— Єдрити мій лисий череп! — вирвався з мене захоплений вигук, коли портал опинився за спиною.

І реакція — цілком обґрунтована, оскільки острів Республіки разюче змінився з мого останнього візиту сюди. Найбільш очевидною відмінністю, напевно, стала зміна положення оборонних літаючих островів. Цікаво, це вони спеціально під відбірковий етап так змінили чи з метою безпеки після наших витівок тут?

Допоміжних літаючих островів тепер стало лише шість, і всі вони розташувалися по боках від основного. Згори це нагадувало тепер величезний підшипник. На кожному острівці так само було розташовано по одному кораблю, але замість розкритих вітрил нині на них висіли величезні вивіски з рекламою турніру: «Мірантирський епос», «Встигни купити вхідний квиток на час всього турніру», «Унікальна подія» і все в такому дусі.

Так само, крім того, що зникло верхнє кільце оборонних островів з кораблями, були відсутні й всі гігантські літаючі моржі. Та й ще дуже помітним нововведенням став великий кратер посеред головного острова. Саме на тому місці, де раніше розташовувалися ями, в одній з яких тримав мене місцевий градоначальник.

Куди приземлятися – теж зрозуміло одразу. Чверть основного острова переробили спеціально під потреби гостей, котрі невпинним потоком прилітали на подію. Ми з Чорнишем почали спускатися за іншими членами керівної верхівки Мірантира. Іззі летіла на своєму білому скакуні з крилами. Дромед перетворився на літаючий рій комах зі смужкою здоровʼя над головою та ім'ям. Алекс сидів на незвичайному павуку, між лап якого були перетинки, і він використовував їх як крила. Антон сидів у невеликому кошику, прив'язаному до двох великих метеликів із блакитними трикутними крилами. Гавриила із Зазикиним я щось не бачив.

Наша невелика процесія приземлилася на відносно вільний шматок витоптаної землі, і в ту ж мить навколо кожного літаючого маунта виросли метрові земляні стіни, ніби створюючи невеликий загін для кожної тварини.

«Репутація в Республіці підвищена з «Ворог Республіки» до «Почесний гість»»

— Глава Мерсоньєз скоро прийде до вас, — голосно вигукнув якийсь гравець.

Я зістрибнув з Чорниша, поплескав того по шиї та наблизився до однієї зі стін. Частина земляної перешкоди відразу опустилася вниз, створюючи невеликий прохід.

— Зручно зроблено!

Наша п'ятірка зібралася до купи, і я озирнувся. Як і очікувалося, гравців злетілося на останній відбірковий етап «Мірантирського епосу» багацько (я звичайно той ще стариган, але навіть мені ця назва здається надто невідповідною і стародавньою). Про різноманітність рас навіть і заїкатися не варто. Всі можливі фантазії диваків, якими користувалися гравці для створення своїх аватарів, сьогодні були тут. Голови, що горять, повзучі тварюки, водяні частини тіла, мерзенні тварюки, красиві тварюки, спокусливі красуні з всілякими відтінками шкіри… Цей список можна продовжувати нескінченно.

Я ненароком глянув на Єлизавету. Та кудись відіслала Вереса і навіть встигла переодягнутися. Довга синя сукня в підлогу з темно-синім широким поясом і глибоким вирізом декольте. Зачіска — дивакувата укладка, схожа на морську хвилю.

За ці два місяці, які минули з нашої останньої особистої зустрічі, ми так і не розмовляли. Навіть усі питання щодо місця проведення турніру вона вирішувала зі мною через свого помічника. Дивна баба. Так ревнувати. Ще й було б до кого! До старої шельми! Ну та гаразд, старий я вже для цих любовних інтриг. Не хоче бачитися — я тільки за, мені менше головного болю.

— Ха! Який чудовий день, чи не так, панове почесні члени адміністрації нашого славного Мірантира? — голосно пролунало звідкись праворуч.

Мерсоньєз своєю персоною. Він повільно підійшов до нас у гордій самоті, не рахуючи десятків інших гравців, що снували туди-сюди навколо нього.

— Шановний Мерсоньєзе, вітаю, — першим підскочив до зеленого громили Зазикин, схопив його руку і спробував стиснути для привітання. Але лапа місцевого градоначальника була настільки величезною, що підлабузнику довелося використовувати обидві свої долоні. І звідки тільки-но взявся цей пузоголовий? Секунду назад його тут не було.

— Не треба ніякої шани, просто називайте мене головою Мерсоньєзом, — голосно відповів Мерседес.

Як і в першу нашу зустріч, він нехтував будь-яким одягом вище за пояс, виставляючи на загальний показ свою мускулатуру, обтягнуту зеленою шкірою. З рота в різні боки стирчали ікла, вуса так само спадали вниз, мало не до грудей, і в кінці спліталися в невелику кіску.

Дромед зібрався в єдине хаотичне тіло з комах і лише кивнув на знак вітання. Антон щось там промекав, схоже на «Привіт». Потім настала черга Єлизавети, і вона з грайливим виразом обличчя подала руку для поцілунку. Майонез недбало цмокнув її, мало не подряпавши своїми іклами.

— О, мій хороший, а ти вирішив наш особливий дар весь час носити із собою?

— Ха! Звичайно!

Зеленошкірий підняв ліву руку, стиснув її в кулак, що не поступався розмірами чавунному казанку, і розплився в задоволеній і зловісній посмішці. Спочатку я навіть не помітив, але на його руці красувався кістяний кастет, із чотирма гострими шипами.

— Ексклюзивна річ… Моя шана вашій роботі, Іззі.

— Все для наших найкращих гравців Мірантира, — промуркотіла жінка.

Які неприкриті загравання. Тьху! Аж гидко.

— А багато народу зібралося… Я була ще на трьох відбіркових, і там такого стовпотвору не було.

— Недарма Піратська територія вважається однією з найпопулярніших. Та й нових гравців за останні тижні значно побільшало. Дякую адміністрації за турнір. Завдяки йому і тому, що ви мені дозволили провести на своїй локації один із відбіркових турів, населення мого маленького поселення збільшилося вдвічі. Тож, Єлизавето, незабаром загляну до вас із діловим питанням щодо розширення Республіки.

— Із задоволенням чекатиму, мій хороший, — несподівано жінка впритул наблизилася до зеленошкірого і щось шепнула йому на вухо. Той лише похабненько посміхнувся.

— Миколо Селезньов, давно не бачилися!

Я напружився, але Мерседес не поспішав до мене підходити. Він стояв за кілька метрів і оцінювально розглядав. Єлизавета відсторонилася від нього, мимоволі подивившись мені у вічі.

— І тобі не хворіти.

У повітрі між нами прямо відчувалася напруга. З мого боку так точно. Громила кілька разів стиснув і розтис кулаки.

— Ха! Та все нормально, розслабся! Я на тебе образи не тримаю. Якби не ти, я б сам не поперся до адміністрації, а так, у мене тепер є це.

Громила знову потрусив долонею з кастетом.

— До речі, якщо все ще хочеш, можемо помірятись силами. Чарівність цієї речі в тому, що якщо я нанесу нею хоч один удар тобі, то всі наші характеристики зрівняються на час бою, і переможе тільки той, чия майстерність дійсно краща.

— Але спочатку, ти спробуй хоч раз ударити мене, синку, — спокійно відповів я, ненароком поправляючи ремінець болтомета.

— Ха! Гідна відповідь!

Мерсоньєз все ж таки вирішив не лізти в бійку і не мірятися силами, а просто підійшов до Алекса і потис йому руку.

— А де ж сам Гавриил? — звернувся він до павукоголового.

— Володар всього Мірантира відлучився у справах, але передав, що постарається повернутися до початку бою, — відповів той з неприхованою зневагою.

— Чудово! Ну що ж, не варто юрмитися серед звичайних гравців, йдіть за мною, для вас у мене підготовлена спеціальна ложа.

Мерсоньєз рушив уперед, і перед ним одразу виникло кілька гравців. Ті почали розштовхувати народ, щоб ми могли пройти.

Арена виявилася неглибокою, метри зо два від сили. По всій її довжині розташувалося три ряди земляних насипів, які були сидячими місцями для глядачів. Звичайно, для нас було підготовлено особливе місце. Чотири м'які шкіряні дивани, що стояли на дерев'яному настилі прямо біля краю арени. Нас та звичайних гравців ще й поділяло кілька метрів порожньої землі. Дивно, але ніхто з них не намагався наблизитися. Наше ложе ніби оточував пустельний ореол.

— Проходьте, сідайте. Напої, їжу і все, що завгодно, можна попросити у дівчат, що стоять поруч, а хто хоче, може після матчу забрати з собою і самих дівчат, ха! — наприкінці фрази Мерсоньєз задерикувато підштовхнув поруч Зазикина, але той лише нервово хихикнув.

Ми розсілися, я опинився на одному дивані з Антоном, який ніяк не міг зручно вмостити свою нижню зміїну частину.

— Чого бажаєте? — усміхнулася мені молода дівчина, що стояла поруч.

— Ти точно гравець? — здивовано подивився я на неї, та й ненароком глянув на стрункі ніжки, які ні краплі не приховувала непристойно коротка біла туніка. Я бачив колір імені над її головою, але поведінка дівчини ніяк не вкладалася в моїй макітрі.

— Так.

— Але ж гравці заходять до Мірантира, чоб розважатися. А подачу алкашки іншим гравцям розвагою не назвеш.

— Все добре, не переживайте, — усміхнулася дівчина, але очі її з побоюванням подивилися на Мерсоньєза. — Також, якщо хочете, можете зробити ставку на когось з учасників. Список усіх учасників є у мене.

Гаразд, не дошкулятиму. Якщо вона це робить, значить це її вибір. Я відмахнувся, і дівчина підійшла до Антона.

Хм. Як же Майонезу вдається змушувати гравців робити подібну роботу? Цікаве питання. Може, він їм платить реальні гроші?.. Хоча... Маячня якась. На який біс платити реальні гроші гравцям, щоб ті обслуговували інших гравців. І це не лише до цих дівчаток відноситься. А ті охоронці, що вартували наші ями, вони взагалі годинами тупцювали на одному місці. У голові крутилася лише одна здорова відповідь — влада. Влада і дикий рівень занурення в роль. Походу цього Майонеза в дитинстві сильно затюкали, раз він тепер змушує реальних людей слухатися його в несправжньому світі.

— …і ось я вирішив влаштувати Королівську битву! — вивів мене з роздумів гучний голос Мерсоньєза.

— О-о-о! Як цікаво, а скільки учасників? — пробелькотів Зазикин, що сидів з ним на одному дивані. Єлизавета з Алексом розташувалися на третьому. Четвертий пустував.

— Золотий стандарт — сто людей.

Зеленошкірий озирнувся. Гравців, що заполонили місця на арені, зібралося достатньо. Ґвалт навколо стояв знатний, але почути один одного ми все ж таки могли. Не факт, що це вдасться зробити, коли почнеться бій.

— То де ж Гавриил? Час би уже й починати.

— Починайте без нього, — впевнено відповів Алекс, клацнувши кілька разів своїми жвалами.

Мерсоньєз ще раз уважно озирнувся на всі боки, знизав плечима і кивнув комусь праворуч. Пролунали приголомшливі фанфари й одразу затихли. Народ на арені теж замовк. Почувся наростаючий бій барабанів. Бух. Бух. Бух. Несподівано арена, що знаходилася на пару метрів нижче за ряди зі скреготом почала опускатися ще нижче. Барабани ставали дедалі гучнішими. Бух. Бух. Бух. Арена опустилася ще на кілька метрів, відкриваючи кілька чорних широких проходів у стінах.

Рух платформи припинився. Барабани враз затихли. Глядачі теж заворожено мовчали, чекаючи на початок.

Але… дійство не поспішало починатися. Трибунами прокотилася хвиля оплесків… Глядачі схвильовано покричали… Але так само нічого не відбувалося.

— А…

— Просто дивися, — перервав господар цих місць, питання Зазикина.

І тут помчала жовта, погано пахнуща вода по трубах! Першим на арену вилетіло з одного з темних проходів тіло безногого гравця, з нижньої частини якого хлистала кров. Потім вилетіли ноги. А потім із темряви на арену стрімголов висипалося кілька бійців, що вчепилися одне в одного. З ще одного проходу вибігло кілька воїнів у обладунках. Але один з них одразу отримав з темряви списом у спину. А другий, пробігши пару метрів, спалахнув і вже неживий упав на землю.

З першого проходу вийшло бійців десять, з третього вилетів гравець із крилами, який тримав у руках бойового коротуна з сокирою. Він підлетів угору на досить солідну висоту і випустив супротивника, той лише марно змахнув своєю зброєю, намагаючись зачепити вражину, і стрімголов полетів униз.

Трибуни вибухнула оваціями. Потіха почалася. Нарешті, на арену з проходів вибралося достатньо учасників турніру, щоб почалося безладне місиво.

Бійці палили один одного, закидали якимись отруйними флягами, кололи, різали, обезголовлювали, били голими руками... І всі в цій битві були один одному ворогами.

Ось найближчий до мене боєць, чоловік у золотистому шоломі, зі щитом і одноручним мечем бився проти зеленої істоти, руки якої подовжувалися як лоза. Обидві руки обвили щит і вирвали його з рук бійця, але той, не втрачаючи моменту, підпірнув, зробив випад уперед і пронизав ворога мечем прямо в груди. Однак не встиг володар золотого шолома вийняти зброю з поваленого супротивника, як йому ззаду зніс голову широким замахом величезної сокири велетенський волохатий людино-бик.

Натовп тріумфував. Я глянув краєм ока на сусідні дивани. Адміністрація Мірантира і Мерсоньєз, та що там, навіть дівчатка-прислужниці невідривно дивилися на арену. Мда. Технології розвиваються, неможливе стає можливим, а людям так само властива жага насильства.

Тим часом живими залишилося вже не більше двадцяти учасників. Повальне місиво перетворилося на кілька зосереджених сутичок у різних кінцях арени.

Літаючий молодик знову почав знижувати висоту, вибираючи ціль, але несподівано, з землі виліз величезний іржавий ланцюг і попрямував до нього. Ланки, кожна не менше за голову дорослого чоловіка, вчепилися за одне з крил, повністю обвили його і різко потягли вниз.

Я глянув на землю. Хто ж цим керував... Ага, це був боєць у чорній мантії з каптуром, насунутим до самого носа, тож виднілася одна сива борода. Він якраз підняв руки у бік крилатого і зараз повільно тяг їх до себе.

Відлітав своє пернатий. Зіткнувшись на повному ходу із землею одне крило і голова вивернулися під неприродним кутом. Він уже був не живим.

А тим часом бійців залишилося лише четверо. Усі вони були в різних кінцях арени, і розділяли їх десятки трупів під ногами.

Лютий людино-бик з величезною сокирою; маг у чорній мантії з каптуром; дивна істота, що нагадувала дуже кудлату людину, тільки ось коліна його були вивернуті в інший бік, а морда була як в щура; і дівчина в блискучій кірасі, скривавленій спідниці та зі списом в руках.

Раптом натовп загув від того, що з темного отвору в стіні вийшов ще один боєць.

— Копати тебе в дишло! — вирвалось з мене.

Грокула власною персоною. Чотирьохрука людина, з якою мені вже навіть доводилося вступати в поєдинок, повільно йшла по арені, витираючи свої закривавлені мечі об штани. Чотири руки — чотири одноручні мечі. Легка кіраса на ньому також була вся в крові.

— А це чесно, що він вичікував у тіні до останнього моменту? — запитав Антон поряд зі мною.

— Ха! Ви ж не бачите всього, — голосно відповів Мерсоньєз. — Ці проходи, з яких вискакували бійці, по двісті метрів завдовжки, і бій, справді, почався набагато раніше, ніж усі вибігли на арену. До неї треба було ще дістатись живим. Отже, швидше за все, він просто бився всередині, доки не залишився один.

Тим часом чотирирукий наблизився до дивної кудлатої істоти. Далі сталося формене побиття немовляти. Крисомордний скакав навколо Грокули, намагався завдати йому ударів своїми кігтями, але громила ніби бачив усі його дії наперед.

На протилежному боці місця дії людино-бик різко почав набирати швидкість, прямуючи до мага в каптурі. Той це помітив і підняв руки, спрямовуючи їх на небезпеку. З землі з'явилися два іржаві ланцюги і рушили вперед. Але монстра з сокирою не вдалося застати зненацька. Лезо його зброї вкрилося маленькими блискавками, і він прямо на ходу вдарив ланцюги своїм смертоносним озброєнням. Блискавки перебігли з леза на ланки, і іржаві ланцюги розсипалися, не досягнувши мети.

Маг опустив руки й знову їх підняв, але раптом його пронизав спис. Дівчина, яка секунду тому стояла за метрів п'ятдесят від бійця в мантії, зникла, а наступної миті з'явилася біля свого списа. Вона висмикнула зброю з тіла поваленого ворога, але більше нічого вдіяти не встигла. Людино-бик уже був біля неї й найстрашнішим ударом сокири розрубав дівчину навпіл.

З іншого боку арени бій теж добігав кінця. Грокула двома нижніми мечами прибив істоту до землі, а правим верхнім відсік йому голову.

Їх залишилося лише двоє.

— Мені подобається! Цікаво, а яка у чотирирукого бійця магія? Йому б вона зараз ой як сталася у нагоді, — пролунало в мене за спиною.

Усі, крім Алекса та Єлизавети, обернулися.

— Ха! Гавриил! Нарешті ти до нас завітав.

— Прошу вибачення за запізнення. Сімейні проблеми, — усміхнувся наш бородатий янголятко у жовто-білих обладунках.

— Буває, — простодушно прокричав Мерсоньєз, через те, що натовп почав заводитись, бо супротивники на арені повільно зближалися. — А ніякої магії Грокула не має. Він — чесний боєць. І б'ється чесно, без магічних штук.

Гавриил щось відповів, але ми вже не почули, натовп несамовито закричав.

Лезо сокири людино-бика знову вкрилося маленькими блискавками, і він завдав першого удару. Грокула відскочив убік. Ще один широченний замах. Тепер він просто відвів корпус назад, і блискавки просвистіли за кілька сантиметрів від його обличчя.

Махання сокирою забрало багато сил у бикоголового, і тому його швидкість і проворність явно зменшилися. Він втретє змахнув сокирою, промазав, і його за інерцією трохи розвернуло. Грокула скористався цим, швидко скоротив дистанцію і встромив два своїх верхніх меча під лопатки противнику. Той не видав жодного звуку, але різко відпустив сокиру і схопив рукою одну з нижніх рук ворога.

Грокула спробував вивільнитися, але людино-бик швидко розвернувся, майже не звертаючи уваги на мечі в спині і, спритно нахилившись, встромив свої роги в груди чотирирукого.

Але монстр якось забув, що у супротивника чотири руки. Він витяг роги, подався трохи назад, але Грокула стрибнув за ним і встромив клинок йому в горлянку.

Перемога! Натовп тріумфував. Барабани знову ожили, відбиваючи ритм. Навіть усі члени ложі шанобливо заплескали. Усі, крім Зазикина. Він стояв на краю нашого дерев'яного помосту і про щось розмовляв з одним із глядачів.

Натовп біснувався, волав щосили, а на арені, весь у крові, чотирирукий переможно підняв догори руку, а потім впав на землю. Так, він виграв, але від завданих ран теж помер. Нічого страшного, перемога зарахована. Зараз він десь відродиться і піде святкувати свою перемогу.

А неслабко так Грокула прокачався з нашої останньої зустрічі. Судячи з його рухів і манери бою, він ці два місяці штани не просиджував, посилено готувався до турніру. Ну нічого, мої чемпіони теж не животи наїдали весь цей час. Ще побачимо, хто кого…

Народ поволі повалив до виходів, обговорюючи побачене. Зазикин тим часом підбіг до Алекса і щось йому зашепотів. Звичайно, павукоголовому довелося нахилитися, щоб почути все з рота на пузі головного сценариста.

— Прошу вас не розходитися! Я маю новини! — вигукнув Алекс.

Його жвали якось дивно і безупинно потріскували, а очі бігали з боку на бік. Це він так радіє, чи що?

— Гавриил! Офіційно заявляю: тебе звільнено.

Ніхто не сказав жодного слова. Всі переглядалися один з одним, а Гавриил взагалі завмер і ніби перетворився на статую. Мерсоньєз з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається.

— Буквально щойно твій батько продав мені контрольний пакет акцій, і тепер я генеральний директор усього цього світу.

Тиша тривала. Гавриил не ворушився, лише одними губами прошепотів:

— Не може бути.

— Ще й як може. Справи з флаїномобами йдуть неважливо, йому потрібні гроші, і я люб'язно погодився допомогти. Так, стало мені це в копієчку, але тепер я можу зробити це.

Він несподівано відірвав одну зі своїх сталевих пластин на грудях і різким рухом жбурнув її у бік Гавриила. Снаряд влучив у шию. На всі боки забризкала кров. Але Гавриил і не думав чинити опір чи відповідати. Вперше за весь час він не посміхався. Він лише сумно дивився на Алекса.

— І поки ти повільно здихаєш, я скажу ось що: голубчик, твій аватар і всі твої права Бога анульовані. Але ж я не злидень якийсь. Ти можеш спокійно зайти до Мірантира з новим аватаром, як звичайний гравець. Прощавай.

Гавриил впав на підлогу.

— Так. А зараз, я хочу з кожним із вас переговорити особисто, — восьмиокий погляд Алекса впав на мене. — І ти, старпер, будеш першим.