Вже як у себе вдома, я пришвартував Чорниша на скляному майданчику для летючих тварин і попрямував до правого крила скляного хмарочоса.

— Творець Андрій просить вас зазирнути на ваш острів якнайшвидше, — як завжди несподівано промовив голос десь у мене над головою.

— Коловрат, не до того зараз. Передай, чо після планерки Гавриила одразу заскочу.

Я й не думав уповільнювати хід, навпаки, ще прискорився. Не годиться спізнюватися, ой, не годиться. Мене тільки почали сприймати серйозно.

— Як забажаєте.

Голова зникла, а я увійшов у будівлю і майже одразу мало не вдерся до кімнати, де вже всі зібралися. Як завжди, верхівка Мірантира зайняла свої місця згідно куплених квитків. На чолі столу сидів Гавриил, праворуч від нього потягувала вино Іззі, ліворуч мало не нерухомо (як це максимально було можливо з тілом, що складалося з комах) розташувався Дромед. Прям навпроти Гавриила сидів Алекс, праворуч від нього — Антон, ліворуч — Зазикин. У кутку, намагаючись навіть не дихати, причаївся Верес, підручний Єлизавети.

— Я цей, того… вибачаюсь за запізнення. Були проблеми з новим маунтом.

Назву це краще просто труднощами, а то соромно зізнатися, що насправді було важко впоратися з Чорнишем, який раптово перейнявся дружбою до свого нового літаючого стада, вважав себе їхнім ватажком і ні в яку не хотів покидати.

— Нічого страшного, Миколо Васильовичу, з усіма буває. Проходьте, сідайте, — як завжди променисто посміхаючись, відповів Гавриил.

Я сів біля Дромеда, навпроти Іззі. Як тільки я зручно вмостився і підняв очі, то помітив, що та пожирала мене поглядом. Вона грала келихом у руці й дуже багатозначно закусила губу. Вона що, вже наклюкатися встигла? Чи що їй там ще могло в голову вдарити? Ми ж наче тільки недавно бачилися і на веселилися вдосталь.

До речі, знову нова зачіска — синє каре, що закриває вуха, з ідеально рівним чубчиком трохи вище брів.

— Якщо всі в зборі…

Вадик раптово зупинився і трохи поблажливо посміхнувся. На іншому кінці столу Антон підняв руку, як школяр, але впевненості в його виразі обличчя було не позичати.

— Тобі є що сказати?

— Усього два слова: мікротранзакції та лутбокси.

— Це три слова, — зауважив Дромед.

— Гавриил, мій хороший, ти мені вже вибач, але я йому зараз дам тягла! — останнє слово Іззі вигукнула, дзвінко поставивши келих на стіл. Дивно, як у нього від такого приземлення не відламалася ніжка.

— Я! Зібрав! Вас! Щодо турніру! — голосно перервав Вадик лайку, що зароджувалася, не забувши при цьому всім дружньо посміхнутися. — Усі інші питання щодо ігрових нововведень ми обговоримо на плановій планерці. Включаючи справи з особистими помічниками для новачків, — він багатозначно подивився на Зазикина та Дромеда. — А зараз про турнір, який я назвав… — невелика пауза, — Мірантирський епос.

Мовчання. Вже три секунди. П'ять. Майже десять. Реакція у відповідь затягувалася. Посмішка Гавриила застигла, як кам’яна.

— Це остаточне рішення? — уточнила за всіх Іззі.

— Так.

— Я в захваті! Чудова назва! — мало не пропищав від захоплення Зазикин своїм обличчям на неосяжному пузі.

— Миколо Васильовичу, як вам? — зненацька звернувся до мене Вадик.

— Ну… Мені байдуже.

— Чудово. Я вже дав добро новому рекламному відділу на розкручування цієї події. Плюс я вже найняв спеціалістів з ігрового балансу для турніру. Дромед! Провіщаючи твоє обурення, вони будуть підконтрольні тобі й після нашої планерки надійдуть у твоє повне розпорядження. Але я тебе благаю, не тисни на них! Вони спеціалісти та знають свою справу. Просто контролюй…

— Добре, — коротко і максимально беземоційно відповіла голова з комах.

— Тепер про правила. Я годинами обмірковував різні схеми, але найлогічнішою мені здається класика: відбори по всіх куточках Мірантира. Так, доведеться наймати людей, щоб очолювали відбіркові комісії та організовували відбори на різних кінцях нашого величезного світу, але це я теж продумав. Можемо завербувати деяких топових гравців, яким нецікаві грошові призи, але натомість за допомогу пообіцяти їм якісь дуже легендарні та унікальні предмети.

— А ми маємо гравців, яким не потрібні гроші? — клацнувши жовнами, спитав Алекс.

— Так, уяви собі, серед гравців досить багатих людей, яким наші три мільйони, як рибі друга голова. А ось за якийсь легендарний меч Верховного Магістра Валіса, якого немає і не буде ні в кого іншого, вони готові нам допомогти.

— А після відборів ти хочеш якусь кількість, назвемо їх чемпіонами, пропустити у фінал, який проходитиме на новій арені, спеціально створеній для цього? — знову запитав павукоголовий.

— Правильно! І ця подія може тривати кілька днів.

— Скільки чемпіонів хочеш провести у фінал? — не вгавав Алекс.

— Не більше тридцяти, бо це вже буде втомлювати.

— У мене теж є пропозиція, — тепер уже всі повернули свої голови у бік павукоголового. — Чи можу я зробити пропозицію на правах людини, яка дає гроші на призовий фонд зі своєї кишені?

— Звісно.

— Пропоную, чемпіону виплатити півтора мільйона. А ще півтора мільйона отримає хтось із нас.

— Тобто? — втрутилася вже Іззі, допивши вміст келиха.

— Нас тут семеро. Нехай кожен вибере собі трьох чемпіонів. А дев'ять, що залишилися, будуть якраз переможці відбіркових турів. Чий чемпіон переможе, той і забирає половину куша. Ну можу ж я побажати таке, щоб мати хоч шанс повернути частину своїх грошей…

— А це цікаво! Мені подобається! — несподівано засяяв Гавриил. — Тільки я не набиратиму своїх чемпіонів. Я ж Бог цього світу. Плюс я зможу бути незалежним суддею, який стежитиме, щоб ви не махлювали. Тоді навіть так... — Вадика вже не зупинити, політ думки відправив його вже далеко вперед, — вас шестеро, вісімнадцять ваших чемпіонів. Плюс дванадцять переможців відборів. А щоб стало ще чесніше, не можна, щоб ваші чемпіони були з адміністрації гри. І не можна родичів! Я перевірятиму це ретельно! Мені подобається!

— А якщо хтось переможе не з наших чемпіонів, куди тоді піде півтора мільйона? Тобі? — несподівано уточнив Антон.

— Ні, якщо переможе хтось із гравців, не під патронажем когось із вас, то пустимо ці півтора мільйона на розвиток Мірантира.

— Як великодушно! — пропищав від захоплення Зазикин, але тут же згас під важким поглядом Алекса.

— Голосуємо! Хто за?

Руки одразу ж підняли Гавриил, Зазикин та Алекс. Дивно. Антон, Дромед та Іззі утрималися. Дуже дивно.

Алекс трохи помітно повернув голову в мій бік. От срань болотна! Ось про яку перевірку лояльності він говорив. Ну добре. Я також підняв руку. Хоча це трохи пахло безглуздям, тому що Гавриил, проти якого павукоголовий все це затівав, теж «за» його ідею.

— Чудово! Єлизавета, що там зі стадіоном та рештою інфраструктури для «Мірантирського епосу»?

— У мене вже є з десяток концептів на затвердження.

— Вирішіть з Миколою Васильовичем, який краще, і приступайте до будівництва. Локація — на ваш розсуд, але щоб на якихось нейтральних територіях, — якось хитро і з прищуром подивився він на нас з Іззі.

Невже вже знає про нас? Хоча... Яка різниця. Не його крил справа, хто тут і з ким якшається. Чи все ж таки його?.. Це ж його світ…

— Зазикин, мені потрібне наповнення для гравців, які прибудуть на турнір, щоб подивитись на бої. Будь-які тематичні активності, розважальні ігрища, квести й таке інше.

— Одразу після зборів цим і займуся.

— Все, тоді планерку закінчено. Дромед, залишися, нам з тобою треба обговорити всі технічні нюанси боїв. Решта, починайте підбирати своїх чемпіонів! І пам'ятайте, жодних працівників адміністрації та жодних родичів! І я думаю, і так зрозуміло, але, мабуть, варто нагадати: вашим чемпіонам не варто поширюватись, що вони потрапили на турнір, не проходячи відбір. Деяким іншим гравцям це може не сподобатися. Працюємо!

— Все ж таки внесу ще одну пропозицію, — одразу сказав Алекс, поки всі не розійшлися.

— Так, слухаємо, — натягнуто посміхнувся Вадик. По очах було видно, що він якнайшвидше хотів зайнятися обговоренням нюансів боїв із Дромедом.

— Хочу запропонувати кожному з нас набрати не по три чемпіони, а по п'ять. Хто за? — одразу ж і негайно спитав павукоголовий і сам підняв руку. Гавриил навіть і літери сказати не встиг.

Майже одразу, із затримкою в пару секунд, Алекса підтримав Зазикин. Потім і я підняв свою долоню. От хитрозроблена комаха!

Решта утрималася.

— Пробач, Алексе, але чотири проти трьох, — вдоволено усміхнувся наш мірантирський Бог.

— Ну, варто було спробувати, — його жвали кілька разів клацнули.

— За діло! Приступаємо до роботи!

Кімната спорожніла майже миттєво, а перед самим відходом Гавриил мене притримав за лікоть і прошепотів на вухо:

— Завтра об одинадцятій годині у вас зустріч із сім'єю. Ви заслужили.

— Ага, бувай.

Мої думки тепер теж помчали кудись дуже далеко вперед. А також серед цього хаотичного потоку мислення затесався простий, але до болю у старечих суглобах гарний план. Потрібно терміново летіти до Андрюхи! Нехай він мені здобуде мого першого та найголовнішого чемпіона.

Майже вибігши з будівлі, я різко зупинився і побіг до сходів. Згадав дещо. Поки я тут, можна вирішити ще одне питання.

Кракстер опинився на місці. Перекачаний десятилітка в шортиках корпів над десятком різноманітних метальних ножів, звалених у гірку біля його ніг.

— Доброго дня.

—Доброго дня, Миколо Селезньов, — добродушно відповів мені хлопець і потис руку. — Як показує себе болтомет?

— О! — показав я піднятий великий палець. — Річ! Я саме через нього і прийшов.

— Вже встиг зламати? Чи інший гравець відібрав?

— Ах ти ж… Так це…

— Нічого страшного, з усіма буває. Видам новий. Тільки, сподіваюся, ти ним не почав торгувати?

— Та ти чо! Чоб мені в гною гнити, якщо я добровільно віддам комусь такий агрегат!

— Вже довелося повоювати?

— Так, і…

— Хочеш, щоб я зробив болти з різними ефектами?

— Цвях мені в печінку! А ти не казав, чо твоя залишкова магія — читати думки.

— Та ні. Я просто не перший день працюю у Мірантирі. Зараз.

Кракстер відійшов до однієї зі стійок, яких сьогодні в його кабінеті налічувалося три, і з верхньої полиці дістав штабель із десятком магазинів під болтомет різних кольорів.

— Значить, запам'ятовуй: червоні магазини — з розривними болтами, зелені — з отрутою, жовті — з мастилом, що зцілює. Перші два види, гадаю, зрозумілі, а от якщо потрапиш у дружнього юніта третім, то його здоров'я заповниться на п'ятдесят відсотків від максимального.

— Дякую, не буду приховувати, порадував старого.

Ой, і добрий мужик — цей Кракстер. Чітко, по справі, без зайвих роздумів. Ще й передбачає побажання.

— Як усе розстріляєш, приходь — розкажеш про ефективність кожного виду болтів, може якісь показники підкоригуємо.

— Домовилися.

«Отримано новий предмет:

Магазин з розривними болтами (3)»

«Отримано новий предмет:

Магазин з отруйними болтами (3)»

«Отримано новий предмет:

Магазин з болтами, що зцілюють (4)»

Я поклав нові придбання у свою бездонну сумку, підняв голову, а хлопчисько вже тримав в руках новий болтомет і патронташ.

— Попрошу, акуратніше — зброя все ж таки унікальна.

— Дякую, рятуєш старого.

«Отримано новий предмет:

Болтомет»

«Отримано новий предмет:

Болташ»

— Я там трохи проапгрейдив кріплення для магазинів. Виходити з пазів тепер мають моментально.

Відразу ж озброївшись, я засяяв, як золота монета в руках алкаша, потис руку Кракстерові. Зібрався йти, але він не поспішав відпускати мою долоню.

— А чи не хочеш випити по склянці чогось міцного?

— Проблеми із дружиною? — одразу ж кинув я здогад, бачачи вмить згаслі очі.

— Можна і так сказати.

— Все-таки назбирав сто невдач?

— Та ні. Поки що сімдесят дев'ять. Посварилися ми сильно, хочу відволіктися.

— Мені зараз бігти треба у справах…

— Я ж не кажу, що зараз.

Незграбна пауза. Молодчик так і не відпускав мою долоню.

— Знаєш, де знаходиться Республіка на Піратській території?

Не можу відмовити чортяці. Так мені допомагає з озброєнням. Треба підставити дружню руку з чаркою.

— Так, бував там одного разу.

— Кинь мені заявку в друзі, я помотаюся у справах, а потім вирушу туди. Як побачиш на карті, чо я на місці, рухай туди.

Думаю, йому не важко створити собі сувій телепортації й дістатися до місця за лічені секунди. Навіть якщо це й не так, це вже не мої проблеми, як йому туди дістатися.

— Дякую, — Кракстер усміхнувся і, нарешті, відпустив руку.

Майже повністю відключившись від реальності й занурившись у свої думки, я додав перекачаного десятилітку до списку друзів. Після чого пішов до Чорниша, використав кільце і через портал дістався свого улюбленого острова з яблунею. І коли я вже був готовий йти на посадку, мої очі повернулися в реальність (точніше, у віртуальність), а разом з ними мій мимовільний крик, від якого я мало не впав із Чорниша:

— Чоб мене розірвало! А вона чо тут робить?!