— У нас є чемпіон Мірантирського епосу! — нарешті, припинив кричати на всі трибуни Гривня, але глядачі все ще біснувалися, волаючи від радості або від розпачу, дивлячись на чию перемогу вони ставили.

— Ну чо?

— Нічо! Ще ні, — нервово відповіла голова Конвланда голосом Андрюхи.

Я глянув на всіх, хто зараз був у ложі. Яром схвально кивав, після закінчення битви йому вона явно сподобалася; Щуролов, все ще насупившись, дивилася на мене з-під брів; Рорик кричав щосили, він взагалі сьогодні вперше був на арені, і його прям розривало від емоцій; а більше й не було нікого. Дениско, разом із Вадиком та Дашенькою, слідкували за поєдинком з реалу, підключившись до трансляції (і я був невимовно радий). Кракстера, щоб він не мав проблем з Алексом після всього, ми відправили дивитися із загальних трибун. Ще в куточку мирно лежав, заплющивши всі шість очей, Пушок, чекаючи на свою господиню.

— Є! Прийшли! Гроші перераховані! — вигукнула голова, що стирчала з хмари, чути яку зараз могли тільки я і Рорик.

— Так, ви дочекаєтеся КрейзіАлісу, а я заберу ще одного пасажира, і вибиратимемося. Андрюха, запускай!

— Запускаю…

Я вилетів зі своєї ложі і помчав до ложі Єлизавети. Коридор все ще був порожній, і це було дуже до речі. Біля потрібного входу я одразу натрапив на Вереса. Він із застереженням підняв руку:

— Не варто. Господиня не в дусі.

— Якого хріну?! — вигукнула Іззі, схоплюючись із крісла.

Її погляд був спрямований на арену. Я мимоволі теж глянув туди, та й Верес обернувся. Там, прямо по центру, з маленького порталу граційно вийшла моя дуже стара знайома Кіня у вигляді, який вона отримала від зустрічі з артефактом ще в перші години мого перебування в Мірантирі. Як давно це було. Зморщені обвислі груди, понівечене обличчя, ніби його покусали собаки, довге засалене біле волосся, роздвоєний на кінці хвіст. Як і минулого разу, ця істота більше скидалася на потворну лису кішку, розміром з теля і острівцями рудого волосся на спині і на ногах. Ікла, що стирчали з пащі, готові були в будь-яку секунду впитися в плоть, з них капала слина.

Тварина обвела поглядом трибуни, а потім розділилася на п'ять таких же образин і всі вони стрімголов помчали на глядачів, на ходу поділяючись ще на кілька копій.

— Єлизавето, швидко йдемо зі мною, зовсім скоро Мірантиру прийде кирдик, і нам з тобою треба встигнути вибратися.

І ніби на підтвердження моїх слів на трибунах з різних боків зазвучали десятки криків болю.

— Що ти задумав?

— Швидше йдемо зі мною! Часу мало! І підбори зніми, бігти доведеться.

Іззі недовірливо подивилася на мене, але туфлі все ж таки зняла, взяла в руки поділ своєї сукні і пішла за мною. Верес уплутався за нами.

— А ти виходь у реал, швидко! Поки ще можеш!

Він глянув на свою господиню.

— Роби, що кажуть! — гаркнула жінка.

Звірятко зі слоновими вухами завмерло, його очі стали скляними, а ми з Іззі побігли до нашої ложі. Там уже КрейзіАліса приєдналася до решти.

— Отже, молодь, слухайте мене уважно! Мірантиру кирдик! Наш найдорожчий синємордий хлопчина заразив сервера якимось вірусом, який саме зараз стирає всі дані, безповоротно, а чоб посіяти ще більше паніки і плутанини, він у всі куточки Мірантира запустив забагованих чудовиськ, які своїми укусами перетворюють і гравців, і енпісі тупих мерців.

— Так, я виходжу в реал, це якась муть! — з почуттям плюнула на підлогу Щуролов.

— Ви можете вийти в реал, я вас не тримаю. Але маю прохання. Я, Єлизавета і Рорик не зможемо вибратися в реал, на відміну від вас. Нам спочатку треба потрапити на мій острів із яблунею, його Андрюха відгородив від вірусу та забагованих тварюків. Прошу, кому не западло, допоможіть.

— Та гаразд, дядьку, і самі впораємося, без щмаркачів, — з викликом подивився Рорик на Щуролова, і перетворився на двометрову мускулисту версію себе.

Піратша вже вийшла у реал.

— Я допоможу, — без запитань відповіла КрейзіАліса.

— Я теж, — кивнув Яром.

— Старпер! — пролунав голос з дверного проходу і наступної миті щось боляче врізалося мені в плече, а смужка здоров'я відразу знизилася на половину.

— Ах ти ж, срань!

То був Алекс.

— Ти що накоїв, старпер?! Ти що це надумав?!

Він відчепив з плеча ще два металеві щитки, замахнувся, а наступної миті на нього з боку навалилася спотворена Кіня, і клубок з тіл зник з поля зору.

— Швидко на вихід! — прорепетував я.

Поки всі вибігали в прохід, я витяг з одного з магазинів на болташі лікувальний болт і всадив його собі в груди. Здоров'я поповнилося. Я вийшов останнім і глянув ліворуч. Там тварюка обʼїдала павуче обличчя волаючого Алекса, але він кричав не від болю, а від злості. Він намагався скинути її з себе, але тварюка явно була сильнішою.

Ми швидко промайнули решту ложі та вийшли до літаючого острівця, котрий мусив доставити нас вниз. Я став наприкінці товаришів, що завмерли.

— Ну і? Чо завмерли?

— А ми просто до наших маунтів більше не дістанемося, — спокійно відповів Яром.

Я розштовхав їх та оцінив масштаби. Мда. Скрізь, куди вистачало очей, уже снували копії монстроподібної Кіні, а серед них бродили поранені, покусані й понівечені гості Мірантира. Пощастило ще, що більшість гравців встигли вийти в реал.

— Чоб вам цвяхами гидити! І як нам тепер вибратися?

Я покрутив головою і помітив щось дуже дивне. Одне зі світил, що знаходилося вгорі і праворуч від нас покрилося якоюсь коричневою пеленою, а друге світило, ліворуч і трохи нижче лінії горизонту, розділилося на сотні маленьких квадратиків, покритих біло-чорними брижами. Вірус Андрюхи увійшов до активної фази. Треба якнайшвидше звалювати звідси!

Ззаду почувся злий рик. Я вмить вихопив кукрі та розвернувся для відбиття атаки, але Яром мене вже випередив і насадив мразоту на свої шаблі. Мерзотна Кіня страшенно верещала і клацала іклами, намагаючись дістати хоч когось із нас. Пірат змахнув тварину набік і викинув з острівця, на якому ми зараз стояли.

— Дідько! — вигукнула КрейзіАліса, і ми повернулися до неї.

Права рука її була вся у крові. Пушок жалібно заскулив, підійшов до господині і почав вилизувати рану.

— Вона мене… вона мене… пр… капс…

Слова її стала нерозбірливими, очі вперлися в одну точку, на секунду вона застигла нерухомо, а потім зробила крок уперед, і вони, разом з Пушком, полетіли вниз.

За мить вгору злетіла гігантська версія Пушка, що акуратно тримала дівчину щелепами, що ледве ворушилася, і вони полетіли геть з острова.

— Перстень! — вигукнула Іззі, не зважаючи на втрату одного з нас. — У тебе і в мене є перстні, що створюють портали!

— Так, але літаючих тварин у нас немає.

— І не треба!

Іззі провернула один зі своїх перстнів, але портал відкрився на десяток метрів вище нашої нинішньої точки.

— Гаразд. Тоді стрибнемо з урвища і влетимо в портал. А м'яке приземлення гарантую.

— Добре. Влаштовує. Тоді залишилося дістатися до урвища.

— Доберемося, — кровожерно посміхнувся Яром.

— Тоді погнали! — гукнув Рорик, і наш острівець рушив униз.

Через кілька секунд ми приземлилися і пару страховин, що проходили повз, тут же кинулися на нас.

Одну Яром нашинкував своїми шаблями, харю другої я розворотив розривним болтом. Шум від вибуху привернув увагу ще трійки тварюк, але ми не стали на них чекати і кинулися до найближчого краю. Болтомет заважав бігти, тому я відправив ще один болт в одну з образин і скинув його, це вагомо додало мені швидкості. Але я не помітив, що навперейми до нас бігло ще дві монстрятини. Вони повалили Рорика, утворивши клубок із тіл. Не встигли вони зупинитися, як Яром на ходу стрибнув до них і всадив шаблю в голову однієї, а от вразити другу не вдалося, але вона встигла вкусити його за ногу. Він мовчки відштовхнув Рорика убік і в рукопашну почав душити тварюку.

Ми з Єлизаветою продовжили бігти, червономордий нас швидко наздогнав. Не можна зупинятися. До урвища вже кілька метрів.

— Стрибаємо! — не зупиняючись вигукнула Іззі, і ми з Рориком також сиганули вперед.

Свист у вухах та вільне падіння. Ми мчали вниз, а низу та й не було. Ми просто падали. Єлизавета, що летіла поруч, взяла мене за руку. Рорик був далеченько, але жінка направила в його бік долоню, фіолетова шкіра розтяглася і фіолетовим хлистом попрямувала до червономордого. За допомогою своєї магії вона підтягнула Рорика до нас.

Я побачив її легкий кивок. Перевернув перстень. Портал з'явився нижче за нас, але трохи по діагоналі, тому ми швидко пролетіли повз. Ах ти ж ... Я знову скористався перстнем і знову портал пролетів повз. Єдрити тебе в дишле! Гаразд. Треба подумати. Ми зараз де? У Мірантирі! А Мірантир це що? А Мирантір — це збіговисько підлих і хитрих виродків… Ні, це явно не те. Ще раз. А Мірантир це що? А Мірантир це місце… це місце, де є магія! Точно!

Я зосередився. Знову прокрутив перстень, знову портал унизу, але я встиг використати свою залишкову магію і подумки підтягнув Рорика до себе. Він врізався в нас із Іззі і нас повело убік. Гух! Ми влетіли в портал, але й тут острів із яблунею виявився не чітко під нами, а трохи осторонь. Іззі міцно стиснула наші руки, а фіолетова шкіра з її спини розтяглася і зачепилася за край острова. Наше падіння сповільнилося, а потім нас, наче пружиною, затягло нагору. Ми опинилися на м'якій зеленій траві мого улюбленого місця у Мірантирі.

Все! Ми дісталися! Ми впоралися. Я заплющив очі і з насолодою вдихнув це неживе, віртуальне, але таке приємне повітря. В нас вийшло.

— Воу! — захоплено вигукнув Рорик. — Ось це движуха!

Я продовжував приємно ніжитись у траві, так і не відпускаючи руку Єлизавети.

— Чудово, ви тут, — почувся Андрюховий голос.

Літаюча голова з хмари тут. Ех… А так приємно. Просто лежати у траві і тримати за руку прекрасну жінку.

— І чо тепер? — неохоче підвівся я з землі.

— А тепер я по черзі відключатиму вас від Мірантира, тільки так, щоб ваші дані збереглися і не пошкодилися від вірусу. Рорику, ти перший, тебе відключити найлегше.

— Лади.

— Рорику, — гукнув я червономордого. — Як би там далі не пішло, я дуже радий, чо ми з тобою потоваришували.

— Аналогічно, дядьку, — усміхнувся мені у відповідь червоний.

Я підійшов до нього і ми обнялися. Цей чорт із перших хвилин тут був зі мною, і я щиро вдячний йому, що він був поряд.

— Ти там це, якчо чо, догляди Гомола.

— Та не дрейф, дядьку, все буде гаразд, ми з тобою ще насливачемося.

— Обов'язково!

— Яка чарівність, — усміхнулася Іззі, дивлячись на нас, — ви ще лизатися почніть.

— Відключаю.

Рорик зник прямо на моїх очах, просто розчинившись. Секунду тому моя рука ще лежала на його плечі, а зараз під нею була лише порожнеча.

— Тепер Іззі. Тут трохи складніше. Спочатку треба відключити її від Мірантира за допомогою чіпа, який ми встановили на комп'ютері головного лікаря в дослідному блоці.

— Все буде гаразд, — взяв я за руку жінку, бачачи, що вона переживає. — Обіцяю, все буде гаразд.

— Я… я тобі вірю…

Вона почала повільно зникати, продовжуючи тримати мене за руку. Її очі були сповнені страху, але також у них бачилося легке збудження. На неї чекало нове життя. Незабаром моя долоня відчувала лише повітря.

— Ну чо… — усміхнувся я, дивлячись на обличчя Конкланда, знаючи, що це синій.

— Ти впевнений? Може…

— Ні, Андрюха, я точно вирішив. З мене досить. Пора відпочивати.

— А попрощатися не хочеш з…

— Не треба. Так їм легше мене відпустити. Краще скажи, чи все вийде, як ми і спланували?

— Так, — усміхнулося обличчя у хмарі. — Я все порішав. Поки Денису не виповниться вісімнадцять років, я буду виконувати обов'язки директора. Ох, і розсердиться ж Гавриил...

— Це точно, — я теж мимоволі посміхнувся.

— Ну чо, давай тоді прощатись.

— Спасибі. Дякую тобі за все.

— І тобі дякую, Андрію. Не підведи, і, сподіваюся, у тебе все вийде. Слухай, а скільки маю часу, поки все тут не вирубається?

— Хвилин десять.

— Має вистачити.

— Прощавай.

— І ото, не нудьги там.

— До речі, я вирішив знову зійтись із Щуроловом.

— Єдрити мій лисий череп, Андрюха, вона ж… він же…

— Та це не важливо. Насправді ми все одно не бачилися жодного разу в реалі, а тут… Я відчуваю, що це моя споріднена душа.

— Ах ти ж… Я цього не схвалюю.

— А тебе й ніхто не питає.

— І то правда. Удачі вам.

Голова мені підморгнула і зникла у хмарі. Ех. Десять хвилин. Останні десять хвилин.

— Конкланде. Конкланде!

Гостровусий повністю з'явився з хмари у своїй подобі.

— Чим можу бути корисний?

— Слухай, а ти знаєш про всі штуки Андрія з моєю родиною?

— Звичайно знаю.

— А ти не міг би мені зробити ласку наостанок, га?

— Що бажаєте?

— А яви сюди мого сина, будь ласка.

— Як побажаєте.

Конкланд зробив легкий уклін і зник у хмарі, але сама хмара не зникла, і з неї вийшов мій син Юрко.

— Що? Що відбувається? — він не зрозуміло глянув на мене.

А мені аж подих перехопило.

— А де решта? Де Даша? Денис?

— Юро, послухай мене.

— Щось трапилося?

Я мить повагався, збираючись з думками. Син дивився на мене з легкою тривогою. І це додало мені впевненості, від виду цієї стривоженості, я одразу захотів його заспокоїти.

— Вибач. Вибач мені, Юро. Сину, вибач. Я був поганим батьком. Коли ти закінчив школу, ти одразу поїхав від мене, щоб жити подалі. Та й потім ми не ладнали. Але з появою невістки і Дениска... Я хотів, я чесно хотів зблизитися, і це навіть у нас вийшло. Але... Я не дав тобі як батько нічого... Пробач... Це все моє минуле. Я закрився в собі, хоча я потрібний був тобі в твої дитячі та юнацькі роки. Але… Потім… Я все зрозумів… Я виправився. Ми стали ближчими… А зараз… А зараз я подбав про твою родину, мій хлопчику. Я дав їм те, що не дав тобі. Надію на майбутнє. Пробач мене. І будь спокійним. Наша сім'я має майбутнє, навіть без нас.

Сльози полилися струмком, і я обійняв сина. Його руки також лягли мені на плечі.

— Пробач мені, синку, пробач.

— Нічого, тату, все гаразд.

Я трохи відсторонився від нього, глянув у вічі і сльози новою хвилею ринули з очей.

— А давай вип'ємо по сидру, га?

— Твого фірмового сидру?

— Ага, думаю по пляшці ми встигнемо випити.

— Давай.