— Ну, оце ніби на цьому й усе, — підсумував я сорокахвилинні розпинання перед головними панами Мірантира.
Я впорався б і швидше, але після основного докладу посипалися уточнювальні питання, і тут варто віддати належне Андрюсі: натягав він мене добряче з цієї теми! Ми годинами обговорювали всі можливі нюанси та нестикування сюжету, тож мені навіть довелося зібрати ще один саморобний зошит на тридцять сторінок, а то в голові все не втримаєш.
Пару секунд стояла тиша, під час якої лише Єлизавета мені ледь помітно підморгнула та посміхнулася. Невже я старий дурень, і все так погано? Тишу порушили повільні, але дзвінкі оплески Алекса. Всі його чорні павучі очі-намистинки пронизували мене наскрізь, а обличчя ніби зображало посмішку, якщо ця павуча морда взагалі здатна її відтворювати. На п’ятому хлопку до нього приєднався Зазикин, цей намагався аплодувати, піднявши руки нагору, щоб не закривати ними своє обличчя на животі.
— Браво! Це, не побоюсь цього слова, геніально! Браво! — почав тараторити головний сценарист Мірантира, але Алекс одразу злісно глянув на нього, і той затих.
— Добре. Це буде добре, — небагатослівно оцінив мою роботу павукоголовий.
— Дуже цікаво, — погодилася Іззі, підняла келих, знову підморгнула мені й одним махом допила його вміст.
Сьогодні її голову прикрашала незвичайна зачіска: права половина фіолетового черепа була виголена наголо, а ось ліву покривали блакитні кучерики до шиї. З бровами відбувалася прямо протилежна історія: права була густа і кущиста, а ліва зголена під нуль.
Дромед же лише схвально кивнув своєю головою, що складалася з комах, а молодий інвестор Антон утримався від коментарів, але кінчик зміїного хвоста, що заміняв йому ноги, схвильовано звивався.
Всі звернули свої погляди на Гавриила і чекали на його рішення. Той, схрестивши руки на грудях і заплющивши очі, не поспішав щось говорити. От Вадик! Що за драматична пауза?! Давай вже оголошуй свій вердикт! Але якщо йому не сподобалося, то я вже не знаю, що тоді має сподобатися! На мою скромну старечу думку, це майже геніально! У цьому сюжеті є все, і краще вже точно не напишу!
— Це довго, — нарешті видав Гавриил і розплющив очі. — Погоджуся з думкою решти, сюжет цікавий, мені подобається. Однак на його опрацювання та здійснення може знадобитися не один місяць. А великий відтік гравців відбувається саме зараз. Ми не можемо собі дозволити таку розкіш, як час. Навіть якщо я дам вам на допомогу більшу частину сценарного відділу Зазикина, ми затягнемо процес розробки на півроку мінімум! Тому, повторюся, у нас…
Я дозволив собі зухвалість і показово покректав, привертаючи загальну увагу і перериваючи промову Вадика. Тепер усі повернулися до мене, а Гавриил якось зло посміхнувся.
— У мене є пропозиція, — впевнено сказав я, помітивши підбадьорливе підморгування від Єлизавети. — Я маю пропозицію, як повернути гравців у гру. Так, можливо, це надто просто і може не спрацювати, але єдрити мене в дишло, народ завжди потребує хліба та видовищ!
— Обожнюю, — тихо пропищала від захоплення Іззі, але це почули всі.
— Викладайте, Миколо Васильовичу, — знову Вадик усміхнувся так, що ця посмішка не обіцяла мені нічого доброго.
— Бойовий турнір із призовим фондом, який включатиме реальний грошовий приз.
Ніхто не промовив жодного слова і навіть ніяк не відреагував на сказане. Мабуть, така пропозиція у цих стінах звучала вже неодноразово.
— Поки я опрацьовуватиму новий основний сюжет — до відома, я впораюся набагато швидше, ніж за півроку, — можна побудувати арену і провести бойовий турнір на кшталт Мортал Комбат, — дякую синявому, що змусив мене завчити цю назву, а то не хотілося б опростоволоситися у найвідповідальніший момент. — Я частенько буваю у Пристанищі, і там є підпільні бої гравців. Це незаконно, але, смію запевнити всіх присутніх, це дуже популярна і прибуткова справа. То чому б нам не зробити такий офіційний турнір? Гроші люблять усі, і якщо виставити хороший куш, то народ натовпом рине в гру. А там якраз, поки суть та річ, я й доопрацюю новий сюжет, і люди, які хлинули в гру після закінчення турніру, підуть проходити новий сюжет, який їх затягне не на одну сотню годин.
— Гроші! — відповів на всю мою промову Гавриил. — Це все добре, і може навіть спрацювати, але гроші на рекламу, гроші на залучення нових спеціалістів із бойового балансу, гроші на призовий фонд…
— Я готовий виплатити три мільйони призового фонду переможцю, — зненацька подав голос Алекс. — На мою думку, голубки, ідея справді може спрацювати та залучити нових гравців. Я в ділі.
— А, тобто коли я запропонував майже те саме, мене підняли на сміх, — уразливо промовив Антон.
Знову кімнату наповнила тиша, і всі вичікуючи дивилися на Гавриила.
— Мені треба подумати. Нараду закінчено, всі вільні. Миколо Васильовичу, затримайтеся.
Кімната швидко спорожніла, але перед виходом до мене впритул притулилася Єлизавета і гаряче прошепотіла на вухо:
— Мені так сподобалися твої ідеї, мій хороший. Заглянь, як тільки випаде нагода, до мене в кабінет, є пара пропозицій.
Іззі випурхнула за двері разом зі своїм помічником, і ми з Вадиком залишилися наодинці. Він, повільно вставши з-за столу, підійшов до мене, різко схопив мою руку і міцно стиснув долоню.
— Миколо Васильовичу, я у вас не сумнівався! — його обличчя осяяла сонячна і щаслива посмішка. — Сюжет просто чудовий! І ідея з бойовим турніром справді може вилитися в успіх! Я й сам давно думаю про щось подібне, бо наші конкуренти на таких речах заробляють мільйони. Однак треба було, щоб це запропонував хтось із боку, хтось новий, хтось у кого не буде в пріоритеті перетягування ковдри гри на себе.
— Вадику, осляче ти копито, а чо тоді ти тут таку міну скорчив, наче я якусь дурість сказав?
— Ну, Миколо Васильовичу, керівництво — це політика, і в неї треба грати, — завуальовано відповів Вадик і відпустив руку. — Я схвалюю сюжет, беріть Андрія і приступайте до опрацювання. Вам доведеться відвідати багато локацій, тому тримайте подарунок.
«Отримано новий предмет:
Перстень телепортації»
— Але я вже маю один перстень. Мені чо тепер, як цигану, всі пальці ними обвішати та табун коней завести?
— Миколо Васильовичу, це дуже корисна каблучка, і така є тільки в тих, хто зараз сидів за цим столом. З її допомогою можна повертатися до тих локацій, в яких ви вже побували. Необхідно лише повільно прокрутити її на пальці й в той же час вимовити місце, куди ви хочете потрапити. З'явиться портал, проходьте через нього і ви на місці. Раджу лише менше світити можливостями кільця на очах інших гравців — не варто їм знати про ваші особливі привілеї.
— Ну, дякую тоді, чи чо.
— Так, я почну обмозгувати все по турніру, а ви вирушайте працювати. Чекаю на вас на наступних зборах... А, і ось ще.
«Репутацію в будівлі адміністрації підвищено зі «Сценарист» до «Старший сценарист»»
— До зустрічі, Миколо Васильовичу, — сказав Гавриил, ще раз потис мені руку і вийшов з кімнати, залишивши мене наодинці зі своїми думками.
Чудово! Все йде просто чудово. Я дуже переживав, але сюжет схвалений, бійцівський турнір теж схвалений, можна розпочинати наступний етап мого плану.
Я вийшов на посадкову територію і помітив, що біля Чорниша крутиться Зазикин разом зі своєю літаючою твариною. Ну маунт у пузоголового був під стать йому.
«Бестіарій оновлено»
Величезна та жирна чорна медуза, на верхівці якої було розташоване зручне ложе з високими бортами та зі страхувальними ременями всередині. Зазикин впевнено вдавав, що закріплював ремінці на куполі Маші, ох і ім'ятко ж він вибрав для такої страховини. Я підійшов до Чорниша і мовчки зняв мотузку з його шиї.
— Миколо Васильовичу, почекайте пару хвилин і летіть чітко вниз від будівлі адміністрації пару кілометрів, я вас чекатиму там, нам є, що обговорити, — після цих слів Зазикин досить спритно, для своїх габаритів, заліз на медузу, злетів і зник у порталі.
Я так само спритно застрибнув на Чорниша, погладив його по загривку і мимоволі посміхнувся. А ось і ще одна частина мого плану починає запускати свої шестерні. Тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити!
Зазикин попросив почекати, значить боїться, щоб Гавриил не запідозрив про нашу змову. Мені неважко, потягнемо час. Я повернувся до сідельної сумки — добре, що тепер на Чорниші є сідло, — дістав звідти пляшку з сидром і добряче відпив.
— Ах ти ж вим'я поросяче, добре то як!
Зробивши ще пару ковтків, я закупорив пляшку і поклав її назад у сідельну сумку.
— Ну, Чорниш, полетіли, послухаємо, чо нам скаже ця пузата шістка Алекса.
Ми з пегазоном злетіли зі скляного майданчика й ухнули вниз. Хоча це був навіть не політ, а швидкісне падіння. Я припав до Чорнишової шиї, а він склав крила і підігнув ноги. У вухах свистіло від швидкості, очі довелося заплющити. За кілька хвилин пегазон почав плавно вирівнюватися. Я озирнувся. Чиста і порожня синьова, а трохи нижче завмер Зазикин на своїй медузі.
Ми з моєю пегазоном максимально граціозно підлетіли до головного сценариста. Той сидів на ложі на куполі медузи, яка повільно змахувала своїми незліченними щупальцями, мов крилами. Він клацнув на якийсь металевий квадратик і нас, разом із нашими маунтами, оточила напівпрозора сфера.
— Це чо таке?
— Запобіжні заходи. Не переживайте, це лише дозволить залишити нашу розмову конфіденційною. А то щось занадто багато інформації останнім часом надходить у неугодні нам руки.
— Ясно.
— Браво! Миколо Васильовичу, браво! Ваш сценарій перевершив усі наші найсміливіші здогади. Хоч він цього й спеціально не показував, але ми з Алексом просто у захваті. Які твісти! Які відгалуження! А варіативність! Ви начебто все життя написанням таких сюжетів тільки й займалися!
— Слухай, Зазикин, я готовий дати відповідь, але я хочу особисто переговорити з павукоголовим з приводу цього.
— У цьому немає жодної потреби, — дуже натягнуто відповів головний сценарист, але було помітно, що його аж коробило від моїх слів. — Ми з ним рівноправні партнери.
— Навіть так? — з легким глузуванням кинув я. — Тоді добре, я згоден приєднатися до вас.
— Відмінно, Миколо…
Несподівано до мене в гості постукала чудова думка і я раптово вирішив не дослуховувати головного сценариста. Вдарив ногою по боці Чорниша, потягнув на себе його гриву і полетів геть від Зазикина. Ідея подразнити його прийшла раптово, але я впевнений, що це зіграє мені тільки на руку. Посіяти маленьке насіння розбрату ще й у стосунках Зазикина з Алексом — можливість, яку не можна упускати. Треба буде ще відвідати Алекса, щоб зовсім закріпити успіх.
А зараз можна перевірити новий подарунок. Я почав повільно крутити кільце за годинниковою стрілкою і сказав:
— Селище рибалок на горі.
Перед нами утворився вже звичний портал, ми з пегазоном пролетіли через нього і справді опинилися за сотню метрів від поселення.
— Зручно зроблено! Можна було б одразу видати колечко, а не тягнути кота за мошну.
Пару хвилин, і я вже був на своєму острові. Ех, дім, милий дім. Як я встиг прив'язатися до цього затишного містечка з яблунею. Може, й хатку собі тут невелику відбудувати?
— Конодав! А котра зараз година в реальному світі?
— Тринадцять, двадцять вісім, — відповіла зализана голова, що виглядала з сірої хмаринки, що матеріалізувалась за моїм плечем.
— Добре, якраз вчасно, значить з хвилини на хвилину має з'явитися Андрюха. Рорику! Рорику!
Відповіді не було.
— Рорику, червономорда ти гадина, ти тут?
Тиша.
— Куди ж ти подівся?
Переді мною з'явився водяний мур, і з нього випав, а не спокійно вийшов, як завжди, синюшний. Він завалився на траву, дуже часто дихав і не поспішав підводитися.
— Андрюха, чо з тобою?
— Не підходьте! Не підходьте! Хто ви? Де я? Що відбувається? — почав несподівано кричати мій товариш не своїм голосом.
Він спробував підвестися, але ноги його не слухалися, і синій завалився на бік.
— Та чо з тобою таке? Це через ту зелену погань?
— Ні, це не через неї, — раптом промовив Конов'язов у мене за спиною голосом Андрія.
— Чо відбувається? — я відверто був здивований. — Ти і там, і тут?
— Ні, в моєму аватарі зараз інша людина.
— У твоєму чому?
Синюшний нарешті перестав кричати, повільно встав на ноги і якось дивно подивився на мене, а потім дуже повільно промовив:
— Деда?