— Ой, пацантре, як же добре, — вкотре задоволено проспівав Рорик, ставлячи на стіл глибоку каструлю, накриту каламутною кришкою. — Хапайте весла та налітайте. Потрібно зняти пробу. Це мій новий рецепт з особливою приправою.

— Ану, ану, — потер я руки з нетерпінням і відкрив кришку.

По нашій літаючій халупі відразу рознісся терпкий запах, властивий зазвичай червоному вину, змішаний з ароматом свіжої петрушки. Зоровий аналіз теж вийшов позитивним — наповнення каструлі нагадувало куліш, тільки жовтогарячого кольору.

— Мені щось не хочеться, — похмуро сказав Гомол, навіть не підводячись з дивана.

Він лежав, закинувши ноги на бильце і читав якийсь сувій. Смішне, до речі, видовище: безокий громила тримає перед собою чтиво і з розумним виглядом водить по ньому пальцем.

— Тоді піди зміни Ярома за кермом, цей чорномазий точно не проти поласувати смачненьким, з його реальною виразкою.

Внучок ніяк не відреагував на мої слова.

— Гомо-о-ол, — повільно простяг я.

— Що? — з викликом вигукнув безокий гігант.

— Яром уже довгий час за штурвалом, підміни його на якийсь час, будь ласка. Там нічого немає складного, просто тримай поводи, чоб тварини не сходили із заданого курсу.

Рорик шанобливо закивав, почувши стальну строгість у моєму голосі. Дениска випростався, жбурнув сувій у куток кімнати і мовчки побрів до маленьких дверцят під стелею. Мда. Бойовий дух мого онука після програшу в другому турі впав нижче за будь-який мислимий плінтус.

— Дядьку, під хавку, може той, по пісюліку? — підморгнув мені Рорик.

— То можна, але якщо тільки дійсно трошки.

Червономордий радісно крекнув і пішов у маленьку кухоньку на нашому літаючому кориті, яку він встиг облаштувати до свого зникнення. Ох, а я, виявляється, дуже сумував за Рориком. Радий його поверненню в наші браві... ряди. Тепер знову є з ким випити і посудачити на дозвіллі.

А сам рогатий красномордий якось дивно відреагував на своє зникнення. Точніше він перші хвилини думав, що ми розігруємо його, мовляв, просто вирубили на пару секунд і все. Але потім, після розповідей про чемпіонат та інші факти, які звучали не тільки від мене, він сяк-так повірив. Щоб не створювати проблем, ми просто сказали йому, що один із таємних правителів Мірантира, про якого мало хто знає, викрав його душу, щоб насолити мені та Андрію в тому, в іншому світі, куди синюшний часто відходить. Ця інформація дуже полестила червономордому.

У кімнату повернувся Рорик, таранячи з собою пляшку з сидром і пляшку з настоянкою, в якій плавав якийсь гриб. Наче прийшовши на поклик алкоголю, до нас спустився і Яром. Він окинув поглядом тару і каструлю, відчепив свої шаблі, поклав їх на стелаж зі зброєю і сів за стіл.

— Легенького чи чогось серйознішого? — діловито поцікавився Рорик.

— Давай стопку серйозного.

— Приймається.

Пара спритних рухів, і поряд з каструлею вже стояли три повні миски, дві стопки, наповнені до країв і одна склянка з сидром.

«Отримано новий предмет:

Миска варева Рорика»

— Ну, за не нудне життя! — проголосив тост Рорик.

Ми цокнулися і випили. Мій фірмовий сидр залетів у шлунок як до себе додому, червономордий голосно втягнув носом повітря, а корсар розмашисто вдарив себе в груди.

— За що справді люблю Мірантир, то це за те, що тут завжди добре йде будь-яка випивка.

— Добре сказано! — вигукнув Рорик і одразу ж налив собі та Ярому по другій. — За Мірантир!

«Не цокаючись!» — хотів додати я, але все ж промовчав.

— Давайте налітайте, уплітайте, пробуйте новий рецепт!

Ми взяли ложки та скуштували кашу. Я встиг навіть двічі попрацювати щелепою, перш ніж смакові рецептори подали сигнал у мозок.

— Чоб у тебе роги повідпадали, кашевар ти рукодупий! — на видиху вигукнув я, потім виплюнув усе назад у миску.

Рорик нічого не сказав, він просто завмер і обличчя змінило колір з яскраво-червоного на блідо-червоний. Його навіть трохи почало трусити, а праве око посмикуватися.

— Срань ти волохата! Ти перед тим, як нести цю погань на стіл, хоч сам її пробував?

Замість відповіді обличчя Рорика змінило блідо-червоний колір на світло-рожевий. Я взяв склянку і за пару ковтків осушив половину тари. Від цієї каші, наче язиком кропиву облизав.

— А чи можна добавки? — несподівано промовив Яром.

Рорик від цієї заяви нарешті почав рухатися і випадково проковтнув свою ж кашу, яку весь цей час нерухомо тримав у роті.

— Дядьку… — прохрипів він ледве чутно, при цьому обличчя тепер стало бордовим, — дядьку… — Рорик тремтячим пальцем показав на мою порожню склянку.

— Ах ти ж… зараз…

Я швидко збігав на кухню і приніс ще одну пляшку сидру. Рорик залпом випив її і тільки після цього його колір обличчя прийняв звичайний червоний колір. Так, хороший сидр я тоді собі накаламутив, з корисною властивістю: знімати негативні ефекти.

— Ви не проти, якщо я й третю тарілочку собі насиплю? — поцікавився Яром, як ні в чому не бувало.

— А ти розпечені цвяхи їсти не пробував? — повернувся я на своє місце.

— Та годі… Ну так, трохи перебрав зі спеціями, але так навіть смачніше вийшло! Ех, як смачно! У реалі я тільки одні бульйончики та спеціальні добавки їм, а тут яка благодать.

Пірат насипав собі третю тарілку з гіркою і почав уплітати кашу за обидві щоки.

— Зате викидати продукт не довелося, — задоволено резюмував Рорик свою нову страву.

— Ах ти ж, кулінар червоно...

Я замовк на півслові, тому що Рорик на мене зараз подивився, як ніколи не дивився.

— Яроме, сюди піднімися, пегазони самі змінили напрямок, я нічого не робив! — гукнув зовні онучок.

Корсар узяв тарілку і, продовжуючи працювати ложкою, пішов до дверей під стелею. Рорик продовжував свердлити мене поглядом.

— Чуєш, дядьку… не баклань… Ну трохи більше спецій сипнув, ніж треба… з усіма буває… Але бочку гнати на моє куховарство не смій!

— Ага, — трохи роздратовано відмахнувся я.

Адже так хотілося кашки смачненькою скуштувати. А тут таке.

— Отак, значить. Ну, дядьку…

Рорик підірвався зі свого крісла, схопив каструлю і зник у кухоньці. Образився, чи що?

Залишок шляху до Острова Берцової Кістки Рорик шумів на кухні, брязкаючи всяким мотлохом, Яром змінив Дениса на посту візника, а я допомагав онучку зі шкільним твором, який він неохоче писав під моїм чуйним керівництвом. Нічого, зараз прибудемо на місце, і відволічеться від домашнього завдання та програшу у другому турі.

Наш літаючий контейнер м'яко приземлився на щось тверде.

«Доступна нова місцевість:

Острів Берцової Кістки»

«Карта оновлена»

«Статус: новий гравець»

Яром повернувся до кімнати, і ми почали збори. Усю зброю, весь захист, усе, що було в наяаності — начепив на себе, навіть кольчугу натягнув. Завданнячко нас чекало не з простих.

— Рорику, ми висуваємося! — крикнув я, бо червономордий і не думав виходити зі своєї кухні.

— Я зайнятий! Шуруйте без мене! — огризнувся той.

— Хазяїн-барин, — знизав я плечима і першим вийшов на Острів Берцової Кістки, на якому я ще не бував.

В очі вдарило яскраве світло, чутно були тільки голоси, потім крізь білу пелену почали проступати верхівки парочки будинків навколо, а через десяток секунд я побачив, що нас оточив натовп енпісі, що гуділи як рій. Зустрічали нашу делегацію напівроздягнені дівчата та хлопці всіляких рас, статур та відтінків шкіри. Усі писані красені та красуні, жодного юродивого. Вони одразу ж спробували всунути нам по кілька келихів з якимись коктейлями і на перебій торохтіли:

— Ласкаво просимо на Острів Берцової Кістки!

— Найкраще місто для розваг у всьому Мірантирі!

— Все для нових гостей!

— Найкращі номери!

— Найкраща випивка!

— У нас немає грошей! Ми тут по справах! — на все горло прокричав Яром.

Натовп на мить завмер, подивився на нас зовсім іншими поглядами, як на шматки бруду, що прилипли до штанини, а потім за лічені секунди розсмоктався, залишивши нас самих.

— Завжди безвідмовно працює, — сказав пірат. — І пити це я не раджу.

Онучок гидливо відкинув келих, а я підняв голову і подивився на всі боки.

Острів Берцової Кістки насправді був розсипом десятків різнокаліберних острівців, зв'язаних між собою мотузковими мостами, але не такими як на арені, а широченими, з величезними дерев'яними балками посередині, на яких і п'ять пегазонів легко розминулися б. Самі ж острови відрізнялися один від одного лише габаритами та кількістю будов на них. Був і величезний блискучий палац, що займав аж два острови, але був і острівець, на якому натикано штук двадцять різних халуп, але теж дуже яскравих, акуратних і презентабельних. Загальна деталь, притаманна всім місцевим будинкам – помаранчеві дахи. Загалом, як кажуть у народі: дорого-багато.

— А чому Острів Берцової Кістки, якщо тут їх багато? — спитав онучок. Особливістю його аватара була відсутність зору, а на допомогою інших почуттів він міг бачити не далі десяти метрів, але навіть він відчув нестиковку місця і назви.

— Без поняття, — чесно відповів пірат і знизав плечима.

Я ще трохи покрутив головою, помітив, що, як для одного з найрозважальніших міст у Мірантирі, зараз тут досить малолюдно (напевно, всі воландаються біля арени), дістав карту і намітив маршрут, куди нам треба було.

— А може, все ж таки спробувати зв'язатися з Андрієм, раптом він встигне до нас приєднатися? — підійшовши до краю паркувального острова, спитав Гомол.

— Ні, не встигне, йому треба нарешті виспатися. А якщо навіть він уже не дрихне, то у нього є парочка інших дуже важливих партійних завдань.

— А КрейзіАліса? Це ж, за великим рахунком, їй треба, — резонно зауважив Яром.

— Вона зараз відвідує всіх найвагоміших торговців, зброярів та бариг Мірантира, якраз на той випадок, якщо в нас нічого не вийде. Я не зрозумію, ви чого боїтеся? Двоє з п'ятнадцяти найсильніших бійців Мірантира і один із найстаріших бійців Мірантира! Та ми кого хочеш на запчастини розберемо! — спробував я підбадьорити Гомола, бо його довгі вуха похмуро опустилися мало не до грудей.

— Щуролов взагалі була проти моєї допомоги вам, — зауважив Яром.

— Хто б сумнівався. Але Андрій обіцяв вирішити це питання, а раз обіцяв, значить вирішить.

Це я сказав більше для свого заспокоєння, бо сам розбиратися з цим… з цією… з Щуроловом не хотів.

— Отже, молодь! Зазикин сказав, чоб дійти до необхідної частини квесту і зробити все як треба, потрібно години чотири. Але він розповів нам і короткий шлях, так чо питання безглузді не ставимо, обличчями не клацаємо, слухаємо мене, робимо все швидко, отримуємо артефакт і повертаємось на острів з яблунею. Зрозуміло?

— Угу, — прогундів Гомол.

— Ходімо, — усміхнувся Яром, оголивши свої чорні загострені зуби, і я мимоволі поклав долоню на ручку ножа на поясі.

Пройшовши з паркувального острова на наступний, ринковий, ми остаточно переконалися, що весь ігровий народ Мірантира зараз біснувався в розважальному містечку поблизу арени, оскільки на тутешній ринковій площі серед торговців енпісі та їхніх лавок ходило не більше десятка гравців, включаючи нас. Тому коли ми тільки зійшли з мотузкового мосту на бруківку, на нас, як на свіже м'ясо, накинулися всі торгаші.

— Найкращі щити тільки в мене!

— Для піструна свого старого не хочеш мікстурку одну прикупити, щоб дівок міг розважати цілодобово та безперервно?

— Самогон! Справжній!

Не змовляючись Гомол став на чолі нашої невеликої колони, розштовхуючи своїм могутнім тілом прилипливих торгашів, за ним пішов я, не прибираючи карти і прикидаючи маршрут, замикав процесію Яром, своїм виглядом і усмішкою змушуючи навіть неігрових персонажів уникати його.

— На правий острів, а потім на ньому на третій міст зліва.

Слухаючи моїх команд, Гомол провів нас широким мотузковим мостом до острова, на якому влаштувалися торговці всілякими маунтами. Однак ми одразу завернули ліворуч і рушили по третьому мосту, який був у рази довшим за попередні, і перейшли до острова з величезним круглим басейном по центру. У ньому була кришталево чиста вода, а на дні лежали сотні монет всіх трьох місцевих номіналів.

— Подайте на скоринку хліба, — тужно простогнав старий дідуган з косматим бородищем біля басейну. — Усього кілька монет, мені багато не треба.

— Так у басейні і так валяється купа монет, візьми звідти, — здивовано відповів бродязі Гомол.

— Ви що! Не можна! Це плата всіх нещасних, які прийшли до цього басейну, шукаючи відповіді на свої запитання.

— Так, так, так… Добре заливати, молодь в'яжіть його, і забираємо з собою, він нам потрібний.

— Він? — здивувався онучок.

Яром же, людина справи, без зайвих питань кинувся до волоцюги і зі знанням процесу почав зв'язувати його руки.

— Е-е-е! Ви чого? — до того здивувався брудний старий, що замість опору придуркувато вирячився на свої руки, які починала стягувати мотузка.

— Катувати тебе будемо, — спокійно відповів я йому.

— За що? Я ж звичайний жебрак. Я нічого не знаю.

— А нам і нічого не треба. Ми просто хворі на голову. Літаємо островами, знаходимо таких нікому непотрібних як ти, відвозимо у своє лігво і там катуємо, для задоволення.

Ніби для підтвердження моїх слів Яром оголив чорні загострені зуби і бродяга тепер уже закричав не своїм голосом:

— Допоможіть! Допоможіть! А-А-А-А-А!

«Отримано колективне завдання:

Покидьки Берцової Кістки»

— Нє, не треба, нехай горланить, — притримав я руку пірата, що зібрався засунути волоцюзі в рот його ж брудне ганчір'я.

— А-А-А-А-А-А!

— Гомоле, Яром, приготуйтеся, — попередив я своїх супутників, сам перекидаючи болтомет зі спини і заряджаючи магазин зі звичайними болтами.

Брудний дід продовжував верещати як різаний, і в якийсь момент йому відповіли.

— Ух-ух-ух!

— Аба-ба-ба!

— О-о-о-о-о!

Почулися різні нерозбірливі вигуки з усіх боків. До острова з басейном вело шість мостів і ними зараз до нас бігло з десятка два різнокаліберних озброєних аби чим обірванців.

Яром оголив свої шаблі, Дениско покрив руки кам'яною шкірою. Помчала потіха. Ще на підході я поклав трьох із болтомета, поціливши їм у голови. Яром підбіг до одного з мостів і рубав у капусту кожного, хто наближався до нього. Онучок своїми могутніми ручищами схопив двох найближчих обірванців у лахмітті і просто викинув їх за межі острова. Так ми веселилися пару хвилин, хиткі доходяги із заточками і ножичками лускалися, як насіння, рівень на таких явно новий не отримаєш, але ми й не за цим сюди прийшли. Коли останнього з кагали жебраків Дениско викинув за край острова, а я всадив у голову зв'язаного волаючого старця болт, за спиною почулися повільні оплески.

Фігура в чорному плащі, каптур натягнутий мало не до підборіддя, звичайно, обличчя не видно.

— Моє вам шанування. Груба, але якісна робота.

— Ах ти ж, срань болотна! Ось саме ти нам і потрібен! — радісно вигукнув я. — Як швидко з'явився. Ти ж місцевий вбивця жебраків, так?

Незнайомець зробив ледве помітний крок назад.

— Не любиш їх, і тому винищуєш, не переносиш бруду та злиднів, правильно?

Замість відповіді він зробив ще один крок.

— В'яжіть його, молодики!

Капюшон смикнувся, але я блискавично і майже не цілячись всадив йому болт у ногу. Яром був уже біля нього.

— І рота цьому краще якраз заткни.

Пірата двічі просити не треба. Він майстерно сповивав незнайомця мотузками і допоміг закинути його на плече Гомолові. До речі, напис над його головою: «Таємний незнайомець». От Зазикин! Начебто для себе квест робив, а все одно схалтурив.

Я знову викликав карку. Тепер треба було прогулятися в далеку частину місцевих островів і зробити найбруднішу і найскладнішу роботу.

Я, якщо чесно, коли вникав у суть квесту, переживав, що ми привернемо багато зайвої уваги зі зв'язаним енпісі на плечах, але турнір нам послужив гарну службу. Гравців зараз тут було один, два, рахунок закінчено!

Поблукавши островами ми підійшли до одного з крайніх. На ньому височіла явно стара і покинута споруда. Височенна і дуже вузька вежа, звичайно, з помаранчевим дахом, десь там у висоті.

— А я зможу пролізти нагору? — поцікавився Гомол. До того вона була вузькою, що він справді міг би всередині не поміститися, враховуючи ще й сходи.

— А нам не туди. Нам униз. Гомол, не в службу, а в дружбу, поклади бідолаху і пробий стіну ось… — я підійшов до кам'яної стіни і побачив на ній ледь помітний символ, що нагадував череп, — тут!

Півхвилин роботи онучкових кам'яних кулаків, і ми маємо невеликий лаз, що веде вниз.

— Ох та Зазикин, ох і мразота. Ото ж яким хитрозробленим треба бути, чоб так заникати свій скарб. І оце йому самому не влом було сюди лазити…

Я хекав, продираючись по невеликому тунелю, а як там було онучку і Ярому, які були погабаритніші за мене, я навіть не уявляв. Сподіваюся, не застрягнуть. Незабаром отвір розшрився, і я випростався на весь зріст, опинившись у великій печері. Зі стелі звисали справжнісінькі крижані бурульки, але вони світилися, та й загалом було тепло.

Слідом за мною виліз Яром, потім онучок вштовхнув пов'язаного незнайомця в плащі, а потім випростався і сам.

— А тепер що? — обтрушуючись, поцікавився Дениско.

Тон його помітно повеселішав. Йому було явно цікаво, що буде далі. У мою породу пішов, у молодості я такий самий був: тільки якась движуха, так я відразу ж про всі прикрощі та образи забував.

— А он туди його, — махнув я рукою на кам'яний стіл посеред печери, що залишився непоміченим моїми супутниками.

— Ми його в жертву приноситимемо? — буденно запитав Яром.

— Ага, — посміхнувся я, не знаю навіщо, а пов'язаний бідолаха смикнувся і замичав ще дужче.

— Тільки там під цим столом ще треба знайти скелет чи бодай якусь його частину.

Вбивцю бродяг, що дригався як навіжений, Гомол кинув на кам'яний стіл, а ми з Яромом стали повзати на карачках у пошуках чогось схожого на скелет.

— Знайшов, — спокійно промовив пірат буквально за десять секунд, підводячись з колін. У руках він тримав нижню частину ноги, від якої залишилися лише кістки. — Ну ось тобі і берцова кістка на Острові Берцової Кістки. Така відповідь на твоє запитання про назву підійде?

— Цілком, — кивнув Дениско, — а тепер що?

— А тепер відвернися.

— Я все одно крові не бачу.

— Ану не сперечайся з де… зі старшими! Відвернися сказав! І готуйся до бою!

Неохоче й мовчки, але онучок послухався. Пов'язаний власник плаща з капюшоном відчув, що йому незабаром прийде гаплик і почав борсатись на столі що було сечі, намагаючись сповзти з нього.

— Давай його той… — скомандував я Ярому, і той, недовго думаючи, рубанув йому лезом однієї зі своїх шабель по горлу.

Кров хлинула на всі боки.

«Колективне завдання «Покидьки Берцової Кості» провалено»

— Ах ти ж, м'ясник недороблений! Давай його той, в сенсі, переверни, а не горлянку різани! Нам кров його потрібна, чоб окропити кістку і майже всю кам'яну стільницю.

Напір червоненької, що шурував на всі боки, ставав менше і я підніс кістяну ногу, намагаючись крутити нею, щоб скрізь просочилося. Стіл теж повільно почав заповнюватися кров'ю.

— Ну що там? — поцікавився Гомол, стоячи до нас спиною.

Я відкрив рота, щоб відповісти, але раптом мене відкинуло вбік, і спина моя боляче зустрілася з кам'яною стіною печери. Кістяної ноги в руках уже не було.

— Побачте! — луною промайнув печерою грубий чоловічий бас. — Я відродився! І я ненаситний!

Важко мені поки було побачити, хто там відродився, валяючись на підлозі, але те, що це було щось величезне — безперечно.

Поки я нашарив за спиною болтомет і піднявся на ноги, весь цей час стіни здригалися від злісного пекельного сміху.

Під'єднав магазин із розривними болтами, натягнув тятиву, скинув арбалет.

«Бестіарій оновлено»

Кам'яний стіл розколовся надвоє, з нього виросла величезна рослина з масивним основним стволом та з сотнями ліан. В основі ствола утворилася щілина, яка і була ротом, що видає пекельний регіт. Над рослиною висів напис «Вартовий Приборкувача». Яром уже нарізав салат із частини ліан чудовиська, а ось Гомола ліани сповили по руках і ногах і повільно тягли до рота.

Я прицілився та відправив болт туди. Вибух. Натягнув тятиву, новий болт сам піднявся за допомогою спеціального механізму. Оцінка ушкоджень. Ліани, що тягли онука, розлетілися по всій печері, він був на волі, але до нього вже тяглися нові. Яром зі своїми поки що справлявся.

Я націлився в рот, прикидаючи, що це, найімовірніше, найслабше місце тварюки, і вистрілив. Але болт не долетів. У рослини було так багато ліан, що маленька стріла потрапила в одну з них, не долетівши до рота п'ять метрів. Вибух.

— Що робити будемо? Я тут безсилий. — прокричав мені у вухо Дениско, який добрався до мене, на такій відстані рослина до нас не діставала своїми ліанами.

— Треба закинути пару моїх розривних болтів йому в пащу!

Яром залишився віч-на-віч із цією тварюкою, і хоч він був майстерним бійцем, але все ж ліани примудрялися хльостати його по обличчю, і його смужка здоров'я вже зменшилася наполовину. Це погано! Він мені ще потрібний.

Я витяг з болташу магазин з лікувальними болтами, з усього розмаху розбив його об кам'яну підлогу і дав пару болтів Дениску.

— Тримай! Цього вам із Яромом має вистачити! Відволечіть тварюку, а я постараюся наблизитись до її рота!

Кивнувши, онучок рвонув до Ярого. Я ж вирішив погеройствувати. Так само витяг з болташу новий магазин з розривними болтами, розбив його об підлогу і в ліву руку оберемком взяв болти, що вивалилися. Правою рукою витяг кукрі. Ну помчала!

Швидко стартувавши з місця я по невеликій дузі наближався до рослини. Назустріч мені одразу метнулися ліани, але небагато, бо основна їхня частина зараз була спрямована на боротьбу з онуком та піратом.

Гостре лезо мого ножа легко перерубувало товсті ліани, і я майже не зменшив темп. Мої соратники, побачивши, що я кинувся в бій, стали битися ще завзятіше, відвертаючи увагу тварі. Ось я вже за кілька метрів від рота. Полоснувши себе лезом по лівій руці, я відчув, як вступило в дію моє вміння Берсерк. П'ять секунд невразливості. Зі всього розмаху я засунув руку з болтами в горлянку тварині, і та зімкнула пащу. Болю не відчув, показник здоров'я не змінився. Я розтиснув долоню. Гух!

Мене знову відкинуло ударною хвилею у протилежний бік. Поруч на кам'яну підлогу приземлилися Яром та Гомолом. Ми одразу ж подивилися на тварюку, оцінюючи результат атаки.

Товстий стовбур рослини покрився тріщинами, але смужка здоров'я знизилася лише на половину. Ліани та стовбур, як желе, повільно плавились.

— Гомоле, виходь у реал! — не втрачаючи і секунди, крикнув я внучку.

— Що? — здивувався той.

— Не сперечайся! Так треба! Швидко! Виходь у реал!

— Але…

— Іди звідси, я сказав!

Гомол завмер. Послухався, це добре.

— Яром, — з максимально серйозним обличчям звернувся я до пірата, — ти мужик тямущий, багато не говориш, і те, чо станеться далі, має залишитися тільки між нами, лади?

— Лади, — ні секунди не вагаючись, відповів корсар.

— Добре.

Я повільно встав на ноги і зняв із себе болтомет, поклавши його на підлогу.

— Просто повторюй за мною.

Яром поклав під ноги свої шаблі. Я туди скинув болташ і кукрі.

Тим часом із желе, що залишилося від рослини, з'явилася постать із новим написом над головою: «Охоронець Приборкувача». Це була звичайна людина, без бороди, без брів, без взагалі якогось волосся, звичайний мужик середніх років, тільки зріст метра чотири. Він повільно підняв голову і нерухомо дивився на нас.

«Бестіарій оновлено»

— Ну Зазикин, ну садомит... До такого точно тільки ти міг додуматись.

Яром дивився на мене, і з кожною секундою його зазвичай непроникне обличчя змінювалося від подиву.

Я, нарешті, скинув штани, залишившись у чому мати народила, і розставив руки убік.

— А-а-а-а…

— Чого ти акаєш? Роздягайся давай, поки ця срань ще не кинулася в атаку.

Із трохи очманілим виглядом Яром мовчки теж роздягнувся до гола і, як я, розставив руки в сторони.

— Повторюй за мною, голосно.

— Угу.

— О Великий Охоронцю!

— О Великий Охоронцю!

— Ми слуги твої, раби твої, постали перед тобою без зброї та з добрими намірами!

— Ми слуги твої, раби твої, постали перед тобою без зброї та з добрими намірами!

Я зробив два кроки вперед і ще вище підняв руки. Яром повторив за мною. Охоронець Приборкувача мовчки продовжував дивитися на нас.

— Ми прийшли відродити тебе і попросити допомоги твоєї, чоб приборкати ворогів твоїх, поки ти набиратимешся сил!

— Ми прийшли…

— Оце вже можна не повторювати, — ледве чутно промовив я Ярому.

— Почуй же нас і обдаруй нас Приборкувачем Богів!

Людина повільно підняла праву руку, а потім так само повільно опустила її. Прям перед моїм обличчям з повітря матеріалізувався справжнісінький мушкет. Довгий ствол, дерев'яний приклад, безліч різних вигравіруваних символів на ньому. Замість спускового гачка — невелика металева кулька на тоненькому ланцюжку. Усередині кульки, якщо придивився, ніби бушувала хуртовина.

Я взяв зброю в руки і, не розсюсюкуючи, схопився за кульку і потяг її на себе. Це було схоже на те, як раніше, у мою молодість, люди заводили бензопили. Мушкет завібрував, приклад засвітився золотистим свіченням, почувся легкий свист, ніби крізь ствол всмоктувалося повітря. Я швидко націлив мушкет на Охоронця Приборкувача і відпустив кульку. Бабахнуло так, що в мене і вуха заклало, і зір зник. Ще й віддача така, що кілька одиниць здоров'я у мене точно зникло.

Але не чекаючи, поки всі почуття повернуться в норму, я спрямував ствол на Ярома і знову потяг на себе кульку.

— Про те, чо тут відбулося — нікому ні слова, ти мене зрозумів?

— Та зрозумів, зрозумів.

— Я так розумію, це застереження і до мене стосується? — почувся голос Конкодава в мене над вухом, з якого таки сочилася гидка насолода.

— Ах ти ж, хлищ вусатий, я й забув про тебе.

Як же шкода, що цей Приборкувач Богів не працює на персональних помічниках. Чи може все ж таки працює? Я перевів мушкет з Ярома на ледве помітну голову Козланда і відпустив кульку. Знов шарахнуло, як із танка.

— Ну-ну, — самовдоволено промовив гостровусий.