— Ця чи ця? — наполегливо повторив синій.

У його руках висіли дві майже зовсім ідентичні шкіряні курточки, з тією лише різницею, що ліва мала металеві заклепки на комірі, а права — невеликі шипи на рукавах.

— Єдрити тебе в дишло, Андрюхо, через чо такий кипиш?

— Ця чи ця? — повторив синюшний запитання, дивлячись мені просто в очі.

— Та чоб тебе... Ця, з шипами!

— Дякую.

Андрій відкинув убік шкірянку з шипами й впевнено вдягнув ту, що була із заклепками.

Я опустив погляд. Зручні коричневі черевики з вражаючим показником захисту, на півтону темніше коричневі штани, широкий пояс, і простора світла сорочка із закоченими рукавами. Просто, але зручно і не по-нубськи. І, звичайно, про всяк випадок, поштарська сумка через плече, в яку запхав зброю, броню, зілля та ще гори всього.

— Я готовий, — з легким збудженням у голосі, сповістив мене синюшний.

— А Гомол?

— Зустрінемось уже на місці, разом із рештою чемпіонів.

— Лади, тоді вирушаємо.

На жаль, з недавніх пір вирушаємо ми тепер лише вдвох. Червономордого члена нашої зграї у нас відібрали. Але нічого, я так просто не опущу руки. Подумаю, як можна повернути нам нашого енпісі-перевертня. Тим більше він є дуже вагомою частиною глобального плану присвоєння Мірантира у свої лапи.

Андрій увійшов у нашу затишну літаючу кімнатку, а я слідом зачинив за ним двері й поліз на лаву замість Рорика. Комусь же треба бути біля керма, а з синявого кермовий, як з мене комп'ютерник.

Вся братія пегазонів, у компанії зі Шмаклей, слухняно злетіли з острова з яблунею. Перстень на пальці легко провернувся, і перед нами з'явився круглий портал. Пара секунд, і ми вже перемістилися до місця проведення турніру. Я вже бував тут і не раз, але тільки зараз погляду надалася вся готова і доведена до розуму картина. Масштаби вражали.

«Доступна нова місцевість:

Епохальна арена»

«Карта оновлена»

«В Епохальній арені заборонено використовувати зброю!»

«Статус: почесний гість»

Всього було два літаючі острови, зʼєднані між собою сотнями маленьких мотузяних мостів. Половина з них була жовтогарячого кольору, інші — білого, одні для гостей, що йдуть до арени, інші — для гостей, що йдуть з арени.

Один острів — просто велетенських масштабів, повністю займав стадіон. Зовнішні стіни по периметру прикрашали високі гранітні колони, дах був відсутній, тому можна було зазирнути всередину з висоти, що я й неодмінно зробив, як і сотні інших гравців на своїх маунтах. Рух вкрай жвавий, тому летіти доводиться повільно та дуже акуратно.

— Єдрити мій лисий череп! — прохрипів я від захоплення.

Народ уже потихеньку стікався до арени та займав свої місця. Як сказав Андрій, на арені помістилася лише мала частина охочих, хто встиг купити квитки першими. Інші дивитимуться трансляцію онлайн. Але навіть тих, хто купив квитки, сюди прибуло багато. Ну як багато… дохріна! Я бував раніше на стадіонах, на футбол ходив, коли він ще був популярним, і ось там були стадіони на двадцять тисяч, на сорок… Але тут… Хоч Верес, помічник Іззі, і казав, що арена розрахована на сто п'ятдесят тисяч, але звідси, з висоти, здається, що вмістяться всі триста тисяч.

Яруси розташовані чітко один над одним, і було їх щонайменше п'ятдесят, а то й більше. Оскільки арена кругла, то весь простір у стінах займали трибуни глядачів. Вражає!

Я ще навернув круг, милуючись ареною, а потім направив животинок до другого острова — де кипіло життя, поки ще не почалися бої.

Другий острів являв собою селище, яке через наплив глядачів розрослося до масштабів сільського Лас-Вегаса. Сотні крамниць з різноманітними товарами, сотні невеликих закладів із тисячами страв та напоїв. Ще з півсотні будиночків із різними розважальними речами. Були й великі території, відведені під всякі ігрища… Загалом, місце, створене, щоб викачати з гравців всі запаси монет.

У центрі цієї пишноти зяяла воронка, обгороджена високим парканом. Щомиті в неї влітали й вилітали з неї десятки маунтів. Я, слухаючись спільного потоку, теж подався туди.

Ще п'ять невеликих маунтів зі своїми господарями крутилися довкола нас із пегазонами та Шмаклей, і цією компанією ми влетіли у вирву та опинилися… на підземній парковці для літаючих тварин.

Виходить, що під містечком із розвагами знаходилося ще одне містечко, призначене лише для маунтів глядачів. А добре зроблено! Толково!

Якоїсь миті, поки я намагався вичепити вільне місце, тварини перестали мене слухатися і самі вибрали напрямок. Вони змістилися праворуч і почали знижуватися. Начебто ними керував хтось інший, хто знає, куди їх можна розмістити.

Мій екіпаж м'яко приземлився на кам'янисту поверхню, і коли пегазони повністю зупинилися, а Шмакля здулася й осіла на дах кімнати, довкола виросли кам'яні стіни, утворюючи невелику загороду. У кутку відразу з'явилися відра з водою.

Я стрибнув на землю, з кімнати вийшов Андрюха.

— Ну чо, не вірю, чо у нас ніхто грошей не візьме за паркувальне місце! — голосно промовив я, оглядаючись. Кам'яна стеля та високі стіни добре закривали цю величезну печеру від променів усіх чотирьох світил, тому тут панувала напівтемрява.

— Ні, ніхто не візьме, — відповіла мені гостровуса голова, виглядаючи з сірої хмаринки. — Ви ж почесний гість та один із засновників турніру, для вас стоянка безкоштовна.

— О! Конокрад! А це гарні новини. Може, ти тоді й проведеш нас на наші місця?

— Як забажаєте, — відповіла голова з таким виглядом, ніби мала мільярд інших важливих справ, але робота вимагала спершу зайнятися мною.

— Чуєш ти, Козланде, не треба мені позики робити з такою мордою, ніби я тобі в суп нагадив, не хочеш — ми й самі знайдемо дорогу.

— Як забажаєте, — і голова зникла.

— Нестерпний, — пробурчав синявий так, що незрозуміло, чи мені це було адресовано, чи Кордонвалову.

Через кілька хвилин блукання між загонами для маунтів, ми помітили, що десь на відстані кожних п'ятдесят метрів були розставлені невеликі кам'яні сходи, що спіраллю йшли вгору, щоб гравці, які припаркували маунтів, могли потрапити нагору.

Ми вибрали найближчі й розпочали підйом із десятком інших глядачів. Як тільки моя нога піднялася з останньої сходинки й ступила на затоптану землю, нас одразу ж охопила атмосфера свята та загальних веселощів.

Що одразу впадало у вічі, порівняно з іншими місцями Мірантира — це усміхнені обличчя гравців. Усі світилися від радості, охоче розмовляли один з одним і були дружелюбні. Кожен вважав своїм обов'язком одягнути найчистіший, найелітніший чи найкрасивіший, на його думку, ігровий костюм. Були й лицарі, що хизувалися в блискучих золотистих обладунках, і дами, сукні яких переливались усіма можливими кольорами, траплялися і, навпаки, перекачані мужики, що хизувалися в одних лише ниточках на причинних місцях, хвалячись своєю мускулатурою. Про різноманітність рас і дивовижних чудовиськ можна навіть не заїкатися — якби я не відключив у налаштуваннях напис «Бестіарій оновлено» через частоту теперішніх оновлень я б не зміг більше нічого розглянути.

Ми повільно пробиралися до мотузкових мостів, дивлячись на всі боки. Від усюди грала музика, гомін тисяч гравців гармонійно зливався з нею, а доповнювали веселість запахи. М-м-м! Які запахи! Прянощі, алкоголь, парфуми, їжа... Все що душі завгодно! Упевнений, десь у глибинах цих наметів і лавок неодмінно знайдеться парочка громадських будинків із розпусними енпісі, готовими на все.

Кількість крамниць, нарешті, почала зменшуватися, а кількість гравців помітно побільшала, ми підходили до краю острова. Я сховав карту, в якій встиг позначити кілька місць, обов'язкових до відвідування, коли з'явиться вільна хвилинка, і став за Андрюхою в чергу до одного з мотузяних мостів.

Усього якихось хвилин двадцять і ми вже стояли на іншому острові, дивуючись розмірам стадіону.

— Ах ти ж баран старий! Я зовсім забув, де вхід до нашої ложі… — крикнув я прямісінько у вухо Андрію, щоб він почув, шум навколо стояв знатний.

— Сто метрів праворуч, творець Андрію, там буде спеціальний майданчик, ви зрозумієте, — прокричав нам Конкланд.

— От який! Тільки Андрюсі підказуєш?

— А вам я порадив би скористатися карткою, на ній усе зазначено, — зневажливо кинув гостровусий і зник.

Ми пішли за вказівкою. На диво, Андрюха був дуже мовчазний.

Пройшовши повз два широкі проходи на арену, ми підійшли до невеликого літаючого острівця, що стояв прямо на землі. Поруч із ним стовбичили два озброєні списами енпісі. Третій був прямо на острівці та вислуховував усе, що йому вивалювала Щуролов. Вона надто активно жестикулювала і плювалась майже після кожної фрази.

— Чо за кипиш? — спитав я, потискуючи руку Ярому, який теж стояв поруч і мовчки дивився на це.

— Непис каже, що її немає у списках. Є лише я.

— Ну, вірно, ти учасник, а вона ні…

— Я розберуся, — впевнено перебив мене Андрій і пішов уперед.

Ми з Яромом залишилися на місці. З хвилину йшла жорстока дискусія, а потім Щуролов знову харкнула під ноги охоронцеві й вигукнув те, за що в неї сто відсотків випливло попередження, що мат в Мірантирі заборонений.

— Мене теж нема у списках, — відчайдушно пробубнив Андрій, підійшовши до нас.

— Ех, салабони, вчіться у діда!

Я підійшов до головного з трьох енпісі та навіть не встиг відкрити рота, як він сам звернувся до мене:

— Миколо Селезньов, ласкаво просимо, ставайте на платформу, я доставлю вас у ложе для учасників та почесних гостей.

— Ем… Оці зі мною, — показав я рукою на горе-глядачів.

— Добре, — спокійно погодився охоронець і став на край невеликого острівця.

Тепер ми вже вчотирьох залізли на нього, і як тільки останній прибрав ногу, острівець одразу злетів у повітря і поніс нас нагору. На рівні приблизно сьомого ярусу, літаюча платформа, заїхала в спеціальне поглиблення і приземлилася.

— Миколо Селезньов, ніша для вас та ваших учасників — під номером три.

— О дякую. Підкажи, служивий, а де ложа коментатора?

— Номер вісім.

Ми зійшли з платформи до довгого просторого коридору, і платформа з охоронцем знову полетіла вниз.

Перший отвір з круглою аркою та римською цифрою «оди» над входом. Другий. Тре ... Біля входу в нашу нішу, спершись на стіну, стояв Алекс. Побачивши мене в нього заклацали жвали.

— Проходьте, я зараз підійду, — пропустив я всередину інших і підійшов до павукоглового.

Щуролов і Яром зайшли всередину, а Андрій на мить завмер біля мене, але, відчувши, що я підштовхую його всередину, не затримався, а поспішив зайняти місце біля Щуролова. Він чого це, знову підкочує до неї?.. до нього… до…

— Щось я не бачу ніде повністю готового сценарію, голубчику, — замість привітання мало не прошипів Алекс.

— Майже готовий, — майже не збрехав я йому. Останні годин десять я провів за тим, що переробляв третій акт свого нового масштабного сюжету. Хрін йому, а не моя геніальна кінцівка!

— Що ж…

— Без чо ж! Сценарій буде надіслано тобі до початку другого туру, обіцяю! Але натомість я хочу зарплатню…

— Ти? Зарплатню? Навіщо? Ти не отримав матеріалів по твоїй родині?

— Отримав! Якчо я тепер голова сценарного відділу, то хочу зарплатню голови сценарного відділу. Пересилатимеш її на рахунок мого помічника Андрія. Якщо не згоден — просто викидай мій мозок з пробірки, і покінчим з цим.

— Добре, — відповів Алекс після невеликої паузи, під час якої жодне з його очей навіть не моргнуло. — До початку другого турніру.

— І це! Нехай сім'я й далі думає, чо я помер. Не треба їх турбувати.

— Добре. Поважаю твоє рішення.

Я зібрався було йти, але Алекс несподівано схопив мене за лікоть.

— Стривай. Скажи, а твій третій чемпіон, Гомол? Це хто?

— Бабуся одна. Сусідка з колишнього життя.

— Ага, — примружив свої чорні очі-гудзики павукоголовий.

— А чо?

— А нічо… Просто перевіряю отриману інформацію щодо учасників.

— Ми не родичі, — додав я, а Алекс уже відпустив мою руку.

— Сценарій до початку другого туру! — крикнув він мені вже через плече, швидко йдучи всередину коридору. — І після закінчення першого туру дизайнери Іззі чекають на твого помічничка на першій локації.

— Цвях тобі в печінку!

Мотнувши головою і проганяючи задумливість, я пішов до восьмої ложі. Зайшовши всередину, я завмер. Там робота йшла повним ходом. За великим столом, прямо біля краю ложі з чудовим краєвидом на всю арену, сидів Гривня. Він безперервно щось писав у десятках пергаментів, а троє маленьких дівчат із крилами постійно кидали йому на стіл все нові й нові записочки.

— Добрий день, працівникам бойової праці, — привітався я, але до мене навіть ніхто не повернувся.

— Ти що, щойно прийшов? — запитав у мене Гривня, продовжуючи робити записи.

— Ну так.

— Пропустив жеребкування! Один із твоїх бійців бере участь у першому бою.

— Ах ти ж...

— Швидше йди в ложу та налаштовуй бійця, нелегко йому буде. І це… — Гривня нарешті повернувся до мене, його обличчя аж сяяло від щастя. — Дякую за роботу! Це просто щось!

— Магію тобі поміняли?

— Так, сам зараз усе почуєш, посилює мій голос у сто разів.

— Оце…

— Все, йди, не заважай працювати. З мене поляна, як все закінчиться.

Я вибіг із ложі номер вісім і побіг до своєї. Хто ж битиметься першим? Яром, КрейзіАліса (сподіваюся, вона вже прийшла), чи онучок?