«Щоб досягти великих успіхів, потрібно не тільки діяти, але й мріяти».

Анатоль Франс

Був ранок. Марта сиділа на кухні за невеликою чашкою кави й гортала сторінки книги. Учора Лорі ледве вдалося витягти її з тієї бібліотеки… а потім Марта взяла книгу додому і ще до вечора її розглядала, доки очі не злиплися й вона не заснула.

Вивчати руни виявилося доволі цікаво. Спершу Марта віднайшла знаки, які вже бачила – сонце, колесо зі стрілками, а також змія, що кусав себе за хвіст. Він також виявився одним із символів древніх обдарованих – уроборос. Не дивно тоді, чому він зображений на дверях бібліотеки… хоча ні, трохи дивно. Звідки такі старовинні двері взялися в новій школі?

«Уроборос – дракон, що вхопив сам себе за хвіст. Цей знак є відомим і серед звичайних людей, йому надають чимало значень. Але в символіці древніх обдарованих уроборос вказує на вічність, цикл, нескінченне існування. І недарма, адже змій звився в коло, яке не має ні кінця, ні початку. Ця руна вважається однією із найпотужніших – її зображували на вході до важливих та цінних споруд» (із книги «Руни»).

Можливо, якось ці символи й використовували древні обдаровані… але для сучасного світу їхня значимість ніяк не описувалася. І не було ніякого натяку на золотисті знаки, що з’являлися з нізвідки, не було нічого про те, що деякі люди можуть бачити таємничі символи чи щось подібне… тому Марта ніяк не могла зрозуміти, чому саме вона їх бачить, а інші – ні.

Залишалося лиш одне-єдине припущення: це якось пов’язано із Найвищим рівнем яснобачення. Але досі Марта не могла знайти нічого, що мало би підтвердити це…

У будь-якому разі, вона вирішила, що їй треба знати хоч якісь кілька символів. А раптом, вона знову їх десь побачить? Може, якщо вона вмітиме тлумачити їх, то це якось допоможе… у майбутньому.

– А ти сьогодні раненько встала, – до кухні увійшов Ратмир. – То тебе пробудити неможливо, то встаєш о шостій…

– Сьогодні не спалося, – Марта легенько усміхнулася.

Вона й справді часто любила поспати, але іноді чогось підводилася зрання. Як ось сьогодні – думки про ті знаки нормально спати не давали. А от Ратмир зазвичай прокидався рано… а ще заходив до кухні непомітно – його побачиш лише тоді, коли заговорить.

Хлопець сів напроти Марти й заспано сперся на спинку стільчика. Його чорняве волосся скуйовдилося після сну й тепер виклалося у вельми химерну зачіску. Марта не втрималася й усміхнулася.

– Ти чого? – не зрозумів Ратмир її раптової широкої усмішки.

– Тобі дуже личить така зачіска, – Марта засміялася, коли він смикнувся, щоб пригладити волосся. – Ти виглядав ду-уже мило.

Абияк пригладивши волосся, Ратмир підвівся, щоб заварити чаю. Марта зітхнула й повернулася до книжки.

– Ти якось дивно поводишся останнім часом, – промовив хлопець. – У тебе… нічого не сталося?

– Нічого особливого, – відмовила Марта.

– Отже, таки щось трапилося, просто не особливе?

Марта легенько усміхнулася. Ратмир заглянув через плече до її книги.

– Які цікаві знаки… – пробурмотів він. – Ти цікавишся символікою?

– Раніше не надто цікавилася, але тепер так.

– У мене мама чимось подібним займалася. От тільки таких знаків я не бачив досі…

– Вони пов’язані з древніми обдарованими, – мовила Марта.

– А, то он воно що, – він усівся поряд. – Ти їх вивчаєш чи просто розглядаєш?

– І те, і те потрохи. Намагаюся запам’ятати.

– Поглянь, ось цей красивий, – Ратмир указав на знак півмісяця, прикрашений дрібними зірками. – Хм… контроль над свідомістю, відродження…?

– Угу, – Марта кивнула. – Місяць вважається одним із сильних знаків. Бачиш, який важкий у виконанні? Дуже багато дрібних деталей. Звісно, є легший ескіз, але тоді його сила буде не такою, як треба…

– Цікаво, є ОЗ, яка дає змогу вселяти в знаки силу? Ну… і потім щось робити за їх допомоги.

– ОЗ… а це ідея.

Марта перегорнула сторінку далі, знайшовши знак – силует квітки, що розпускалася, який був обрамлений півкругом якогось чарівного плетива. Ця руна – символ росту, прогресу, життя. Нещодавно Марта бачила точно такий же знак на дереві неподалік гуртожитка…

– Ходімо, – Марта побігла в коридор і почала натягувати взуття.

– Ей, зачекай! – Ратмир не встиг отямитися, як вона вже стояла зібрана в коридорі. – Я з тобою, дай одягнутися нормально.

На вулиці вже було прохолодно, добре, що Ратмир порадив взяти легку куртку. Останнім часом погода була схильною до різких змін.

– Уночі був дощ, – зробив висновок Ратмир, глянувши на мокрий асфальт. – А куди ми йдемо?

– Сюди, – Марта зупинилася перед одним із дерев, які на перший погляд, нічим не відрізнялися від інших.

Але вона чітко бачила на ньому золотавий знак квітки – такий же був і в книжці, яку Марта прихопила з собою. Не до кінця розуміючи, навіщо вона це робить, дівчина викликала тонку смужку світла й почала звивати її у візерунок. Ратмир мовчки спостерігав за нею, не задаючи ніяких запитань.

Було таке враження, ніби Марта малює золотавою фарбою, створюючи візерунок. Їй навіть вдалося відтворити плутане плетиво, хоча їй спочатку здавалося, що це буде надто складно. Але нитка світла поступливо їй піддавалася, неначе й сама здогадувалася, у який малюнок їй потрібно скластися.

Створений сяйливими нитками малюнок Марта зосереджено перенесла до дерева. І, от диво, він чітко влився у знак на дереві, засяявши ще яскравіше. Марта відсахнулася, дивлячись на те, що зробила… Вона спостерігала, як два однакових символи злилися в єдиний, у той час як Ратмир просто бачив, неначе Марта наклала руну на дерево.

Почало творитися щось дивне – дерево, яке майже підготувалося до зими, різко скинуло всі сухі листочки й почало вкриватися новими молоденькими бруньками й гілочками…

– Воно діє… – прошепотіла Марта, зачаровано дивлячись на видовище. – Життя… прогрес і ріст. Цей знак прискорює життєвий цикл, змушує рухатися уперед.

Листки швидко розпустилися, з’являлися квіти. Так само швидко, вони відцвіли, а листки почали жовтіти. Марта замислилася над тим, як його припинити, адже не надто хотілося б, щоб дерево так і продовжувало… жити швидко. Марта піднесла руку до руни й змусила сяйливі ниточки світла повернутися до неї. Дівчина неначе висмоктала це світло із руни, вона згасла й згодом геть потьмяніла. Дерево «заспокоїлося».

– Марто, ти… чарівниця, – здивовано видихнув Ратмир. – Як ти це зробила?

– Сама ще не до кінця розібралася…

– Якось же ти здогадалася, що тобі треба робити.

– Я просто… гм, слідувала своїй підсвідомості.

– Чому ти обрала саме цей знак? І як тобі вдалося його зробити таким… красивим?

– Знак уже там був, я просто вселила в нього енергію, – мовила Марта свої думки, які тільки з’являлися в голові. – Зробила так, щоб він почав діяти. А щоб зупинити, я увібрала енергію назад у себе.

– Коли ти цього навчилася?..

– Чесно – щойно, – Марта усміхнулася. – Воно… само вийшло.

– Це дивовижно, – видихнув хлопець. – Це ж ти за допомогою світла зробила, так?

Марта кивнула. Якщо ці знаки і були пов’язані з її Найвищим рівнем, то вона й подумала, що світло найкраще для цього підійде. І виявилося, вгадала…

– Тільки ти ще нікому не розповідай, – додала Марта. – Щойно це вийшло якось… імпульсивно. Тому я не впевнена, що зможу повторити вдруге.

– А я вірю, що зможеш, – Ратмир підбадьорливо усміхнувся й обійняв рукою за плече. – Якщо раз зробила, отже, ти це вмієш.

– Все одно, я ще попрактикуюся…

– Звісно, звісно… – Ратмир легенько зітхнув, а потім ще додав: – Цікаво, що ти ще зможеш робити з такою, гм… здібністю?

– Побачимо. Це я б хотіла перевірити… але для цього мені потрібно буде краще вивчити ці знаки, щоб розуміти, що вони означають.

Ще дуже багато чого цікавого ховалося за цими знаками – Марта це відчувала. Можливо, вони не лише для того, щоб використовувати їх так, як це щойно робила Марта.

«Як би там не було, – думала дівчина, – вони вже не раз вказували мені кудись і допомагали. Мені потрібно бути уважнішою та слідкувати, що хочуть сказати мені ці знаки…»

***

На небі ясно сяяло сонце, було лиш кілька малих хмаринок, що повільно пролітали чистою блакиттю. Було неймовірно тепло, попри те, що за календарем був кінець вересня. Неподалік чути тріск вогню та дзвін дорожнього посуду, яким орудували Дар’я, Еля та Лілі. Дівчатам було доручено розпоряджатися кухнею експедиції. Сьогодні було спекотно, тому вирішили, хоча б для тіні, поставити намети (а вони були неабиякі, обладнані сучасними штучками для походу – зручними спальниками, біотуалетом тощо).

Інші поки що займалися своїми справами – Артур з Іриною встановлювали якісь прилади, що передаватимуть погоду на цьому острові в центр досліджень; Сергій на пару з Аліною займалися чисткою лісу (ще від того часу, як група прибула на острів), а Марта з Ратмиром допомагали їм, користуючись хлорокінезом – контролювали, щоб рослини не нашкодили працівникам. Час від часу Сергія та Аліну підміняли Лора, Левик чи Євгеній Дмитрович, адже прочищати стежку у такому густому лісі було вельми нелегкою роботою, хай і за допомогою спеціальних інструментів, хай і за допомогою особливих здібностей Марти та Ратмира.

Аліна поранила руку, до крові роздерши її якимось сучком. Її підмінила Лора, а сама дівчина поспішила до Макса, що мав швиденько залікувати їй рану.

Марта витерла піт, що виступив на обличчі – зараз ставало неймовірно спекотно. Та вона вже й добряче втомилася, адже відпочинок могла мати не так і часто…

– Іди, відпочинь трохи, – мовив Ратмир, глянувши на виснажений вираз обличчя Марти. – Я тут сам трохи справлюся…

– Я не надовго, – кивнула Марта й відлучилася, щоб випити води.

Незабаром оголосили перерву – обід був майже готовий, та й усі були втомлені неймовірно.

– У нас сьогодні продуктивний день, – задоволено мовив Євгеній Дмитрович, поглядаючи на стежку, яку вдалося прочистити. – Ще трохи, і дійдемо до якоїсь поляни чи навіть скель – я це відчуваю.

– До тих скель ще ого-го, – зітхнула Аліна. – Що скажеш, Марто, чи спіткає нас успіх у майбутньому?

– Обов’язково, – засміялася Марта.

– Ви погодьтеся, яке чудове поєднання – хлорокінез та яснобачення, – вигукнув Євгеній Дмитрович і підморгнув. – Особливо, для експедицій на острів.

Пообідавши, усі знову повернулися до роботи. Упродовж розчищання лісу, Сергій наткнувся на якийсь дивний камінь, і Марта, краєм ока глянувши на нього, побачила сяйливий золотистий знак. Переконавшись, що це їй не привиділося, а інші не помічають невеликого символу, як і раніше, Марта обережно підійшла ближче до каменю, щоб детальніше розглянути руну. На ній було зображено рослину, що широко роззявила пащу й демонструвала усі свої зуби, виставлені у два ряди. Була дещо схожою на органікса, проте зубів було більші й вони були гострі, мов голки. Марта вкотре дивувалася такій детальності промальовування знаків.

Рослина була обведена в коло з подвійним контуром, усередині якого красувалися дрібні крапки. Ззовні кола розташувалися ще дванадцять трикутників, неначе у дванадцятикутної зірки. Марта не знала, що означає цей символ, і тепер пожалкувала, що не здогадалася взяти з собою книгу «Руни».

– Що ти там розглядаєш? – долинув голос Ратмира.

– Н-нічого, – Марта відчула, як голос здригнувся. Чого б це? Невже від хвилювання?..

Кинувши ще раз погляд на золотавий знак, Марті на думку спала одна ідея.

– Тут твоя допомога знадобилася б… – знову заговорив Ратмир.

– Хвилинку, треба дещо перевірити.

Марта стала перед символом, сконцентрувалася й увійшла в стан яснобачення. Якщо цей символ означав щось важливе, то у майбутньому обов’язково має трапитися подія, пов’язана із цим каменем. Отже, треба було перевірити… а Марта могла це зробити.

Схопивши сяйливу нитку, Марта побігла уперед, гортаючи майбутнє каменю. Поки що з ним нічого не відбувалося… просто так і лежав собі в лісі. Марта почала відчувати, що втомлюється, але не здавалася й тягнула нитку далі. Вона відчувала, що цей знак обов’язково має означати щось важливе… Адже просто так він би там не з’явився.

Раптом поряд майнула тінь, Марта підвела голову, щоб побачити, хто ж у майбутньому проходитиме так близько до каменю…

… і встигла лиш помітити чоловічу статуру, що високо здіймалася вверх. Яскраве світло засліпило очі, і Марта більш нічого не змогла побачити…

А тоді вона провалилася в темряву.

***

На краю печери сиділа жінка й задумано дивилася, як вітер колише дивовижні квіти. З плеч спадали довгі русяві пасма блискучого волосся, що на палкому сонці віддавало рудизною. Погляд її був байдужим, вона не мала наміру тут вічність сидіти й розглядати ці чортові квіти…

У печері відчувся порух, жінка різко обернула голову, а її світло-карі очі відблиснули червонуватим.

– Повернувся? – протягнула вона й усміхнулася краєм вуст.

– Як бачиш, – з печери долинув чоловічий голос і тихо відбився луною. – Ти виконала вправи?

– Аякже-е, – жінка закотила очі й зітхнула. – Казала ж тобі, я вже повністю готова. Коли ми вже перейдемо до виконання того, заради чого ми тут?

Чоловік з печери не виходив, залишаючись у тіні. Він не часто виходив на світло, до того ж, часто міг змінювати свою зовнішність, як забажає. Тільки чомусь, часто цим не користувався…

– Дай їм трохи часу освоїтися, – через довгу німу паузу мовив чоловік у печері. – Ти ж бачиш, які вони зараз напружені… нехай трохи тут дослідять територію, розслабляться, заспокоються. Зачекай трохи, прояви терпіння.

– Я вже скільки чекаю! – вигукнула жінка й набурмосилася. – І з часом… моя ненависть росте усе більше й більше. Я вже не можу чекати…

– Зможеш, – голос чоловіка вмить став суворим. – Заради кого я тут так стараюся? Будь ласкава, виконуй усе згідно мого плану. І побачиш тоді – ми звідси вийдемо переможцями…

– І ніхто нічого не зрозуміє, – докінчила жінка й зітхнула. – Звісно ж…

Чоловік не відповів, а русоволоса знову втупилася в квітуче поле. Вона ніколи не могла зрозуміти цього чоловіка, навіть за весь час їхньої співпраці. Він здавався якимось… не таким. І досі не могла зрозуміти, що він має за ОЗ, та й узагалі, чи обдарований він… чи взагалі, він людина.

– Нікуди вони звідси не дінуться, нічого з часом не зміниться, якщо ти трохи зачекаєш, – задумливо долинув голос з печери. – Усе уже давно наперед передбачено… Долею.