— І давно Микола Васильович знає про все?

Я не бачив ніякого сенсу в тому, щоб брехати Гавриилу, тому клацнув пару разів кнопку на катетері, стало зовсім трохи полегше, погляд прояснився, і відповідь вийшла досить впевненою і чіткою:

— Я розповів йому все одразу після того, як ти забракував його другий квест.

— Це той, який «Захоплення заручника»?

— Так.

Вести флаїнмоб було важко, увага раз у раз розсіювалася, голова так і норовила вибухнути від болю, тому я підняв посудину досить високо, щоб не зачепити інший літаючий транспорт.

— Ти ж знаєш, що в мене тепер немає ні грошей, ні влади… — якось відчужено промовив пасажир.

Хоч мені й було вкрай недобре, але садити за кермо людину напідпитку, у якої щойно відібрали дітище всього його життя, я не хотів.

— Тепер я не зможу постачати тебе ліками, — це прозвучало з явними нотками байдужості. Ось це вже більше було схоже на справжню натуру Гавриила.

— Нічого. Я маю ще запаси. Місяця на два-три вистачить. А потім, якщо вся наша витівка вигорить, вони більше і не знадобляться.

Я зиркнув на пасажира. Він тримав у руках наполовину порожню пляшку джина, збирався відпити, але раптом закрутив кришку і поставив алкоголь між колінами.

— Так, давай ще раз.

— Давай, — вторив я колишньому богові Мірантира і глянув на карту.

— Ми прилітаємо, я, під виглядом п'яної та засмученої людини, яка втратила все, входжу всередину, використовуючи мою ще працюючу перепустку, кричу на всіх, трохи наводжу галасу, але в бійку не вплутуюсь, щоб охорона мене не чіпала і тим більше не вигнала…

— Так.

— Поки я блукаю комплексом і обурююся від несправедливості і що всі там невдячні тварюки, пробираюся в серверну і встановлюю цю штуку в один із центральних портів? — Гавриил тицьнув пальцем на невеликий металевий квадратик на панелі приладів.

— Все вірно.

— А потім?

— А потім ти слухаєш мої команди й намагаєшся вибратись з усього цього.

— Так… І зрештою, ось ця вся витівка для того, щоб коли чемпіон Миколи Васильовича, в ідеалі — Денис, виграє турнір, ми отримаємо гроші, ти відразу ж включаєш цю штуку, — він знову показав пальцем на прилад на панелі приладів, — усі дані Мірантира копіюються на наші заздалегідь заготовлені сервери, а потім ти все стираєш до бісової матері…

— Так.

— Мірантир, у якому зараз головний Алекс, зникає, а за виграні гроші та за допомогою скопійованих даних ми створюємо новий Мірантир, де я знову буду головним, правда?

— Все вірно.

— А що з Миколою Васильовичем? Що буде із ним?

— Я працюю над цим питанням.

— Мені подобається, — Гавриил відкрутив кришку і зробив кілька ковтків. По салону відразу ж рознісся запах ялівцю, голова закружляла. — Але! Відчувається якась каверза, — ще один ковток. — Я завжди знаю, коли ти не домовляєш. Так, може, зараз у мене і немає особливо вибору, і це чудовий вихід із ситуації, але знай! Я тобі не вірю. Якщо ти нас обдуриш і забереш увесь Мірантир собі… Знижуйся, підлітаємо.

Карта дійсно говорила про те, що ми вже майже на місці, а скинутий бог Мірантира зробив ще пару ковтків, закрутив кришку і знову поклав майже порожню пляшку між колінами.

Внизу з'явилася чотириповерхова куполоподібна будівля, облицьована білою плиткою, що світилася. У радіусі пари десятків метрів від неї не було жодних інших будівель, тільки велика парковка, на якій стояло з десяток флаїнмобів та парочка старих колісних транспортних засобів.

— А чому ж не у вигляді крил? — не знаю чому, але це кепкування саме вирвалося з мене.

— Ти ж тут не вперше…

— Ні.

— Ну, це було б зовсім ідіотським рішенням — позначити серце Мірантира таким очевидним знаком, щоб усі знали, де зберігаються всі його дані. А так, збоку, це просто якась офісна будівля.

Я вже облетів парковку по колу і клацнув на одне з вільних місць на самому краю скла, а Гавриил зробив те, що ніколи при мені не робив — сколохматив своє ретельно зачесане волосся з проділом посередині, перетворивши зачіску на хаотичну копицю.

— Пора входити в образ зневіреної людини.

Ми плавно приземлилися, а в руках мого пасажира вже була пляшка.

— Я пішов.

Двері відчинилися і Гавриил буквально вивалився назовні, з усієї дурі гепнувши дверима. На голографічній панелі приладів загорівся маленький зелений значок телефону.

— Мене чути?

— Андрію, ось ти наче розумна людина, а іноді такий тугодум! Так, чути, але відповідати більше не буду, бо запідозрять, що я розмовляю сам із собою, або…

— Добре.

Я провів по голограмі вгору, і на все лобове скло розгорнулася тривимірна модель схеми будівлі, до неї повільно наближалася миготлива червона точка.

— Передавач працює добре. Бачу тебе на карті.

У відповідь пролунало лише незадоволене сопіння. Червона точка майже впритул підійшла до входу і почала трохи виляти. Ох, акторище!

— Ем, добрий вечір, а вам хіба можна?.. — пролунав чийсь приглушений голос.

— Двері відчинилися?! — п'яно прокричав Гавриил. — Я провів картою, двері відчинилися?!

— Відчинилися, — розгублено відповів голос.

— Відчинилися! Значить мені ще можна! Геть з дороги! Я ще тут головний!

Почулася якась метушня.

— Я сам! Не треба мене чіпати! Мудаки, раніше треба було допомагати, поки все не покотилося в сраку!

Знову якась метушня. Червона миготлива крапка на карті вже була в будівлі і повернула на сходи.

— Третій поверх, п'яті двері праворуч, — скомандував я.

У відповідь пролунало невиразне бурчання. Тіло рухалося. Другий поверх.

— О, здрастуйте. А що ви?

— Не хочу! — закричав Гавриил та так, що в мене аж у скронях заболіло. — Не хочу нікого бачити! Всі! Усі ви зрадники! Я дав вам сенс життя, а ви! Відійди!

Почулося цокання підборів. Крапка продовжила підйом сходами. Третій поверх.

— Не йди одразу туди. Походь по кабінетах, зроби вигляд, що ти просто в розпачі й безцільно тиняєшся.

Крапка на карті зайшла до найближчих дверей. Чудово! Є час. Я чотири рази клацнув кнопку на катетері, потім вивів голографічну клавіатуру і почав швидко друкувати:

«Я на парковці. Чекаю за хвилину на звичайному місці»

«Виходжу!»

Так. П'ять секунд, шість, сім, вісім... двадцять. Я глянув на крапку на карті. П'яний бешкетник просто стояв посеред кімнати. Я дослухався. Він із кимось дуже тихо розмовляв…

— Ти не розумієш… Я ж душу вклав…

— Так, я розумію…

— Ні, ти не можеш зрозуміти… Я для вас… а він… так позбавити життя… Випити хочеш?

— Ні я…

— Та знаю, на роботі ти, вибач, що відволік… Треба в туалет.

Крапка на карті почала рухатись і вийшла в загальний коридор третього поверху.

— Не треба за мною стежити! — новий крик Гавриила. — Я нічого не зроблю. Я просто хочу попрощатися з цим місцем, поки ще можу! Ідіть!

— Гавриил, плани змінюються, швидко йди до кабінету головного лікаря дослідницького блоку. Пристрій, який я тобі дав, поділяється на дві частини, розділи його та одну частину підключи до особистого системного блоку головного лікаря. Він у кутку, з червоним підсвічуванням. Лікаря на місці нема. Твоя карта відчинить двері. Швидше!

— Якого...

— Такого! Дій! А потім одразу йди в серверну! Там нікого нема зараз!

Крапка на карті пішла в потрібному напрямку, а я ще кілька разів клацнув кнопку на катетері й вийшов надвір. Озирнувся. Нікого.

Уздовж окрайки парковки я побіг (ну це дуже голосно сказано, побіг, скоріше, не дуже швидко пішов) до найближчого чагарнику. Забрався всередину, майже не зважаючи на колючі гілки, і почав чекати.

Незабаром парковкою заметалася тінь. Шурхіт, і до мене в схованку вліз сивий чоловік у докторському білому халаті й білій масці.

— Ось, — простяг він мені маленьку флешку, — піддослідний останні два тижні почувається чудово, жодних змін не виявлено.

— Дякую, — я простяг йому пачку паперових грошей.

Ех, яке сучасне просунуте суспільство, а все ще паперові гроші в побуті. Так... Їх, на відміну від електронних переказів, ніяк не відстежити... Напевно, поки люди повністю не відмовляться від грошової системи, папірці або їх не електронні аналоги завжди будуть у ході.

Лікар першим виповз із кущів і в тіні пішов назад у будівлю. Сподіваюся, цього часу вистачило Гавриилу, щоб встановити прилад у кабінеті головного лікаря. Я теж вибрався. Майже дійшов до свого флаїнмобу, як почувся наростаючий шум від інших транспортних засобів, і я з останніх сил побіг до рятувальної літаючої машини. Застрибнув усередину і причаївся.

На паркувку опустилося три флаїнмоби, і з них вийшло кілька охоронців і дехто підозріло схожий на…

— Гавриил! Ти де? Закінчив? Швидше…

Я глянув на карту і жахнувся. Червона миготлива крапка була замкнена в невеликій підсобці на другому поверсі.

— Я все зробив. А ось ти де вештався? — почувся закид з динаміків.

— Мені стало дуже погано, вийшов на хвилинку... Це не важливо! Алекс з охоронною щойно прилетіли на парковку.

— Вони вже зайшли всередину?

— Ось заходять.

— Відлітай! Бігом відлітай!

— А ти?

— Зі мною все буде нормально. Мене спіймала охорона, закрила в якійсь дірі й, напевно, одразу зателефонувала Алексу, що я тут буяю. Відлітай! Я розберуся! Обидва квадратики я встановив куди треба.

— Добре, відключаюся.

Алекс з охоронцями зайшов усередину, а я відразу ж підняв свій флаїнмоб і попрямував геть якнайшвидше. Що ж. Погано, що Гавриила спіймали… Хоча яка мені різниця! Свою роль у плані діда він уже виконав.