Я сидів за столом і нервово пошкрябував нігтем гладку залаковану поверхню. Псування шкільного майна в наявності, але я не планую тут надовго затримуватися. За ідеєю, мене тут уже не повинно бути, але зустріч з онуком діда пішла зовсім не за планом. Я зиркнув на забинтовану долоню. Загоюватиметься довго. Та й за те, щоб згладити шрам доведеться багато заплатити.
У двері невпевнено постукали, і в ту ж секунду в мене не сильно закололо в скронях і з'явилася ледь помітна каламута в очах. Над губою виступив легкий піт.
Так! Спокійно! В інструкції йдеться про те, що піт і вода ніяк не впливають на накладні нановуса.
Я пальцем намацав кнопку на катетері, двічі клацнув, мені відразу ж полегшало, а потім я клацнув ще два рази, щоб напевно.
У двері знову постукали. Я поправив чубок, щоб він закривав скроню з катетером, і поклав руки на коліна. Не варто цим привертати увагу тих, хто зараз увійде сюди, навіть якщо це не ті, кому призначено.
— Увійдіть, — відповів я дуже тихо і хотів був уже прикрикнути, але двері відчинилися, і всередину зайшов хлопець у сірій шкільній формі з величезним синцем на пів лоба.
— Здрастуйте, — сказав школяр, не зводячи з мене погляду.
Він щільно зачинив за собою двері й, пройшовши до столу, сів за один зі стільців для відвідувачів. Цікаво. А чому це Гавриил не звів йому синець, з його грошима і зв'язками? Вирішив залишити з виховною метою?
— Ти сам?
— Так. Я спеціально відпросився з уроку в туалет на п'ять хвилин раніше, щоб поговорити з вами.
— А ти…
— Ні. Я не сказав батькам, про те що сталося. І я спеціально перевірив Нову Конституцію. Ви мене обманули! За нанесення тілесних травм дорослому чоловіку, дитині нічого не буде. Тим більше ви самі першим на мене напали. Ще й у школі.
— На мою думку, ти на мене першим напав, — впевнено тримав я на собі погляд хлопця і не опускав свого.
— Але ви перший зачинили мене в кімнаті й дуже дивно почали поводитися. Я подумав, що ви хочете щось погане зробити зі мною.
— Не правда, — тихо промовив я і все ж таки опустив погляд. — Я друг твого дідуся, а я не завдаю шкоди друзям… Тепер…
— Я хочу його ще раз побачити! Якомога швидше! — наполегливо почав вимагати Денис. — Я тільки й не розповів про все мамі й дядьку Вадиму, бо це все дуже дивно, і якщо це справді був мій дідусь, він мені сказав не довіряти дядькові Вадиму. Та й, якщо подумати, у вас теж немає причин брехати мені. Або ви дуже грамотно хочете використати мене, щоб нашкодити дядькові Вадиму або його бізнесу.
— Ти дуже не безглуздий для свого віку.
— А ви дуже слабкі для свого віку, бо ледве змогли дати відсіч десятирічці, — з неприхованим самозадоволенням випалив школяр.
— Я не можу зараз підключити тебе до гри, бо працюю на твого вітчима і…
— Він не мій вітчим. Він чоловік моєї мами.
— Добре. Підтримую твоє рішення.
— Я хочу знову побачитись з дідусем і щоб він розповів мені, що відбувається.
— Повторюю, я поки що не можу тебе підключити до Мірантиру через мій аккаунт. Там жорстка авторизація для всіх, хто працює в адміністрації гри. Минулого разу вийшло, але вдруге такий фокус не пройде.
— Значить, мені треба якось зайти в гру, але через ігровий аккаунт, і через чужу апаратуру, щоб дядько Вадим не зміг відстежити мене…
— Правильно мислиш. Я вже займаюсь цим питанням.
Продзвенів дзвінок, що повідомляв про закінчення уроку.
— Я пішов за мамою, вона вже, мабуть, давно на даху чекає, коли я піднімуся за нею. Готуйтесь! Зараз вам буде прочухан.
— Мені?! — здивовано вигукнув я, але школяр уже вибіг за двері.
Прочухан? Мені? Але за що? Так, його мама зателефонувала мені вчора і сказала, що хотіла б поговорити щодо інциденту, але як я зрозумів, вона мала на увазі інцидент бійки школярів, а не те, що Денис мені проткнув руку ручкою, а я мало не прибив його об стіл. Ми вже з'ясували щойно, що він їй нічого про це не розповідав. Чи невже хлопчисько збрехав, і мене зараз пов'яже поліція за побиття малолітніх?
Я ще раз озирнувся. Слідів погрому не було. Кактус, від якого залишилися маленькі дірочки на шиї, благополучно спочив на дні смітника.
Двері з гуркотом відчинилися і на порозі з'явилася жінка, за спиною якої опустивши голову стояв Денис.
— Ну і як це розуміти, я вас питаю? — одразу ж з порога вигукнула вона і зайшла всередину.
Мене одразу ж вразила її зовнішність. Вона разюче відрізнялася від тієї, яку я створював для діда зі слів Гавриила та з фото та відео, що він мені надавав.
Даша мала не вогненно-руде волосся до попереку, а коротку стрижку під хлопчика, причому волосся було світле. Ластовинки на щоках хоч і були ретельно замазані косметикою, але все ж таки злегка проглядалися. Сувора чорна спідниця до коліна і біла блузка зі стоячим коміром, покритим футуристичними візерунками, добре сиділи на ній і підкреслювали, що вона занадто схудла з тих часів, як вона ще була рудою. І запах. Пам'ятається, що я багато часу провозився для того, щоб від неї пахло персиками, і щоб це був ненав'язливий запах... А зараз... зараз з порога до мене долинав запах дощової свіжості.
— Ну! Довго мовчатимемо? — претензія з боку матері Дениса вивела мене зі ступору.
— А в чому питання?
— В чому питання? В чому питання?! — жінка була, м'яко кажучи, на взводі. — Це ж сучасна школа! Навіщо ми платимо такі гроші?! Впевнена, що ваша зарплата з чотирма нулями, як мінімум, нараховується не за рахунок держави, а за рахунок нас, батьків…
— А як це взагалі стосується…
— Не перебивайте мене! Будь ласка!
Від такого натиску я аж утиснувся трохи в крісло і опустив очі. Даша нависала над столом і не думала заспокоюватись і сідати.
— Чому ви не подзвонили мені, а одразу викликали Дениса на розмову? Ми ж у сучасному світі живемо. І он у вас на столі стоїть далеко не остання модель комп'ютерної системи. Два кліки, і ми вже можемо віч-на-віч, не виходячи з дому, обговорити вчинок мого сина…
— Інструкції школи наказують…
— Гаразд! Я не про те! — знову перебила мене мама Дениса, який весь цей час стояв на порозі з опущеною головою. — Чому тільки Дениса відправили до вас? Де другий хлопчик? Ви бачили синець на його чолі? Та я хоч зараз готова їхати знімати побої!
Остання пропозиція остаточно вибила мене з колії, і я почав нервово шкрябати стільницю нігтем. У поліції ж не дурні, одразу зрозуміють, що це я. І все, кінець. У в'язниці я і доби без ліків не простягну.
— Не треба жодних знімань. З другим хлопчиком теж буде проведено виховну роботу, — пробубнив я, але мої слова дійшли до Даші.
— Добре. І я вимагаю рівносильного покарання як для мого сина, так і для хулігана, якого він провчив.
— Підтримую, — знову невпевнено пробубнив я, боячись зводити погляд.
— Зараз ще приїде мій чоловік, і ми разом проведемо виховну бесіду з Денисом. І хоч я вважаю, що він вчинив правильно, але все ж таки в школі такого робити не варто.
— Що?
— Що, що?
— Ваш чоловік? — тепер я вже підняв погляд і з жахом, що важко приховувався, глянув на неї.
Гавриил приїде зараз? Сюди? Прям сюди? Як?
— Так, хоч він і не рідний батько Дениса, але зараз він бере активну участь у його вихованні.
— Ах ти ж срань болотна… — ледве чутно промовив я, але й це не втекло від слуху жінки.
— Що? Що ви зараз сказали? — вона була трохи збентежена, ніби почула привида і не до кінця зрозуміла, чи це була справжній привид чи легка галюцинація.
Не усвідомлюючи своїх дій, я повністю віддався імпровізації, підвівся з крісла, взяв маму Дениса під руку і повів її до виходу.
— Вибачте, але розмова вже проведена, сподіваюся, ви вдома ще раз скажете синові, що битися погано. А тепер я вас не тримаю. Усього хорошого, — я випроводив її разом із сином за поріг і збирався вже зачинити двері, але наостанок промовив: — Денису наказані виправні роботи тричі на тиждень протягом наступних двох місяців.
— Але…
— Повірте, це краще, ніж виключення зі школи. Другого хлопчика чекає така сама доля. Всього найкращого.
Я зачинив двері, сперся на них спиною, сповз на підлогу і раз шість клацнув кнопкою на катетері.
Виправні роботи? Два місяці? Навіщо я сказав це? А чому не рік? Чи чому взагалі не до закінчення школи? Дурень! Я ж хотів якнайшвидше припинити цей маскарад зі шкільним психологом! Тепер доведеться ще й тут працювати.