмикнула. Авжеж… усе, як він і обіцяв. А ось Марту очікувала зустріч з однією людиною, яка…

– Де вона? – запитала Марта. – Та, що хотіла зі мною зустрітися.

– Скоро прийде. Вона на деякий час покинула цю печеру, тому…

– Це та печера? Там, де знак… пастки?

– Отже, ти їх бачиш… цікаво. А також одна дівчинка з вашої команди, чи не так?

– Що це за знаки? І звідки вони з’являються узагалі?

– Знаки Долі. Більшість їх не бачать, але деякі, виявляється, здатні їх помічати… це велика рідкість. Чесно кажучи, я не сподівався, що хтось серед вас їх бачитиме. Тому й поставив пастку.

– То це ви ставили знаки?!

– І я в тому числі, – він загадково гмикнув. Схоже, чоловік не збирався розкривати усі карти…

На мить була мовчанка. Марта зрозуміла, що їй моторошно так знаходитися – у темній печері, у тиші.

– Ти уже здогадуєшся, хто на тебе тут чекав? – лукаво промовив Володимир.

– Є тільки одна людина, якій я чимось… насолила.

– Хм… – здалося, що чоловік засміявся. – Одна… гм… людина.

– Ну, про інших я не знаю, – уїдливо додала Марта. – Тим паче, я і не знаю, чим Джесіці так сильно не подобаюся. І не розумію, навіщо вона бажає мене позбавитися…

– Невже вона не розповідала?

– Розповідала… – Марта зам’ялася. – Але я не надто її зрозуміла. Тобто… вона говорила, що ненавидить усіх ясновидців, а мене – найбільше. Але чому не пояснила.

– Он як… цікаво.

– Чому ви їй допомагаєте?

– У нас співпадають інтереси. Я також ненавиджу ясновидців. І тебе – найбільше, – він гмикнув. – Але цікаво все склалося… вона навіть не втаємничила тебе у… твою ж Долю.

Марта остовпіла. А тоді здивовано вигнула брову. З цим чоловіком точно все нормально?

Долинули віддалені кроки. Вона повертається… Марта нервово ковтуна клубок у горлі. Вони давненько не бачилися, востаннє – наприкінці минулого навчального року. Відтоді від неї ні слуху ні духу, а тут… таке влаштувала. Ще й злигалася з якимось дивним типом.

Очі вже трохи звикли до темряви. Марта розрізняла, що стоїть посередині печерної зали, неначе у справжній видовбаній кімнаті… з неї йшло кілька проходів-коридорів – два позаду (біля одного з них і стояв Володимир Семенович), а також один праворуч, трохи більший. Звідти і долинали кроки…

У проході неочікувано виникла постать. Кроки тут йшли луною, тому Марта й не зрозуміла, коли жінка встигла там з’явитися.

З темряви вигулькнула Джесіка.

Марта завмерла, навіть у напівтемряві бачачи її карі очі з червонуватим відблиском. Її довге русе волосся. Її єхидну усмішку.

– Ну, привіт, – нарешті пролунав голос.

Нічого собі – привіт… Попередні рази при кожній зустрічі прикінчити намагалася, а тут – «привіт»…

Марта неспокійно дихала, навіть не взмозі якось відповісти. Джесіка у той час видавалася абсолютно спокійною, навіть задоволеною… а що ж зараз могло піти не по плану? Володимир Семенович позаду самовдоволено усміхався – його план, безсумнівно, удався.

«В принципі, – подумала Марта, – усе не так і погано закінчується. Нарешті припиниться увесь цей балаган, нарешті мої друзі заживуть спокійніше… та й так через мене стільки всього натерпілися. А я опинюся в безмежному просторі, просто ніде. Хоча… і все ж, де я опинюся?»

– Не хочеш більше нічого сказати? – запитала Джесіка. – Визначити врешті, чому я тебе так ненавиджу.

– А навіщо? – Марта вигнула брову. – Якщо ти нарешті будеш задоволена, позбавившись мене… то навіщо мені вже щось розпитувати?

Тепер усе здавалося безглуздим. Марта, на диво для себе, заспокоїлася. Схоже, нарешті усе закінчиться…

– Та все ж, де я опинюся? – запитала дівчина, коли Джесіка підняла руку. – У… паралельному просторі? Іншій частині четвертого виміру? Чи просто, у міжпросторі? Де нічого немає?

– Десь там, – відповів Володимир Семенович. – Телепорт Джессі перенесе тебе просто «в нікуди». І звідти ніяк не виберешся, окрім…

– У дівчини є ключ, – пригадала Джесіка. – Вона ж ясновидиця…

– Та й справді, – чоловік легко усміхнувся. – Ти дивися, а ми мали таку прогалину в плані…

Він різким кроком підійшов ближче, потягнувся руками до шиї Марти, від чого вона геть оніміла. Але чоловік обережно зняв підвіску-ключик й кинув його собі в кишеню.

– Заберу в тебе цю річ. Там ОЗ не діє, – мовив Володимир, – але прилади, створені обдарованими, могли б тебе повернути сюди…

Марта розчаровано глянула на нього – а виходить, у неї був шанс повернутися! Може, варто якось ключ відібрати, раптово чи непомітно?..

– Облиш, – відмовив Володимир Семенович. – Не намагайся чинити опір, пам’ятаєш? Твої друзі усе ще на острові, а я ще в силах змінити своє рішення…

Може, його можна якось обманути? Але… він не проста людина. Зараз будь-які імпульсивні дії будуть приречені на провал. А це також означатиме… що Марта наразить товаришів на небезпеку.

– Здайся, Марто, – голос Володимира Семеновича лунав м’яко та вкрадливо. – Так буде значно менше жертв, повір.

І… Марта здалася. Руки ослабли. Вона повірила…

Такий кінець також непоганий. Якщо враховувати, що Макс, Лілі, Лора, Левик, Ратмир… усі залишаться живі-здорові. Хай і без Марти. Хай і вона буде блукати у забутті, її ніде не буде. Вона просто зникне, та й усе.

Це навіть краще за смерть. Адже ти продовжиш існувати… ти житимеш. Просто ніде.

Рука Джесіки засяяла фіолетовим. Скільки разів уже Марта бачила це сяйво… і скільки разів її рятувала дурна випадковість. А що, якби усе завершилося ще тоді, на першому курсі? Що, якби Марта пожертвувала сама собою? Тоді не було б усіх цих дурнуватих пригод… не було б ніякого чорного воїна, вони би не застрягли на острові. Ніхто би не постраждав… через неї.

Зараз усе закінчиться. Марта навіть була рада.

Фіолетове сяйво росло… Марта дихала спокійно. Здавалося, тепер її усе влаштовувало. Вона готова була пожертвувати…

– Тільки пообіцяйте не чіпати більше моїх друзів, – мовила вона наостанок. – Робіть, що хочете, лиш їх не зачіпайте.

– Я прослідкую, – запевнив Володимир Семенович.

Марта примружила очі, адже сяйво у темній печері стало надто яскравим. Чому ж цей елемент виконується так довго?..

Та раптом сяйво обірвалося. Перед Мартою зненацька опинилася чиясь постать. Поряд ще одна…

Чиясь тепла рука нишком поклала їй щось в долоню.

– Марто, в сторону… – потягнув він, але вона досі не могла оговтатися.

– В сторону! – дзвінкіший голос.

Звідки вони тут?!

Хтось штовхнув її у спину. Вона заточилася і впала на землю, покотилася. Фіолетове сяйво наростало.

А тоді зникло. І постать, що мить тому стояла перед нею, зникла. Марта відкрила рота і заклякла. Це здавалося… неможливим. Звідки?.. Як?!

– Макс!!! – нарешті можна було відрізнили голос Лілі. – Макс… ні…

Вона опустилася на коліна. Прямо біля Марти. Чому..? Чому він? Чому знову?!

Марта ошелешено підвелася. У печері панувала тиша, лише тихенько схлипувала Лілі. Неподалік стояла Лора, а позаду неї Левик. Навіщо вони сюди прийшли? І головне – як тут опинилися?!

– Ось це так… поворот, – лише спромігся вимовити Володимир.

Марта глянув в очі Лори. Вона була невдоволена і рішуча. Глянула в очі Левику. Там читалася розгубленість. Глянула в очі Лілі. Розпач…

– Навіщо ви прийшли? – прошепотіла Марта.

– За тобою, – буркнула Лора.

– За мною… навіщо?!

У грудях наростала злість. Усе вже складалося… чудово! Усе й мало так закінчитися! Це був би гарний кінець, навіть прекрасний! А тепер…

– Навіщо ви приперлися?! – на очах аж виступили сльози. – Мене було б достатньо, а тепер і ви… Чорт візьми, навіщо?! Жили б собі далі спокійно, ніхто би вас не чіпав…

– Спокійно?! – спалахнула Лора. – Ну, знаєш… Думаєш, ми могли б миритися із твоїм зникненням? Думаєш, ми могли б спокійно жити без тебе?

– Та без мене ви жили б у сто разів спокійніше, ніж зі мною! Ви ж розумієте, що усе це трапилося через мене?! І на острові ми через мене! І Макс тепер…

Лілі схлипнула.

– А могли би обійтися і без цих жертв, – процідила наостанок Марта й відвернулася.

А тоді зрозуміла, що увесь цей час тримала щось у руках. І це щось – малесенька річ, яку їй всунув Макс, перед тим, як зникнути. Перед тим, як Джесіка стерла його… замість неї.

У руках був малесенький золотий ключик-підвіска.

І вона пригадала… Марті вмить спала на думку гарна ідея… але треба лиш, щоб спрацювало. І щоб друзі дали виконати цей план. Дівчина крадькома глянула на Володимира Семеновича – чи не помітив він?

– Ідіть звідси, – мовила вона крізь зуби друзям, а тоді звернулася до Володимира Семеновича: – Сподіваюся, усе ще можна продовжити?

Він подумав. А тоді кивнув.

– Тільки нехай твої друзі заберуться звідси і відправляться додому, – холодно мовив він. – Рятувальний катер уже скоро прибуде, тож поспішіть. А як плату за зірваний план візьмемо того хлопця…

– Ідіть, доки гірше не стало, – буркнула вона Лорі. – Почули?! Нічого не зміниш, так і справді буде краще. Значно менше жертв.

Лора кілька секунд незворушно дивилася Марті в обличчя, мабуть думаючи, чи не з’їхав у неї остаточно дах. Але помітивши легеньку усмішку, що спалахнула лиш на коротку мить, дівчина щось зрозуміла. Підійшла до Лілі й вхопила її за руку.

– Ходімо, – промовила Лора. – Так і справді буде краще.

– Але Макс…

– Вставай. З ним усе буде… добре. Він просто зник, але досі живий, чуєш?

Лілі схлипнула. Але встала. А тоді Лора разом з нею та Левиком пішли з печери, зникнувши у темному коридорі. Демонстративно, як здалося Марті. У Лори гордості ніколи не бракувало…

Джесіка була невдоволена. І здавалося, зовсім виснажена. Мабуть, на неї також той блок діє… але як тоді їй вдалося зробити такий складний елемент? Чи не забракне енергії на другий раз?

– Ми зачекаємо, – кивнув їй Володимир Семенович. – Іди, поповнюй енергію. Я побуду тут з нею.

Джесіка кивнула й теж зникла в одному з коридорів.

– Куди вона? – запитала Марта.

– Відновлювати енергію. Ти ж знаєш, що на цьому острові її потрібно більше, ніж зазвичай. Тому вона довго тренувалася, щоб провести операцію саме тут…

– А чому ви обрали саме цей острів? З блоком.

– Я сам цей блок поставив. Так ви були б більш безпорадними й не могли б чинити опору. А Джесіку я навчив за довгий час протистояти втраті великої кількості енергії… але все одно для виконання такого елементу їй потрібно надто багато сил.

– І як же вона поповнює енергію?

– За допомогою грибів. Червоних. Я думав, ти знаєш про їхні властивості.

– Знаю, – буркнула Марта. Виходить, то таки гриби сприяли мимовільному виконанню дзвону…

Марта зітхнула й сіла на холодну землю. Було трохи холодно, але недовго посидіти можна було. Цікаво, а скільки ще чекати Джесіку?

– Вона буде незабаром. А ми у цей час поговоримо… тобі ж цікаво буде вислухати її історію? – Володимир Семенович примружився, а Марта у той час здивовано підвела брови. – Можеш навіть не відповідати, я ж знаю, що цікаво. Щоб зрозуміти дії якоїсь людини, достатньо знати її минуле.