— Гарний був бій! — Яром останнім вийшов із нашої літаючої комірчини на острів із яблунею.

— Та ти просто звір! Чес слово! Так розкидати всю цю шпану — це вміти треба! — захоплено прокричав Рорик.

— Пропоную відсвяткувати наш порятунок! — перекричав я всіх інших, і наша різношерста компанія враз затихла, повернувшись до мене.

— Дядьку, ти, як завжди, діло говориш. Я за. Дайте мені півгодини, я змотаюся за хавчиком, і з мене поляна, — одразу ж потер руки червономордий. — Тільки це, грошима скиньтесь, у кого є.

— Ми взагалі-то теж у тих ямах разом з тобою гнили, звідки у нас гроші? — роздратовано плюнула на землю Щуролов, одразу ж сівши на край острова, звісивши вниз ногу і культю.

— А не треба нікуди летіти — у мене все з собою, — загадково посміхнувся Кракстер, поплескавши по сумці, перекинутій через плече. Він уже позбувся своєї хамелеонської накидки та тепер як зазвичай хизувався в одних лише шортах.

— І чогось міцного в цій сумці знайдеться? — Рорикові очі аж заблищали.

— Так! Стояти й не моргати! — вклинився я в розмову. — Будь-яку бормотуху пити не будемо! Зараз я злітаю за благородними напоями, а ви поки чо поляну накривайте.

— Лади, дядьку.

— Всі ж пити будуть?

— Я буду! — занадто вже радісно вигукнув Яром, від чого всі на нього подивилися. — Ну а що: у реалі у мене виразка, то хоч тут покуролесю.

— Я теж буду, — також погодилася Щуролов. — Ми вибралися з дуже непростої колотнечі, тож треба розслабитися.

— Я не буду, — похмуро відповів Андрій, упершись поглядом у землю.

— Синячний, ну що ти знову починаєш? — простогнав Рорик.

— Нічого я не починаю. Я не п'ю!

Синій різко розвернувся і пішов до яблуні. Якийсь він дивний. Ми, як після перемоги над чотирируким та його шушерою, відчинили двері літаючої халупи, то виявили всередині Андрюху. Він почав було розповідати, що звільнив маунтів, запряг їх, а потім місцеві його вбили, він відродився знову в комірчині, почав думати, що робити далі… Тут і ми приспіли… Але він тоді, як побачив дівчину-пірата, то одразу як-то поник і затихарився. Чи знає він її, чи що?

— Загалом, розташовуйтеся, а я за пальним.

Насамперед застрибнувши на Черниша, я навідався до шизанутого діда за своїм улюбленим сидром. Потім, скориставшись подарунковим перстнем Гавриила, через портал махнув у Пристанище й у знайомих хлопчиків у «Першій п'яльні» набрав різних настоянок та наливок. В обмін, до речі, я залишив їм пару пляшок свого сидру, через що ті розщедрилися і навіть дали кілька склянок якоїсь нової секретної алкогольної розробки. Звичайно, попросили потім розповісти про результати проби.

— Безглузде марнотратство, — пролунало над вухом, коли я задоволений вийшов на вулиці Пристанища.

— Ах ти ж, морда вусата! З'явився нарешті! І не соромно тобі, хлющ моржовий, га? — я обернувся до лиця з хмари й почав голосно обурюватися, через що перехожі з підозрою косилися на мене.

— Вибачте, не розумію основи для ваших обурень…

— Не розумієш основи? Ух ... — мене аж розривало зсередини від обурення. — А в тій ямі, коли ти мені був так потрібен, ти чому не з'явився?

— Ось ще й ага! По всяких помийних канавах я ще не лазив... — підняв голову догори Кіндрат і гордо хмикнув.

— Очі б мої тебе не бачили, фраєрок!

— Як забажаєте.

Голова зникла разом з хмаринкою, а я залишився віч-на-віч зі своєю злістю. Ну ось і за що мені такий помічник, га? Мало я, чи що, у житті намучився?

І ось я вже був зібрався летіти на острів, як, порахувавши кількість рил, зрозумів, що випивки може і не вистачити: тільки я і Рорик можемо не дивлячись випити половину з того, що зараз дзвеніло у мене в сумці. Але ми маємо ще й таких темних конячок, як Яром і Кракстер. І не варто також скидати з рахунків піратську капітаншу, може вона настільки добре відіграє роль запеклого головоріза, що її навичка «Алкоголізм» прокачана до максимуму.

Треба щось незвичне. Не будемо ми пити звичайну горілку або самогон! Це ж вигаданий світ, все-таки. Треба роздобути щось незвичне. Точно! Є одна дама, таланти та пристрасті якої мені можуть у цьому допомогти. Та й буде зовсім не зайвим покликати її з собою.

Переліт через портал, подолання величезної кількості сходів, що майже повністю позбавили мене смужки витривалості, і ось я стою перед одними з дверей, до яких мене направив Велес.

Я прочинив двері й, просунувши всередину голову, голосно промовив:

— Тук-тук-тук, Єлизавето, ти… Ах ти ж, обскубати мій лисий череп!

Красуня з фіолетовою шкірою та синіми кучерями по плечі була зайнята роботою, і ті ретельність та увага до деталей, з якими вона її виконувала, захоплювали.

Приміщення було чимось схоже на гігантський ангар з таким яскравим освітленням зверху, що стелю просто неможливо було розглянути. Білі стіни теж розширювали й так величезне приміщення аж до несумірних обсягів.

Прям посеред цього ангару стояло п'ять будівель, виконаних у мініатюрі. Конкретний масштаб сказати важко, але те, що висота кожного два метри, в реалі має бути метрів десять-двадцять, це безперечно.

Усі п'ять були аренами, що кардинально відрізнялися один від одної за матеріалами та самою архітектурою.

Першою була овальна будова, що складається з жовтих блоків і нагадує осине гніздо.

Друга арена — ідеально кругла та зі скла. Схожість із будинком адміністрації в наявності.

Третім був футбольний стадіон, тільки виконаний більше у давньогрецькому стилі, ніж у сучасному: високі колони, відсутність даху, усе з каменю.

Четвертим стояв залізний квадрат, зовнішня обшивка якого переливалася, як бензин, пролитий на асфальт.

Зараз Іззі схилилася над п'ятою ареною. Там було збудовано лише нижню частину — фундамент у вигляді трапеції.

— Що скажеш? — навіть не обернувшись, спитала у мене Єлизавета, коли я підійшов ближче.

— Це для турніру?

— Яка проникливість. Навіщо ж ще? — якось збентежено огризнулася вона, вдивляючись у фундамент перед собою.

— Ну чо сказати тут… Мені до вподоби третій варіант, який з колонами. Для Мірантира саме те. Начебто грандіозно і сучасно, а начебто старовинно і зачаровуючи.

— Як сказав би ти: чоб мене лисі щури віддерли, Миколо, ти чо, почав розбиратися в архітектурі? — радісно вигукнула жінка, копіюючи мене.

— Ну чо ти оце починаєш… Ти ж сама мене спитала, от я й відповів.

— Та гаразд, мій хороший, не ображайся, — чмокнула вона мене в щоку, — я й сама до цього варіанту схиляюся. Навіть вже почала опрацьовувати інші будівлі у такому ж стилі. А коли ти схвалив, то продовжу рухатися в цьому напрямку, — раптом Іззі відсторонилася і якось підозріло примружилася. — А ти чого взагалі приперся? Знову щось від мене треба? Чи так, за тілесними втіхами?

— А ось і не вгадала. Запросити тебе хочу на гулянку одну.

— Навіть та-а-ак, — Єлизавета знову підійшла до мене впритул і закинула руки на шию. — Що за гулянка?

— А це важливо? Я думав, ти це, за будь-який кипиш.

— Що є, то є. Гаразд умовив. Яка форма одягу цього разу? — з грайливою усмішкою підморгнула вона мені.

Я оцінюючим поглядом окинув прикид Єлизавети. Легка бірюзова сукня з глибоким вирізом в районі декольте, але всі інші принади пристойно прикриті.

— Годиться ця! — вигукнув я з усмішкою, помічаючи, що до кучерявої зачіски сьогодні додавались не менш кучеряві вії. Як вона взагалі ними моргає і не сплутує їх одне з одним?

— Ну, тоді підемо? Або, може, спочатку… — грайливо закусила губу Іззі.

— Без «може, спочатку»! Люди чекають! І це ... Можна у тебе запозичити пару пляшок найкращого та незвичайного вина?

— Так і знала… Теж мені, жоних… — награно надула губки жінка, а потім різко закричала, що було сили: — Верес! Сюди! Швидко!

— Вже тут, — почулося з-за спини за кілька секунд.

— Принеси сюди з особливого стелажа три пляшки номера два та пляшку номера дев'ять. І швидше! Ми з Миколою поспішаємо!

Звірятко зникло миттєво.

— То все ж таки, що за привід?

— Та ми тут в одну колотнечу потрапили на Піратській території… І благополучно з неї вибралися. Хочемо відсвяткувати.

Спочатку на обличчі Єлизавети з'явилося здивування, а потім явне збудження. У другому я певен точно. І тремтіння її тіла тому явне підтвердження.

— То це ти влаштував цей погром у Республіці?

— Ах ти ж… А звідки ти знаєш?

— Про це вже гуде вся Адміністрація Мірантира. Мерсоньєз особисто якимось чином вийшов на Гавриила і вимагає твою голову на тарілочці.

— Шпалу іржаву в мій старий хребет...

— Тож давай швидше летіти звідси. Верес, лінива ти падаль!

— Вже тут… — ледве чутно промовило звірятко, простягаючи мені пляшки.

— Я відлучуся на пару годин, ти за головного!

Страховина зі слоновими вухами покірно вклонилася, а ми поспішили до виходу.

— Слухай, Миколо, а ти вже підібрав своїх чемпіонів? — спитала Єлизавета, коли я допомагав їй піднятися на Чорниша.

— Ну, є деякі вже на прикметі… — задумливо відповів я. — А ти?

— А я, швидше за все, навідаюсь до далеких островів, де влаштувалися найвідбитіші ролевики. Вони там організували щось на кшталт місцевої Спарти. Живуть війною та військовим ремеслом. Найкращих бійців серед гравців навряд чи в Мірантирі знайдеш. Ці задроти місяцями прокачують свої бойові навички та залишкову магію.

Я нічого не відповів, тільки сам зручніше вмостився в сідлі на Чорнишевій спині, і ми вирушили на острів.

Вже майже приземлившись, я помітив щось недобре. Кількість тіл, що заполонили мою маленьку обитеоселюль було на одного більше запланованого. А коли копита Чорниша торкнулися трави, я побачив, хто цей непроханий гість.

— О, старий, а ось і ти! — радісно прохрипіла трохи помолоділа стародавня прокурена шельма.

Вона одразу ж кинулася обійматися (раніше я за нею такої ласки щось не спостерігав), а коли її руки опинилися на моїй шиї, вона відразу відтягла мене трохи від усіх.

— Мені Андрійко коротенько описав ситуацію. Тому я нікому нічого не розповім про Дениса та все інше…

— Куряче дишло! Як ти тут взагалі виявилася?

— Ну, хотіла побачитися з тобою, сама довго клацала цей шолом, а потім якось ось вийшло, і опинилася на острові... А тут народу... Перелякалася, але Андрійко одразу підійшов до мене і допоміг... До речі, а чого він такий синій? Він і в нашому світі не дуже на здорового схожий, а тут так взагалі! Наркоман, чи що?

— Миколо, а ти не хочеш нас представити? — наполегливо вимагав голос у мене за спиною.

Мати моя мати! Весь цей час стара шельма тримала мене в обіймах і все це нашіптувала на вухо. А голос, інтонація якого не обіцяла нічого доброго, належав Іззі.

— Так, чого це я… Це — відьом… тьху ти! Це Ганна Іванівна моя давня подруга. А це Єлизавета, моя…

— Не така давня подруга, — Іззі взяла мене під руку і повела до інших.

— Не зрозуміла, — обурено вигукнула стара шельма.

Моя нинішня супутниця різко зупинилася. Ой, що зараз почнеться…

— Дядьку! Ну єпт! Скільки можна чекати? Де бухло? В нас уже все готове! Ходімо до столу! — прийшов мені на допомогу Рорик.

— Так! Пані та панове, поки ми не почали, і ця гулянка не завела нас незрозуміло куди, пропоную всім зберегтися.

— Гарна ідея! — підтримала Щуролов ідею Кракстера.

— А що ти тут робиш? — переключила свій гнів Єлизавета на підопічного.

— Маю повне право. Робочу норму виконав.

— Я ж перевірю… — недовірливо примружила очі Іззі.

— Та хоч зараз.

— Зберігаємось! — вигукнула Щуролов, першою кинула вгору свій камінь і пострибала на одній нозі через водяну стіну.

Всі інші, крім Рорика та Єлизавети, зробили аналогічні дії. Навіть стара, хоча вона тут лише вдруге.

— Ну, прошу до столу, — люб'язно покликав усіх Рорик, розставляючи пляшки.

— Яром, а можна тебе на хвилиночку, — підійшов я до чорношкірого. Треба було вирішити ще одне питання, поки ми не віддалися на ласку його величності алкоголю.

— Так.

Ми відійшли трохи в сторону від загального збіговиська, але нас відразу наздогнала піратша, що стрибала на одній нозі.

— А ти йди веселись, ми скоро підійдемо, — звернувся я до неї максимально дружелюбно, на що вона одразу плюнула в траву.

— Усі Мирантирські питання ми вирішуємо разом.

— А чого ти вирішила, чо я саме у справі його покликав?

— Ну, не лизатися ж під яблунею ти його покликав.

— Чоб тобі в гною гнити за такі думки! Фу!

— То чого ти хотів? — перебив мене Яром, поглядаючи на страви і випивку на столі з неприхованим звіриним голодом.

— Незабаром у Мірантирі буде великий бойовий турнір із великим грошовим призом. І деякі члени Адміністрації можуть набрати своїх чемпіонів для участі.

— Який куш? — одразу ж діловито уточнила Щуролов.

— Півтора мільйона.

— Півтора ляма золотих…

— Ні. Реальні гроші.

Очі обох враз загорілися хворим і жадібним азартом.

— Скільки часу на підготовку?

— Поки чо нічого не відомо точно… Та й остаточних умов та правил ще немає… І так, я прошу вас особливо про це не поширюватись…

— Ми в ділі! — відповів Яром.

— Його тренуваннями я особисто займусь із завтрашнього дня, — радісно додала Щуролов. — І можеш не боятися, нам самим невигідно про це говорити. Дякую за надану довіру.

— Ах ти, погань малолітня! — почувся істеричний хрипкий вигук з боку столу.

— Повеселимося! — уже радісно вигукнув Яром, прямуючи до основної компанії.

— Не те слово, — ледве чутно видихнув я, використовуючи свою залишкову магію, щоб виделка, яку зараз небезпечно стискала стара шельма, спрямувавши її на Єлизавету, опинилася у мене в руці.

— Чо таке? — голосно вигукнув я, повертаючи столовий прилад на своє місце.

Швидко оцінивши обставини, вирішив сісти на нейтральній території, на чолі столу, на однаковому віддаленні від двох жінок, що розлютилися.

— Ця фіфа надумала вчити мене! Чи знаєш, соплячко, поживи з моє, а потім уже вчи! Якщо я хочу їсти шашлик руками, значить я буду їсти його руками!

— Селючі манери, селючі звички…

— Красуні, заспокойтеся, не треба грубостей… — миролюбно промовив Рорик, ставлячи на підставку на середині столу великий казан, що димився.

— Прошмандовка… — ледве чутно промовила шельма, але це почули всі.

— Дядьку, а ви випадково не родичі? — весело уточнив червономордий, запускаючи дерев'яний половник у надра казана. — А то говір у вас якийсь…

Несподівано пальці Єлизавети подовжилися на кілька метрів, і гострі нігтики пробили наскрізь голову моєї старої подруги. Усі замовкли. Я глянув на руку жінки. Її плече до ліктя було вкрите звичайною шкірою нормального людського кольору, а ось передпліччя так само було фіолетовим. Пальці почали коротшати, приходити в нормальну форму, а фіолетова шкіра, як фарба, знову покрила плече. То це є її магія? Фіолетова шкіра, якою вона може керувати, як зброєю?

Бездиханне тіло осіло на стілець, а потім і зовсім сповзло під нього.

— Стара тупа карга, — сказала Іззі і сіла за стіл.

Мовчання затяглося. Під час тиші Рорик розклав по тарілках незвичайну зелену кашу, а я з Яромом наповнили всім келихи та чарки.

Через зовсім невеликий проміжок часу пролунав сплеск води, а потім на галявині знову з'явилася стара шельма.

— Це… Це… що?.. — її обличчя просто перекосило від жаху.

Вона не стала продовжувати заїкатися, а просто мовчки сіла на своє місце і уткнулася в тарілку.

— Пропоную тост! — подав голос Кракстер, узяв чарку з настоянкою, і став на стілець, щоб його всім було видно, все-таки зріст у хлопця був дитячий. — За знайомство!

Усі якось ріденько прикрикнули, цокнулася, випили. Яром, навіть не дивлячись на мене, також почав відразу наповнювати всім випивальний посуд. Треба швидше накидатися! І тоді все піде добре… Або ще погіршиться.

— За пр… — хотів було я сказати «за приємну компанію», але вчасно заткнувся, спостерігаючи, як Іззі свердлить бабусю, що ще не відійшла від смерті, поглядом.

— Може, вип'ємо за талант кухаря? — знову прийшов Кракстер мені на допомогу, жуючи шматок шашлику. — За гарну закуску і за майстра, який її приготував.

— За мене! — весело вигукнув Рорик.

Усі підтримали тост уже гучнішими вигуками. Знову оновили тару.

— За дам!

— За все гарне, що робить нас тільки кращими!

— За нові можливості, які нам підкидає доля!..

«Ви п'яні, штраф до спритності: -1»

І пішло-поїхало! Ми почали їсти, випивати, всі поділилися на маленькі групки по спілкуванню, і стало веселіше. Раптом Рорик навіть обернувся в точну копію Щуролова, поки ніхто не бачив, сів біля неї, і всі почали відгадувати, хто з них хто.

— А чому таке ім'я, Щуролов? — поставив третє запитання Яром.

Так як він відразу просік, хто з них справжня, то ми вирішили зробити його ведучим, і тепер він ставив уточнюючі питання, а ми за відповіддю мали зрозуміти, хто з них Рорик, а хто піратша.

— Є одна історія: якось, ще на моєму першому кораблі, де я була лише юнгою, завелися щури… І капітан відправив мене з ними розібратися. «І користь для команди, і ти трохи прокачаєшся!» — як він тоді сказав. Ну от якось вийшло, що з того часу мене так і називають.

— Добре, — усміхнувся Яром, — слухаємо другу версію.

— Не люблю щурів… — якось зловісно промовила друга дівчина. — Особливо коли ти їм довіряєш, відкриваєш усі свої таємниці, вважаєш другом, а вони потім бац, і переходять на бік ворога… Не люблю щурів… Але як приємно потім їх ловити й відривати їм хвости…

Вона смачно харкнула на землю і всі одразу зрозуміли, хто є хто. Знову наповнили келихи та стопки та випили за чесність.

Далі не варто було б робити те, що я зробив, але дивлячись на злякану стару, що так і не промовила ні слова після воскресіння, я не міг не допомогти їй. Вона стільки разів рятувала мене, що настав час хоч частково віддати борг. Я повільно підвівся з-за столу, підійшов до шельми, поклав їй руку на плече і трохи нахилився.

— Не хвилюйся ти так…

— Я померла, — хрипким голосом промовила вона, витріщаючись у свою тарілку, навіть не моргаючи. — І там нічого не було. Просто темрява. Жодного Бога... Апостолів... А потім я просто воскресла.

— Ах ти ж, дурна стара, — сказав я задерикувато, — у цьому світі смерть працює трохи по-іншому. Вважай, що це фільм. А ти актриса, яку вбили, але після зйомок знову продовжуєш жити далі, і тебе знову можуть вбити в інших фільмах.

— Ає закурити? — сумно спитала бабка.

— Нар... — я підняв погляд і почав питати, але побачивши погляд Єлизавети... мені  стало погано.

— Позапитуй в інших, я думаю, у когось знайдеться. І не переймайся ти так, смерть тут — це звичайна справа, повір мені.

— Дякую, — відповіла вона, не підводячи погляду з тарілки, і поклала свою руку на мою.

Ой, хана мені! Я відсторонився від старої шельми й попрямував на інший бік столу, щоб заспокоїти ревнощі Іззі, але вона мене випередила.

— Пропоную зіграти у гру.

— А чи не зарано? — грубо кинула Щуролов, перекинувши стопку особливо міцної настоянки.

— Обіцяю, вам сподобається.

— Давай, цукерочка, — підморгнув їй Рорик і закинув у рот особливо величезний шмат шашлику.

— Я теж граю! — ось уже несподівано до нас від яблуні підійшов Андрій, взяв найближчу до нього наполовину повну пляшку вина і випив її залпом.

— Ото дає! — весело вигукнув Кракстер, якому алкоголь, зважаючи на все, вже добряче вдарив по качану.

Іззі дістала з-під столу пляшку вина з вигравіюваною цифрою 9, і поставила її на загальний огляд.

— Це особливий сорт вина, який я особисто створила. Взагалі, подібні речі в Мірантирі заборонені, але не просто ж так я тут головний дизайнер. П'ять, ну вже чотири таких пляшечки я все ж таки встигла створити свого часу.

Яром і Щуролов якось дивно перезирнулися, а Кракстер перестав широко посміхатися.

— Зараз я пущу цю пляшку по колу, кожен робить рівно один ковток.

Пляшка пішла по руках, відпили з неї всі, навіть Андрій і стара шельма, яка начебто починає потихеньку приходити до тями після смерті. Вино знову повернулося до Єлизавети, і вона залпом допила решту.

«Ви отруєні вином №9. Дія отрути закінчиться через 10 хвилин»

— Що за?! — схопився Яром.

— Спокійно! — владно крикнула Єлизавета, направила руку у бік чорношкірого громили, її пальці подовжилися у фіолетові прути, які обвили плечі пірата і змусили його сісти назад. — Не хвилюйся, ми просто повеселимося, нічого більше.

— Єлизавето...

— Миколо! Я тобі обіцяю! Просто гра! — перервала вона мене і грайливо закусила нижню губу. — Правила прості: вам треба відгадати, про кого я говоритиму. А описи я видаватиму на основі тих думок одного з вас, які я можу прочитати за допомогою цього вина.

Тиша повисла над столом. Гнітюча та напружена. Читати думки? Вона зараз серйозно?

— Розберетеся по ходу. Давайте почнімо. Так… Щось просте. Ось! Чудово підійде. Хто із присутніх боїться програти жінці у бою?

Всі переглянулися кілька разів.

— Обговорюйте. Накидайте версії. Які є варіанти?

— Ну, ставлю на нашого старого, — першим висловився Рорик, хитнувши головою в мій бік.

— Підтримую, — відповів Андрій, вже починаючим заплітатися язиком, — його якось убила одна дівчина, то він її коли вдруге зустрів, почав матюкатися, як портовий вантажник.

— Добре! — вигукнула Іззі. — Вже дві людини є! Чи всі підтримують це рішення, чи є ще варіанти?

— Та Яром це! — вигукнув Щуролов і плюнув собі під ноги.

— Я не боюся програти! Це просто означатиме, що я недостатньо сильний… — похмуро закінчив чорношкірий.

— Ну-у-у-у... Так не піде. Гравець сам зізнався, що це його думки… а вгадати мають інші… Треба було, щоб ти, Яром, навпаки, відвів від себе підозри.

— О, так це ж як у тій старій грі… як її там… Мафія! — вигукнув Андрюха, беручи до рук нову пляшку вина.

— Саме таке, мій хороший. Продовжимо, — Іззі провела поглядом по всьому столу і зговірливо підморгнула мені: — Хто з присутніх видає себе за іншого…

— Ставлю на Миколу Селезньова! — першим вигукнув Кракстер. — Не вірю я, що він теж старий у житті.

— О, гарна версія, я теж за неї, — підтримала Щуролов, — дуже вже ти непростий, як для діда.

— Ха! — вигукнув уже дуже захмелілий Андрій. — А ти молодець, Кирило. Але я на склероз не страждаю! Це ти видаєш себе за іншого! Точніше за іншу…

— Чого ти таке несеш, Андрюхо!

— Давай, Кириле, скажи, що я таке несу! Або, ой, вибачте, не Кирило, а капітан Щуролов...

— Я вже вибачився перед тобою! І я не винен, що ти закохався у мій жіночий аватар… Це ж гра!

— Виродок…

— Чого? То ти мужик? — злякано вигукнув Рорик. — А тоді на кораблі…

Він різко заткнувся, погляд застряг на одній точці, в руці виявилася сулія з міцною настойкою. Червономордий жадібно висьорбав її вміст за кілька секунд, ніби це була рятівна вода в спекотній пустелі.

— Вже цікавіше… — підступно посміхнулася Іззі. — А тепер такі думки: хто серед присутніх закоханий у Миколу Селезньова?

Рорик поперхнувся сидром, келих з яким замінив порожню пляшку настоянки, і забризкав їм половину столу.

— Так це легко, цукерочко, це ж ти! — промовив червономордий, витираючи підборіддя рукою.

— Ні, я ведуча цієї гри, свої думки не озвучую.

Яром, Крисолов і Кракстер миттю глянули на стару шельму. Єлизавета ж не зводила з мене погляду.

— Ну, які будуть варіанти?

— Може, це Щуролов? — спробував розрядити обстановку Яром.

— Ні! — відрізала Іззі.

— Андрію, можна вас? — почервоніла баба схопила п'яного синця за рукав і відвела убік.

— Навіщо? — звернувся я до дівчини.

— Не розумію, про що ти, мій хороший, це лише гра.

Я повернувся до тих, що відійшли, а там Андрій уже вмазувався своєю поганню, а тіло шельми завмерло. Вона вийшла у реал.

— Ну, коли всі вже розходяться, я теж піду. Кракстер! Завтра з тебе подвійна норма. Дякую всім за компанію.

Іззі встала з-за столу, підійшла до урвища і просто сиганула вниз.

— От стерво… — зло промовив Кракстер, а потім якось задумливо почухав щоку і засунув руку в сумку. — А цим хтось уміє користуватись?

На світ з'явилася гітара. Або це все ж таки була балалайка… Я в цьому не розуміюся.

— Опа! А це дуже до речі. Давай сюди.

Яром зі знанням справи взяв інструмент і кілька разів бринькнув. Потім він узяв келих із моїм сидром, повністю осушив його, з почуттям жбурнув у траву і як затяг:

— Часом буває так, що хочеш почути, речі які б ніколи не знати…