У двері постукали, а я знову мимоволі кинув погляд на свою перебинтовану долоню, що лежала навколішки. Потрібно б змастити рану і змінити пов'язку.

— Зараз, секунду.

Здоровою рукою я провів по сенсорному голографічному екрану і відправив трьом батькам, що залишилися, анкети їхніх дітей з результатами тесту з профорієнтації. Мені тепер доводилося ще й тут займатися роботою, щоб не викликати підозр у директора школи та інших вчителів. Ось сьогодні довелося проводити тест із профорієнтації для трьох десятих класів. З одного боку, нічого важкого — під час уроків випросити у вчителів п'ятнадцять хвилин і надіслати на навчальні планшети школярів тести. А з іншого боку, результати треба обробляти особисто і портфоліо, що склалося, з можливими професіями й ВНЗ відправляти кожному батькові теж особисто.

— Увійдіть.

Двері відчинилися, і до кабінету увійшов десятирічний хлопчик у сірій шкільній формі.

— Доброго дня.

Він зачинив за собою двері та, подивившись на мене, на мить завмер на місці. Що ж, я його цілком розумію. Якби я сам себе зараз побачив збоку, то теж би жахнувся: капіляри в очах полопалися настільки, що там майже не було видно білка, шкіра набула болісно зеленого відтінку, а в чорних мішках під очима наче хтось зберігав вугілля. До речі, я почував себе так само погано, як і виглядав. Мене ще й злісно мутило, і постійно хотілося їсти одночасно.

— З вами все добре?

— Так, просто захворів трохи.

За словами Дениса було зрозуміло, що слово «трохи» в цій ситуації звучало сторонньо.

— Вибачте, я хочу дещо спитати… — хлопець зам'явся і невпевнено переступив з ноги на ногу.

— Запитуй, не соромся.

— А як вас звуть?

— Андрій.

— А по батькові?

— Без по батькові. Просто Андрій. Наголос на «а».

— А я Денис. Приємно познайомитись. Прошу вибачення за невдале перше знайомство.

Ці дорослі слова від такої маленької людини з величезною шишкою на лобі, яка досі ще не зійшла, змусили мене відчути себе ніяково.

— Я теж вибачаюсь. Приємно познайомитись, Денисе.

Хлопець підійшов до столу і простяг руку для потиску, але я лише підняв з колін перебинтовану долоню. Хлопчик зніяковіло опустив руку.

— Сідай, Денисе. Нам з тобою доведеться вирішити проблему із зануренням тебе в Мірантир для зустрічі з дідусем. У мене вже є кілька думок.

— А я вже все вигадав, — радісно промовив Денис. Він зняв рюкзак з плечей, розстебнув блискавку і показав мені вміст, там у стопці лежали три пачки банкнот.

— Ти цілий день ходив по школі з такою купою грошей?

— А вас цікавить лише це? А не звідки я їх узяв?

— Ну, новий чоловік твоєї мами при грошах. Ти хоч їх не вкрав?

— Ні! — гордо відповів хлопчик, аж піднявши підборіддя. — Продав деякі свої речі.

— Підтримую, досить доросле рішення. Скільки там?

— Тридцять тисяч.

Це ж які такі речі він продав, що виручив за них такі гроші?! Якийсь експериментальний ховер-борд, який йому подарував Гавриил? Гаразд, це не моя справа.

— Проблема в тому, що на себе зареєструвати покупку не можу.

— Це не проблема, — знову радісно відповів хлопчик і, діставши з рюкзака пом'ятий старий аркуш паперу, простяг його мені.

«Пантелєєва Ганна Іванівна

селище Лісове, вулиця Стриженова 25

реєстраційний номер: 39945780913»

— Чи можете зробити замовлення ігрового обладнання сюди? На ім'я цієї жінки.

— А вона не проти? І хто це?

— Ні, вона нам допоможе. Але спочатку треба буде їй детально все пояснити, і буде краще, якщо це зробите ви, Андрій.

Я мовчки провів здоровою рукою по панелі для введення тексту, і над столом з'явився голографічний екран. Я зайшов на сайт «Ігрові послуги» та почав оформляти заявку.

— Ви ж не шкільний психолог? — спитав мене Денис, поки я порався із заповненням полів.

— Так, я сценарист Мірантира, працюю з твоїм дідусем.

— Круто! — захоплено відповіла дитина.

— Готово. Заявка подана. Як користувачів апаратури я призначив двох людей. Але коли прилетять установники, потрібна буде реєстраційна карта громадянина, і доведеться впевнено заявити, ким ти є цій жінці.

— Без проблем.

— Виходячи із твого бюджету, я замовив стандартний комплект. Апаратуру доставлять за дві години.

— Що? — очі дитини округлилися.

— Експрес доставка. Стривай, а це селище Лісове далеко від міста? — не гарна така реакція Дениса.

— На флаїнмобі півтори години добиратися. Швидше! Треба вилітати!

— Як? А нам навіщо туди летіти?

— Ми ще маємо переконати тітку Аню.

— Переконати? А чи не можна це зробити віддалено?

— Ні! Швидше! Нам треба буде ще встигнути повернутись назад, поки за мною не прилетів помічник дядька Вадима.

— Але ж у тебе ще два уроки.

— Ви ж працюєте у школі, придумайте щось.

— Ще один командир знайшовся. Тепер точно немає сумнівів, що ви з дідом родичі.

Забігши до двох викладачів, я легко переконав їх, що Денис мені потрібний для виховних заходів. Вони навіть не спитали яких. Підозрюю, що їх конкретно так лякав мій зовнішній вигляд і вони хотіли якнайшвидше позбутися мене, щоб я не лякав інших дітей у їхніх класах.

Долетіти до потрібної точки ми встигли навіть швидше, ніж за півтори години. Денис почав мене розпитувати про все підряд, але мені було настільки погано, що я не міг розсіювати свою увагу на управління польотом і відповідями на запитання, так що я попросив його чимось зайнятися і не відволікати мене. Кмітливий хлопчина одразу ж засів за уроки, занурившись у планшет, і не дошкуляв мені до самого прильоту.

Будиночок на вулиці Стриженова виявився звичайною двоповерховою заміською спорудою з невеликим садом, що прилягав до однієї зі стін. Будинок був передостаннім на цій вулиці, що майже непомітно йшла вглиб лісу.

— Нам ось до цього будинку з сірим дахом. І, до речі, останній будинок на цій вулиці — це був дім деда, поки ми його не продали.

— Ага, — відчужено відповів я і кілька разів клацнув кнопку на катетері.

Як тільки ми приземлилися біля старого давно нефарбованого штакетника, Денис одразу ж вибіг з флаїнмобу, відчинив хисткі ворота і помчав усередину будинку.

Я, у свою чергу, теж вибрався назовні, але не встиг зробити й двох кроків, як мене вирвало. Ось тобі й наслідки змішування алкоголю та ліків. Без найменшого поняття, коли мене тепер попустить.

Шлунок був повністю спустошений, мене повело убік і я, вирішивши не ризикувати, просто сів на траву і заплющив очі. Не знаю, скільки я так просидів, але із забуття мене вивів наростаючий гул флаїнмобу.

— Як? Вже? Я навіть ще не поговорив із цією жінкою.

Я невпевнено піднявся на ноги, спершись на штакетник. Так, це були інсталятори ігрового обладнання.

Червоний Флаїнмоб швидко приземлився поруч із моїм, і на вулицю вийшли два міцні чоловіки в червоних комбінезонах і червоних кепках.

— Здрастуйте, це ви замовляли ігрове обладнання?

— Так, секундочку.

Я хотів спочатку піти в будинок, але мене знову повело і я зупинився. З дверей вискочив Денис і підбіг до мене.

— Чому ви спочатку не зайшли до хати? — тихо промовив він мені на вухо.

Я нічого не відповів, намагаючись глибоко дихати, щоб мене знову не знудило.

— Все добре? — стурбовано запитав один з установників.

— Так, просто моєму дядькові трохи погано.

— Може допомогти?

— Ні. Не треба, — тихо видавив я з себе. Вирівнятися вийшло не відразу, але все ж таки моє тіло прийняло вертикально положення, і я сперся об плече Дениса, який був не проти допомогти.

— Ось реєстраційна карта моєї бабусі, — простяг хлопець пластикову картку чоловікам.

— Бабусі? — перепитав один із них, беручи карту та проводячи її над спеціальною платформою на його долоні.

— Щось не так? – вже нервово уточнив я.

— Ні, все добре, просто у нас рідко замовляють обладнання для людей похилого віку. І бажано вказувати це під час оформлення заявки, є багато протипоказань…

— А це вона мені вирішила зробити такий подарунок, — усміхнувся Денис, — щоб я міг грати, коли приїжджаю у гості, і сама хоче долучитися до того, що подобається молоді. Але ви не переживайте, вона зайде туди кілька разів і закине. Не любить вона все нове та сучасне.

— Зрозуміло, — працівники знову переглянулись, і один ледь помітно кивнув другому. — Ну, ми тоді поки що вивантажуватимемо обладнання. Місце під встановлення вже очистили?

— Так, звичайно.

Міцні хлопці пішли до свого флаїнмобу, а Денис потягнув мене до будинку.

— Постарайтеся бути чемним. І не підходьте надто близько. Вона погано бачить, і краще їй не бачити ваше обличчя, особливо очі.

— Добре.

Усередині, одразу за дверима, в ніс вдерся їдкий запах тютюну. Смерділо так сильно, що інших запахів усередині будинку просто не існувало. Мене знову замутило.

— Тітко Аню, знайомся, це Андрій, наголос саме на «а». Він допоможе нам зустрітися з дедой.

Ми з Денисом пройшли невеликий передпокій з сервантом і гачками з верхнім одягом і зайшли до просторої кімнати, де я одразу ж перетнувся поглядом із тіткою Анею. Ну, швидше, це я дивився їй у вічі, а вона дивилася кудись приблизно мені на рівень обличчя.

— Ну, вітаю, Андрюшо. Сподіваюся це правда, а не якийсь безглуздий розіграш, — звернулася до мене старенька хрипким голосом.

Вона сиділа в старому, без натяку на електроніку, інвалідному кріслі, замотана в плед під горло. На голові красувалася строката червона косинка.

— Ніякого розіграшу.

Замість відповіді стара затягнулася сигаретою і видихнула густий дим. Звідки у неї цигарки? Цю погань вже як років п'ять не виробляють, замінивши менш шкідливими сумішами для куріння і різними девайсами.

Ззаду почувся ледве вловимий гул обертання безлічі маленьких лопастей. Ми з Денисом відійшли із проходу. Спочатку в кімнату увійшов один з установників, потім до приміщення повільно проникла платформа, що парила над землею, з безліччю ящиків на собі, і завершив процесію другий установник.

— Здрастуйте, — привіталися працівники.

— І вам не хворіти, добрі молодці. Ну що, приїхали порадувати бабусю та її надто вже просунутого онука, — прохрипіла стара прокуреним голосом і знову затяглася.

— Так, все правильно, ми привезли вам обладнання.

— А он, встановлюйте його туди, — махнула вона в куток кімнати й від'їхала вбік, прокручуючи колеса руками.

У кутку стояло лише самотнє крісло. Працівники мовчки стали розвантажувати платформу та діставати обладнання із ящиків.

— А можна водички? — тихо спитав я в господині будинку, що під'їхала до нас із Денисом і так само мовчки спостерігала за роботою представників ігрової компанії.

— Обійдешся. Поки ще не заслужив, — прохрипіла стара і знову затяглася.

Від диму мені відразу стало ще гірше, і я знову сперся на плече Дениса.

— Тітко Аню, йому справді погано, — почав тиснути на жалість хлопчисько.

— Гаразд, набери на кухні склянку із білого відра. Там свіженька, вранці лише набрала.

Денис по-швидкому змотався на кухню і приніс мені цілющу вологу. Спустошивши залпом тару і натиснувши на катетер, я справді відчув собі трохи краще.

За наступні півгодини працівники зібрали всю установку, Денис мені приніс ще дві склянки води, а стара викурила ще три цигарки.

— Ну, встановлення ми завершили. У вас стандартна комплектація, тому постарайтеся хоча б кожні три години виходити з гри і рухатися.

— Дякую, ось! — Денис підійшов до одного з працівників і простяг купки банкнот.

Робітники переглянулися, взяли оплату і пішли на вихід.

— Усього доброго, інструкція запрацює при включенні.

— Хвіртку закрити не забудьте! — крикнула їм навздогін стара вже без жодного натяку на доброзичливість.

Ми втрьох підійшли до апаратури, а одна з нас навіть можна сказати, підкотила. Ну, загалом, щойно встановлена ​​конструкція являла собою щось схоже на крісло для сушіння волосся в якій-небудь перукарні з дуже стародавніх фільмів. Стілець, позаду нього три великі сталеві короби, що стояли одна на одній, з самої верхньої стирчала залізна палиця, на вершині якої на спеціальному кріпленні був встановлений шолом.

— Ну чого, любчику, розказуй. Як це так виходить, що я можу зі своїм сусідом побачитися. Ось ця ваша махіна безпосередньо підключить мене до потойбіччя?

— Тітко Аню, ну я ж тобі казав…

— Ану циц, Денисе! Помовч! Нехай мені ось цей міський молодик усе розкаже.

Баба несподівано під'їхала до мене впритул, вдарила в живіт кулаком, я мимоволі схилився, і вона подивилася мені прямо в очі.

— Мати моя ріднесенька! Ти чого? Наркоман? Денисе! З ким це ти зв'язався? Я зараз твоїй мамці подзвоню і все розповім.

— Ні! Не треба мамці… Будь ласка… не треба дзвонити, — почав я благаюче тараторити.

— Тітко А-а-а-аню... — простяг хлопчик.

— Та гаразд, не боїсь, жартую я так, — реготнула стара, дістала нову сигарету та сірники.

Я вирівнявся і про всяк випадок відійшов від крісла з колесами.

— Значить, ця штука з'єднає мене зі світом, у якому зараз перебуває Микола, правда?

— Так.

— Не наш світ, а віртуальний.

— Так.

— Як телевізор.

— Ні ... — Денис безшумно підійшов до мене і штовхнув у плече. — Так.

— І це все насправді?

— Так.

— Ну що ж, — бабка затягнулася тютюновим виробом з особливою насолодою на обличчі, — тоді підключай мене до цієї шайтан-коробки, а потім уже, після зустрічі з Миколою, поговоримо про все інше.

Я спочатку хотів було сказати, щоб стара пересіла на стілець, але потім все ж таки до мене встигло дійти, що це трохи безглуздо, і я відсунув стілець убік і запропонував бабці під'їхати на своєму колісному троні під шолом. Та беззаперечно під'їхала.

— Денисе, принеси, будь ласка, з багажника флаїнмоба довгастий футляр та рюкзак.

— Добре.

— Стій! Черговий пароль: 781Карл, після цифр слово без пробілу з великої літери та англійською!

— Зрозумів! — озвався хлопець вдалині.

Стара зробила ще пару затяжок і загасила бичок у спеціальному отворі в підлокітнику її крісла, яке служило їй попільничкою.

— Цілком відкинься на спинку крісла і розслабся.

— Андрюша, не зрозуміла, а коли це ти встиг перейти зі мною на ти?

Я промовчав, налаштовуючи ігрове обладнання. Так, перший куб на самій підлозі відповідає у нас за зв'язок із сервером, другий куб зберігає в собі незліченні терабайти самої гри, та й третій куб відповідає за справну роботу шолома для занурення. Індикатори на всіх трьох горіли блакитним, і це означало, що вони справні та готові до експлуатації. Що ж. Все-таки як сильно відрізняється звичайна стандартна комплектація від тієї просунутої, що встановлена ​​в мене вдома.

Денис забіг у кімнату, тримаючи в руках мій футляр та рюкзак.

— Дякую.

— А це що? — підозріло уточнила баба.

— А за допомогою цього я зможу тобі підказувати та відповідати на запитання під час входження до Мірантиру.

— Входження куди? Це ось хоч не в мене буде входити?

— Ні, тітко Аню, ну ти чого, ми ж тобі вже сказали, це ти будеш занурена у світ, де зараз живе дідусь, — прийшов мені на допомогу Денис з поясненнями.

Я дістав із футляра невеликий довгастий монітор, а з рюкзака дістав спеціальні окуляри.

— Все, я підключаю.

— Миколо, чого тільки не зробиш заради тебе.

Я натиснув на велику червону кнопку на ігровому шоломі, і той поїхав залізною жердиною вниз, чітко сідаючи на голову старої. Невелике дзижчання, легкий спалах, і бабка обм'якла в кріслі.