— Кидати мене сракою в нору з раками! Він програв! — я схопився за голову і мало не випав із ложі, наполовину перевалившись через перила.

— Це, звичайно, зменшує наші шанси на успіх, і грошей ми отримаємо менше, якщо все вийде… — пробубнив Андрій, а потім різко скрикнув: — Але вони зараз отямляться! З ними нам що робити, га?

Я, Андрюха, і КрейзіАліса подивилися в дальній кут виділеної нам кімнатки-ложі.

— Ні, ну ви звичайно дали, — знизала плечима дівчина, — так вчинити зі своїм чемпіоном. Але зі мною такого у вас не вийде. Так, Пушок, ти ж не дозволиш їм подібне скоїти зі мною, так, моя булочка?

З іншого кута ложе гавкнула грізна шестиока псина.

— Тобі нема чого боятися, ти тепер наш єдиний чемпіон, який пройшов у фінал, ти нам потрібна, — прогундосив Андрій, насипаючи солідну жменьку зеленої дурі собі на ложбину між великим і вказівним пальцем.

— Ні, Андрюха, навіть не думай! — я вдарив йому по руці, але було вже пізно, очі того закотилися, і він обм'як. — Та чоб вам усім гнити в гною!

Почулися схвильовані голоси з боку входу до ложі. Дверей тут не було, просто кам'яна арка, тому гості Мірантира, що проходили повз, з цікавістю зиркнули до нас, але кути приміщення не змогли зачепити поглядами.

— Ах ти ж, срань болотна! — все почало валитися дуже стрімко. — Бракувало, чоб сюди ще хтось зайшов. Дочко, прошу, допоможи, одним оком слідкуй за бідолахами і за цим синюшним наркоманом.

— Без проблем. Але дідько, пояснювати все їм будеш сам.

Я ще раз глянув у куток кімнати, де зараз один на одному нерухомо лежали Яром і Щуролов. Їхні тіла завмерли в кумедних позах, але очі були широко розплющені. Начебто дуже реалістичні статуї. Синявих рук справа. Раціонально подумавши і дійшовши сумних висновків, ми зрозуміли, що цю парочку ніяк не вмовити. І тоді Андрюха запропонував простий, але дійовий вихід: перед початком бою паралізувати їх. Через якісь свої зв'язки він дістав спеціальний і дуже рідкісний пил. Коли настала черга Ярома виходити на арену, ми просто подули на них цією пилюкою, і вони застигли як статуї. У реал вийти не можуть, поворухнутися не можуть. Час дії – півгодини. Незабаром дія цієї погані має пройти… І щось буде. О, щось буде!

Я встав у проході, схрестив руки на грудях і сперся на стіну, дивлячись у коридор, нібито когось видивляючись. Повз проповз Антон, роздратований, що жоден з його чемпіонів не пройшов у фінал. Слідом за кілька секунд з-за повороту з'явився Алекс.

— Ти! — гукнув він, побачивши мою тлінну тушку. — Голубку, якого біса?

— Чо? — щиро не зрозумів я суть цього наїзду і встав таким чином, щоб максимально перекрити йому огляд ложі.

— Чому фінал сюжету змінено?

— А-а-а-а.

— Бе! Алфавіт не треба мені тут згадувати, голубчику. Чому фінал інший? — Алекс стояв впритул і його жвали раз на пару секунд зловісно клацали прямо перед моїм носом.

— Так ото... як чому? Цей фінал набагато кращий! Ми он навіть з помічником моїм дослідження провели. Дали тисячі людей прочитати обидва варіанти сценарію, звісно, змусивши підписати юридичні папірці про нерозголошення… І понад сімдесят відсотків обрали цей новий фінал, — видав я заздалегідь заготовлену відповідь, яку ми продумали з Андрюхою.

— Хочу побачити звіт про це дослідження, — з підозрою, але досить спокійно відреагував павукоголовий.

— Та легко! Скоро мій помічник надішле тобі файли.

— І Антонові нехай теж перешле.

— Буде виконано.

Звичайно, підроблені результати неіснуючого дослідження у нас теж були в наявності.

— Добре. Вітаю з виходом твого голубка у фінал, — сказав він наостанок і рушив далі коридором.

— І твоїх теж вітаю.

Постоявши ще кілька хвилин, чекаючи, поки останні гості особливих лож покинуть арену, я зайшов назад.

Андрій уже прийшов до тями і щось обговорював з КрейзіАлісою. Нерухлива парочка в кутку видавала легкі стогони, і їхні голови трохи смикались.

— Ну чо, молодь, як справи?

— Обговорюємо майбутній фінал, — відповів Андрій, а КрейзіАліса мовчала і дивилася на арену.

Такої тихої та зосередженої я її ще жодного разу не бачив.

— І чо обговорювали?

— Ну, прогнози не райдужні. Особливо по одному із чемпіонів Алекса.

— Мілена?

— Так.

Насправді, я теж неслабо так переживав із цього приводу. Вона, вважай, за пару секунд перемогла велетенського дракона, і ніхто не зрозумів, як вона це зробила. Тут очевидно щось не так.

— Я гадаю, у неї є артефакти Старих Богів, — відчужено й ледь чутно промовила дівчина.

— И? — перепитав синій.

— Що и?

— Артефакти?

— Так, — войовниця нарешті відірвала погляд від арени, і її обличчя осяяла стандартна доброзичлива усмішка. — Їх по-любому кілька. Натяки на один із них я помітила ще в першому турі, ну а тут… Ну не могла вона якось по-іншому перемогти таку драконову тушу. Навіть якщо в неї там якась особливо сильна друга магія.

— А…

— І ці артефакти явно потужніші за той, який дав мені ти. Я про кристал зараз.

— То може…

— Ні, я дуже задоволена цим артефактом, недаремно я тоді в печері випросила його в тебе, як вимогу для участі в турнірі. Він часто допомагав мені, та й продовжує допомагати. Але одного його мало. А тепер ще й моя сокира стала непридатною.

— Давай ...

— Я, звичайно, можу її відремонтувати, але на ній зіпсувалися руни. А їх уже не відновити. Потрібна нова зброя…

— Яка в тебе друга магія? — голосно перебив її Андрюха, наважившись перервати потік триндежу.

— Я обрала стандартне закляття відновлення здоров'я. Захист у мене, звичайно, завдяки кристалу гарний, але перестрахуватися не заважає.

— Мда, — тільки й видав Андрюха. — Зброя…

— Ах ти підо… — почувся злісний жіночий вигук, який урвався так само різко, як і стартував.

Яром і Щуролов прийшли до тями. Тільки в кутку зараз сидів і безпристрасно дивився на нас чорношкірий пірат. На самоті.

— А чо... а де?

— Бан за мат, — відповів Яром. — Три доби. Впевнений, вона вже вийшла і зараз наярує мені з усіх видів зв'язку.

— А ти спокійний? — Уточнив Андрюха, напружившись.

— Впевнений, що те, що ви зробили, мало велику причину. І, мабуть, вона мене навіть влаштує. Але не про мене вам треба турбуватися.

— Я розберуся з Щуроловом, — з невластивою йому впевненістю промовив синявий.

— Як скажеш, — знизав плечима Яром, а потім трохи розчаровано додав: — Шкода, що не побачив бій Гомола.

— Зброя! Мені потрібна зброя! Дуже сильна! Проти мене буде чотири найсильніші бійці Мірантира, один з яких ще й обвішаний артефактами, як іграшка новорічними ялинками! Дідько! Мені треба щось знайти! — прорвало КрейзіАлісу.

— Може, ми встигнемо прокачати твого пета?

— Ні! Ти що, Пушок не боєць. Він у нас шукач, так, булочка? Не виставлятимемо тебе проти цих неприємних і нечесних гравців.

Собака ствердно гавкнув.

— Зброя! Де мені її знайти? — знову заторохтіла дівчина. — А раптом за цей час ще хтось із фіналістів роздобуде собі артефакт.

— Так, спокій...

— Що ж робити? Що ж робити…

— Та їсти твою за душу матір! Літня людина сказала спокійно, значить спокійно! — заревів я. У якомусь столітті подіяло. — Є в мене один перекачений хлопець, який може допомогти нам з цим питанням.

— Точно? — благаючими очима глянула на мене Крейзі Аліса.

— Хрест на пузі! Так, я до нього, а ви на мій острів і тренуйтесь. Гомол, мабуть, також уже там.

— Але фінал тільки за три дні, я б поспав… — прогундів Андрій.

— У якомусь іншому світі відіспішся! А ну швидко пішли максимально прокачувати нашого фіналіста!

— Фіналістку, — поправив мене синій.

— Ах ти ж, жертва венеричного букета... Яром, ти нам допоможеш?

— Так. Все одно Щуролов найближчі три дні тут не з'явиться, а так вам хоч користь принесу.

— Щось схоже на дворучну сокиру буде дуже доречним! — крикнула мені насамкінець дівчина, а я вже мчав до виходу і літаючої платформи.

Мовчазний еніпісі-охоронець доставив мене на літаючому острівці до землі, і я, намагаючись мінімально розштовхувати гравців перед собою, побіг до маунтів.

Які ж все-таки щасливі люди після подібних заходів. Я це ще явно зауважив у молодості, коли на футбол на стадіон ходив. Ні, відбитих і відморожених теж завжди вистачає, але в основному, навіть якщо їхні фаворити програли, люди завжди задоволені та щасливі. І саме це ж я бачив зараз на обличчях гостей Мірантіра, що маячили по сторонах.

Весь народ, який сидів на трибунах, звичайно, ринув у містечко з розвагами. Голоси стали гучнішими, хмільнішими і веселішими, ніж до початку боїв. Гравці обіймалися, спілкувалися, скандували імена фіналістів, знайомилися один з одним, жартували, мірялися характеристиками, вихвалялися особливо рідкісними речами, і всім було весело та радісно. Чудова атмосфера. Шкода, немає часу їй насолодитися.

Я спустився по одному з проходів на нижній рівень парковки і, скориставшись картою, знайшов своїх маунтів. Всю кагалу залишив компанії, а собі взяв вірного Чорниша. Пара хвилин у тягнучці на виліт, портал, скляний посадковий майданчик, і ось я вже в будівлі адміністрації мчуся нагору сходами. Кракстер був на місці. Це також я знав завдяки карті.

— А ти чо, не дивився бої? — одразу ж спитав я його, увірвавшись усередину.

«Витривалість

35/50»

— Дивився, — трохи з сумом у голосі відповів дитинка.

Він, не зводячи голови, монотонно бив невеликим молотком по гарді дворучного меча.

— А чо ніс повісив?

— Та ж Гомол програв. Фіговий з мене тренер.

Я не церемонячись підійшов до нього і з усього розмаху вліпив потиличник. Від такого несподіваного контакту моєї долоні та його голови Кракстер аж молоток з мечем випустив.

— Ти чудовий тренер! Дурниці не неси! Просто ми мали мало часу. За два місяці ти зробив навіть більше, ніж ми очікували. Дякую!

Я схопив його за плечі, поставив на ноги і міцно стиснув руку.

— Ага, — дуже злегка, майже непомітно, здійнявшись духом, відповів Кракстер.

— Але я знову по ділу…

— Не вийде, — легкий натяк на натхнення, який він відчував секунду тому, знову змінився похмурою пикою.

— Чого не вийде?

— Мені заборонили створювати предмети під час проведення турніру.

— Ах ти ж, срань болотна!

— Вона сама.

— І чо робити?

— Чо робити, чо робити… — передражнив мене хлопець. — До Зазикина йти...

— Каркарстере, ти чо, стружки обнюхався? Який Зазикин? Він тут до чого?

— До того! — аж трохи розлютився мій співрозмовник. — Ти ж за зброєю прийшов, так?

— Так.

— Для КрейзіАліси, так?

— Так.

— Тому що їй для фіналу потрібне щось дуже потужне та бажано рідкісне, так?

— Кнура п'ятак! За поца мене не тримай, нормально викладай!

— Я створити зброю не можу, та й якби міг, то було б усе не те. Але якось я розробляв для Зазикина одну зброю. За його ескізом. Дуже потужну та дуже секретну. Гавриил був категорично проти таких розробок. Долю зброї достеменно не знаю, та тільки знаю, що Зазикин потім її ще й у відділ Артефактів Старих Богів відніс. І після цього забрав із собою. Але ніхто її ніколи не бачив. По-любому сховав десь у Мірантирі.

— А це ти молодець! А ось за це дякую! Відразу б усе так і пояснив.

— Будь ласка.

— Обіцяю, Кракстере, чоловіче ти найнадійніший, я тобі сто кратно віддячу! Запам'ятай мої слова! Я тобі стократно віддячу!

А ось цей розклад дуже непоганий. Дуже навіть непоганий! Залишилося тільки якось переконати пузоголового віддати нам цю зброю. І знайти його не завадило б спершу. У Мірантирі, мені здається, його вже неможливо зустріти. Алекс по-любому стер його аватар, а новий, якщо він йому дозволив такий мати, хрін знайдеш. Але! А в нас є колишній бог Мірантіра, який ніби на нашому боці. І вже цей пройдисвіт без сумніву знайомий із Зазикиним у реалі і знає як його знайти. Дуже хороший варіант вимальовується. Так, можна ще щось пошукати чи придумати, але поки що треба відправити синього і Вадика до Зазикина. Час є, подивимося, що з цього вийде.

Захоплений цими роздумами, я дістався до кабінету Дромеда. Постукав. Відповіді немає. А її й ніколи немає. Відчинив двері, зайшов усередину. Головного програміста не було на місці, але по столу повзали комахи, а отже зв'язок з ним є.

— Дромед, це Микола Селезньов, я з приводу нашої домовленності.

Відповіді одразу не було, але після ще парочки вигуків, комашки на столі склали зі своїх тіл слова.

«Свою частину договору ти виконав. Все чесно. Я займаюся своєю»

«Через пару годин твій енпісі з'явиться на тому ж місці, де я його і забрав»

— Дякую. Шкода, чо твій чемпіон програв.

Комахи не виклали ні слова. Відповіді не буде. Я потоптався на місці, а потім все ж таки запитав:

— Скажи, а навіщо тобі потрібні були гроші? І вони потрібні прямо у найближчий термін, чи вони потрібні у довгостроковій перспективі? І скільки? Можливо, я маю пропозицію, яка тобі сподобається.

Я давно придивлявся до Дромеда, загадкова і небагатослівна він особистість, але моя стареча мудрість та інтуїція, ну чи те, що від неї залишилося, казали мені, що він непогана людина і відмінний працівник. Здобути собі такого в майбутньому, було б дуже непогано. Іноді, звичайно, він робить все у своїх інтересах, але ми всі такі, всі егоїсти!

«Не треба…»

«Дякую»

— Ну, як знаєш, бувай.

І тут до мене дійшла думка, як турист, який довго йде до своєї мети і нарешті доходить. А чому головний програміст Мірантира, який з легкістю може змінювати і впливати на нього, аж до правил світобудови, не допоміг якось своєму чемпіону, і не зшахраював? Дивно. Але в той же час він пішов на те, щоб змусити мене злити бій. Відповідь я бачу лише одну: Алекс дуже міцно взяв його за дещо, маніпулює ним і ретельно стежить за його роботою. Але він один із великих творців Мірантира! Ах ти ж… Кидати мене в палаючу солому! Він сам хоче створити свою гру! Знання є, зв'язки є, лишилося знайти гроші. Ах ти ж, дворняга нехрещена! Як же добре, що його чемпіон пролетів, такі конкуренти нам ні до чого…