Я знову глянув усередину шийки пляшки, загорнутої в паперовий пакет. У глибині тари плескалася коричнева рідина з різким запахом міцного алкоголю. Як не хочеться цього робити! Але виходу немає — тільки це допоможе мені спокійно брехати Гавриилу. Багато чого було перепробувано, але це найдієвіший засіб.

Гучний видих, а потім я закинув голову, роблячи великі ковтки ядреного пійла. Ковток, натиснувши кнопку на катетері на скроні. Ще ковток, ще натискання. П'ятий ковток, п'яте натискання. Думаю, достатньо.

Я закрутив кришку і відчув, як все навколо мене ніби занурилося у в'язке желе. Дав уявну команду своїй руці різко промайнути перед очима, але вона повільно пропливла з права на ліво.

Необхідна кондиція досягнута. Добре, що не перегнув. Ще б ковток чи два... Хоча навіть за ці п'ять я незабаром сильно поплачусь.

Я відкрив бардачок і кинув туди пляшку в паперовому пакеті, натомість діставши звідти пачку жуйки. Три подушечки. Екстра м'ятні, щоби навіть натяку на запах алкоголю не було.

Двері беззвучно відчинилися, і я виліз із флаїнмобу. Солодко потягнувся й озирнувся. У цьому районі мені бувати ще не доводилося. Кожного разу Гавриил призначає зустрічі чорт знає де, у самісінькій дупі міста.

Навколо сірі непоказні дев'ятиповерхівки, що вже доживають свого віку. Це вам не центральні райони з їхніми елітними хмарочосами та таунхаусами, тут все суворо і по-старому. Новенький флаїнмоб останньої моделі (звичайно, службовий, звідки у мене гроші на свій такий) тут виглядав дуже зухвало. Хоч би не зламали. Краще перестрахуватись. Наполовину знову заліз усередину, на дисплеї вибрав режим «автопілот», клацнув на дах найближчої дев'ятиповерхівки й ще про всяк випадок клацнув напис «парити». Бракувало, щоб ще мій флаїнмоб приземлився на дах цієї допотопної будівлі та проломив його.

Як тільки я зачинив двері, ввімкнулися двигуни, флаїнмоб монотонно загудів і полетів угору.

Я струснув головою. Паралельна дія ліків та алкоголю увійшла до найвищої точки. Чудово. Можна йти на зустріч.

Пройшовши три ідентичні двори з облізлими дитячими каруселями, на яких останній раз каталися років так тридцять тому, я підійшов до чергової сірої дев'ятиповерхівки, один із під'їздів був переобладнаний під кав'ярню.

«Традиція» — оповіщувала неонова вивіска над входом, з непрацюючою буквою «ц».

Двері довелося відчиняти руками. Гидота. Мало хто тут вештається і які руки перечіпали цю ручку. От Гавриил! Невже не можна зустрітися десь у центрі? Кому ми взагалі здалися із нашою конспірацією. Фільмів про Бонда він у дитинстві передивився, чи що?

Я ввійшов усередину і відразу побачив свого безпосереднього начальника. Невисокий, трохи повний чоловік недалеко за тридцять, акуратний бежевий костюм без надмірностей, яскрава червона краватка і незмінний зачесаний проділ прямо посеред світловолосої голови. Як я любив цю його зачіску, вона завжди відвертає увагу від його очей та обличчя.

Я сів навпроти й кивнув на знак привітання.

— Доброго дня, Андрію, — посміхнувся мені чоловік, який по суті володів моїм життям.

— Здрастуйте, — кинув я, і мене відразу ж відволікла стільниця, що засвітилася, під руками.

Там з'явилося меню з різними стравами, що крутилися перед моїм поглядом. Технології все-таки й сюди дісталися. Я одразу ж перегорнув у самий кінець і змахнув у кошик склянку води. «Оформити замовлення».

— А ти не зраджуєш своїм звичкам. Щоразу — лише вода.

— Вдома добре поїв, — відповів я і все-таки зважився підняти погляд. І відразу ж увагу привернув ідеально зачесаний проділ. Чудово!

— З тобою все добре? Якось ти дивно поводишся. Точніше, розмовляєш. Наче підгальмовуєш.

Він здогадався! Він знає! Мені кінець! Треба терміново тікати.

— Ліки скінчилися?

— Ні, але доводиться економити.

— Розумію.

Так, начебто явка не провалена. Гра продовжується. Менше дивитись у вічі, побільше на проділ.

— А я ось, як бачиш. Вирішив перекусити. Місце хоч і виглядає поганим, але я вже вдруге тут. Місцеві чебуреки — це просто витвори кулінарного мистецтва. Може, все ж таки хочеш?

І ніби це було заклинання призову, після його фрази до нас підійшла офіціантка і поставила на стіл тарілку з лаптем чебурека та склянку води.

— Дякую, утримаюся.

— Дуже вдячний, — усміхнувся Гавриил дівчині найяскравішою усмішкою у світі, через що та збентежилась і пішла.

— Зараз ми тримаємо курс на Піратську…

— Постривай, постривай, не поспішай, — перебив мене чоловік і відкусив принесену страву. — М-м-м-м! Чудово. Точно не хочеш?

— Ні.

— Він хоче розпочати сюжет на Піратській території? — вирішив продовжити розмову Гавриил, бо чебурек явно виявився гарячим, і він обпікся.

Не питаючи дозволу, він узяв мою склянку і повільно зробив ковток. От виродок.

— Так.

— Добре, мені подобається! Що ще можеш сказати про сюжет? Як він тобі взагалі?

— Я сказав би, що це досить оригінальна історія. Не скажу, що прям щось інноваційне, але такого в Мірантирі ще не було.

— Повністю згоден. Якщо потрібна буде якась допомога — в розумних межах, щоби інші не подумали, що хочу зробити Миколу Васильовича головою сценарного відділу, — звертайся.

— Добре.

— Як вам нові маунти й сам літаючий візок?

— Ми в захваті, дякую.

Жлоб! Візок. Яка гучна назва. Дерев'яний ящик з кобилами. Дія ліків змішаних з алкоголем чудово себе показувала, і я навіть без проблем глянув у вічі Гавриила на кілька секунд.

— Дуже добре, мені подобається, що вам подобається. До речі, що з рукою?

От виродок! Все ж таки помітив.

— Так, порізався випадково.

— Тобі сплатити лікаря? Маю одного знайомого хірурга. Пара хвилин і навіть сліду від порізу не залишиться.

— Дякую, не треба. Само загоїться.

Гавриил ризикнув знову відкусити шматочок. На цей раз його обличчя осяяла усмішка блаженства. Ось воно! Поки він захоплений їжею, можна швидко все випалити.

— Загалом скоро будемо на Піратській території, там…

— А дя ча? — почав було говорити Гавриил з набитим ротом, але все ж таки зупинився, дуже повільно й ретельно пережував і перепитав: — А ідея з турніром, це твоя чи його?

— Його.

— Вражає! Черговий доказ того, що я не помилився, зробивши ставку на Миколу Васильовича. Що там щодо сім'ї? Він ще ображений на мене?

Так! Момент істини! Дивитись на проділ і намагатися не говорити більше звичайного!

— Якось не до цього зараз, багато роботи, ми здебільшого тільки спілкуємося щодо сюжету. Але кілька разів заїкався, що хоче побачитися з сім'єю і більше розпитати про онучку.

— А правда, що він спить з Іззі?

— Я... Я... я не знаю. Ми про таке не спілкуємось.

— Дивно. Я думав, що тобі, як другу, він про таке розповів би, — якось з легкою підозрою посміхнувся Гавриил.

— Можу спитати його про це.

— Не варто. Загалом ще дещо, і я тебе відпускаю.

На стіл упала папка з паперами всередині. Ох і консерватор. Ні, щоб перекинути мені все захищеними каналами, пхає мені ось це. Начебто не старий, а папірцями ще користується.

— За кілька годин я зберу всіх на нараду, включаючи Миколу Васильовича, а потім порадую його, що завтра він зможе зустрітися зі своєю родиною. Треба, щоб ти оновив деяку інформацію. Все-таки шкільний рік розпочався, поповнення у сім'ї. Розповіді про безсонні ночі, уроки, навіть є цікава історія про шкільну бійку. Я там все докладно описав, йому сподобається, — тицьнув Гавриил пальцем у папку.

Ага, знав би ти всю історію зі шкільною бійкою та психологом... Так. Спокійно. Дивитись на проділ і не нервувати, він нічого не знає. Денис йому ні про що не розповів.

— Добре, зроблю.

Гавриил подивився мені чітко в очі, підняв куточки губ у легкій дружній посмішці. Ну ні! Тільки не це. Як я ненавиджу це.

— Андрій. Ти ще мені нічого не хочеш розповісти?

Кожен раз! Він ставить мені це питання наприкінці кожної нашої зустрічі.

— Зазикин зустрічався з дідом.

Чорт! Дідько! Не зміг промовчати! Ну, краще це, ніж щось інше. Це найнешкідливіша для мене правда, яку я можу розповісти.

— Ну, — Гавриил мало не засліпив мене своїми білосніжними зубами, — це мало рано чи пізно статися. І що пропонував? Перейти на їхній бік?

— Так. Хоче, щоб дід працював з ними й новий сюжет вони робили спільно.

— А ось не доросла ще личинка метелика життю вчити. Я зрозумів. Дякую за інформацію. Всього найкращого.

Є! Прокотило! Я, не прощаючись, підвівся зі столу і пішов у бік виходу. Крок, другий, невже…

— Андрію!

Ну все! Догрався! Я так і знав! Він знає! Денис все ж таки йому про все розповів.

— Нічого не забув?

Я повільно обернувся. А враховуючи ефект від коктейлю ліків та алкоголю, за відчуттями, я це робив години дві. На столі лежала нова важка упаковка ліків.

— Дякую, — полегшено промимрив я.

— Все найкраще для найкращих працівників, — усміхнувся Гавриил найприязнішою усмішкою зі свого арсеналу.

Я взяв упаковку й одразу ж помітив, що всередині був неповний комплект, пари ампул не вистачало, тому й всі інші торохтіли. Як сказав би дід: от жлобська морда!