— Миколо! Чи є хілки?

— Одна лишилася.

— А що на рахунок лікувальних болтів?

— Зараз!

— Швидше! Мене тут притисли!

— Та чоб тобі вуха повідривало! Я ж крізь камінь не можу прострелити!

— Зрозумів!

Величезна туша Гомола виросла посеред валунів праворуч, і я відразу ж прямо в плече йому випустив болт. Снаряд потрапив у ціль, і смужка здоровʼя аватара мого онука почала поповнюватися.

— Дякую! — крикнув він у мій бік, а потім відчайдушно заволав на вс. горлянку. Ото показушник.

Його руки майже по плечі покрилися кам'яною кіркою, і десятирічна машина смерті, перестрибнувши через валун, понеслася в атаку. Він підняв руки вгору, закриваючи голову і груди, і ворожі метальні камені стали просто відскакувати, врізаючись у міцний захист.

Я теж не зволікав. Швидко перезарядивши магазин з отруйними болтами, став вицілювати самого головного супротивника, до якого й утік Гомол. Плавно тисну на спуск, зовсім не відчуваючи віддачі (от Кракстер, от чарівник, остання модифікація болтомета вийшла по-особливому приємною), і отруйний болт потрапляє точно в скроню мерзенної пики, вкритої не менш мерзенними бородавками. Голова сіпнулася і повисла на тоненькій шиї.

Гарний результат, якби у цієї тварюки була тільки одна головня. А таких ще три. Ну нічого. Вицілити ще хоча б одну, а потім отрута зробить свою справу.

Прицілююсь. Постріл і друга голова повисла на шиї. Чудово. Перезаряджання. Раптом різкий удар по болтомету. Зброя вискакує з рук і повисає на ремінці. Ще один удар у щоку. Мене кидає убік. Загрався. Ворог обійшов збоку і напав. Ще й чимось гострим полоснули по зап'ястку.

«Здоров'є

35/40»

— Ах ти ж, срань болотна! Шалава малолітня!

Вихоплюю кукрі з піхов і з шаленими очима проводжу лезом собі по щоці, при цьому не забуваючи кричати. По бороді тече кров, двоє молодчиків переді мною в шоці. Все навколо стає яскравішим, і начебто підсвічено червоним. Маю п'ять секунд.

Не замислюючись, кидаюся на найближчого ворога. Той з переляку з усього розмаху ударяє своїм ціпком з прив'язаним гострим каменем на кінці. Вістря чіпляє мою шию, але я не відчуваю болю і всаджую свій кукрі прямо ворогові в очницю.

Другий молодик кидається навтьоки, але я спокійнісінько дістаю болтомет і всаджую болт йому між лопаток. Більше половини смужки здоров'я немає. Решту зробить отрута.

Я вожу болтометом з боку в бік. Нікого біля мене нема. Змінюю касету з отруйними болтами на обойму з тими, що лікують. Дивлюсь у той бік, куди побіг онук. Любо-дорого подивитися! Справжнього воїна з нього зробили за такий порівняно невеликий проміжок часу. Гомол своїми кулаками, покритими камінням, що є сечі молотив по супротивнику, що залишився живим. У чотириголового виродка, в одній лише пов'язці на стегнах, в живому стані залишилася лише одна мерзенна бородавчаста голова. Інші його не менш потворні й бородавчасті посіпаки, теж одягнені лише в пов'язки на стегнах були вже повалені.

Дениско ухилився від його удару ногою і з усієї сили заїхав йому по вцілілому черепу. Голова сіпнулася і повисла, а смужка здоров'я ще знизилася, залишилося відсотків десять від загального запасу. Несподівано тіло виродка затремтіло, Гомол відскочив назад. Повалені голови відпали, а руки ворожнечі почали розбухати.

— Гомоле, назад!

Онучок не встигав піти із зони поразки. Тому я ухвалив єдине правильне рішення. Хоча його смужка здоров'я і була майже цілою, я випустив лікувальний болт йому прямо в шию. Бабах! Я ледве встиг сховатись за валуном, як усю печеру забризкали шматки монстрятини.

«Бос Водного підземелля №6 переможений!»

Чудово! Я визирнув через своє укриття. Гомол весь у закривавлених ворожих шматках валявся посеред печери, але живий. Смужка здоров'я повільно поповнювалася. Вчасно вистрілив.

— Як ти?

— Якби можна було, я зараз виригав би. А так просто гидко, — намагаючись підвестися з підлоги, простогнав онук.

— Стривай, ти ж малолітній, тут блок стоїть на розчленування для таких, як ти.

— Ага. Тільки ось не знаю, що гірше, бачити криваві шматки всюди і на собі, або бути забризканим якимсь смердючим слизом, що замінює кров і все інше…

— Повір, краще слизом, бо в шматках видок у тебе ще той зараз. Сподіваюся, це того варте.

— Ще й як! — його голос ураз змінив акцент з ниття на радість. — По-перше, весело, по-друге, у мене апнулась Сила. А у тебе?

— Я навіть не помітив.

— Так давай подивимося твої характеристики. Ти їх давно не перевіряв.

— І то правда.

Персонаж. Переді мною з'явилася дошка з моєю маленькою дерев'яною фігурою в центрі та з цілим стосом різноманітних цифр та написів. Я швидко пройшовся очима по всіх групках.

«Здоров'є

35/40

Витривалість

38/50

Залишкова магія

30/30»

«Захист - 9,8

Урон (рукопашний) - 5

Урон (болтомет) - 12

Урон (болт отруйний) - 6 (+50% наступні 10 сек)

Критичний урон (при попаданні в уразливе місце противника) - х2 »

«Базові характеристики:

Сила - 4

Спритність - 4

Витривалість - 5

Інтелект - 3

Залишкова магія - 2 (притяжіння)

Додаткові характеристики:

Влучність - 4

Прихованість - 2

Везіння - 3»

«Навички:

Стрілецька зброя — 4 (при попаданні в голову урон х3; навіть промах завдає 2 одиниці урону)»

Рукопашний бій — 3 (тільки кожне третє влучення в ціль витрачає витривалість)

Літаючий вершник — 4 (маунт може сам прилетіти на ваш поклик)

Одноручна зброя — 3 (ваша постійна одноручна зброя не затуплюється і не зношується)

Берсерк — 2 (при нанесенні собі урону, на 5 секунд накладається ефект «Неуразливість», час перезаряджання ефекту 2 хвилини)

Заблоковано

Заблоковано

Заблоковано

Заблоковано

Заблоковано»

— Ні, нічого нового не з'явилося.

— Шкода.

— Та мені яка різниця. Краще скажи, який у тебе сумарний показник усіх базових характеристик?

—Двадцять п’ять!

— Ах ти ж, борів недобитий, я тебе вітаю! Тепер ти офіційно пройшов кваліфікацію та можеш брати участь у турнірі!

Я подав руку онукові, і він, скориставшись допомогою, нарешті підвівся.

— Шкода, що сьогодні вчитель Кракстер не з нами. Він би дуже зрадів!

— Ну, Гомоле, ось буде в тебе своя примхлива дружина, тоді й зрозумієш… Як це балансувати між задоволенням забаганок благовірною та улюбленою справою.

Виявилося, що Кракстер був майстром спорту з боксу, і він навіть має свою невелику школу з цієї справи в реалі. Він уже давно там не викладає, набравши тренерський склад, але коли почув, що нам потрібен тренер для того, щоб не опростоволоситися на турнірі і прокачатися, то з радістю погодився допомогти. Ну а коли він згадав, як це: готувати бійця, і не просто боксувати, а при цьому ще й використовувати магію, то від процесу навчання та прокачування його було не відірвати.

— Залишилося тільки все ж таки придумати, як мені з'явитися на турнірі. Сьогодні ж останній день, коли я начебто на виправних роботах у школі.

— Чо, так швидко вже два місяці пролетіло?

— Ага.

— Ну, Гомоле, це вже не моя турбота. То ви з Андрюхою давайте там вирішуйте. І не підведіть старого! А то вся наша багатотижнева підготовка та прокачування вилетить у трубу.

— І без старперів розберемося! — роздратовано кинув онучок, витираючи голову від кривавих шматків.

«Отримано новий предмет:

Шолом горця»

— А ти певен, чо тобі ця штука все ж таки потрібна?

— Так! Моя кам'яна броня захищає мене тільки від фізичного урону. А цей шолом нейтралізує п'ятдесят відсотків магічного урону, незалежно від його виду.

— Ну як знаєш.

— Не хвилюйся, та одиниця Сили, яку він забирає, не така вже й важлива.

Я лише мовчки передав шолом Гомолові, і він начепив його собі на голову. Мда. Не знаю, як із практичного боку, але з естетичного він був жахливий. Він був схожий на кістяну корону, з якої місцями звисали шматки білої шкіри. Хоча загалом цей шолом добре доповнював образ Гомола. До нього тепер ще в комплект йшов і один наплічник, оббитий шерстю і лускаті штани. Ще й хутряні черевики.

— Гаразд, давай вибиратися, мені вже скоро треба летіти до будівлі адміністрації.

— Ага, пішли. Мені ще сьогодні треба встигнути до репетитора з математики, а то минулого разу дядько Вадим мене відчитав за запізнення.

— Дядько Вадим… — тихо передражнив я онука.

— Він хоч і суворий, але дбає про мене. Я знаю…

Я промовчав.

Як завжди, найкоротший вихід опинився наприкінці печери, за землянкою, в якій тикався місцевий головний бос — чотиричолове щось.

Через невеликий лаз ми вибралися назовні й опинилися на краю гігантського озера, під зливою.

— Чорниш! — голосно прокричав я, склавши руки трубою.

Менш ніж за хвилину мій вірний їздовий звір прийняв нас на свою спину, і ми, скориставшись порталом, перейшли до мого острова з яблунею.

— Ну що, малий, як сьогодні зачистка підземель? — звернувся одразу ж Рорик до Гомола, продовжуючи помішувати щось у казані.

— А за новим шоломом не видно? — кровожерно посміхнувся онучок, спритно стрибаючи з літаючої животини.

— Виходить, успішно. Це добре! Таке можна відмітити!

— Рорику! Червономордий ти бруд! Скільки можна повторювати?

— Та пам'ятаю, дядьку, пам'ятаю. Малому не наливати... Але, якщо по честі говорити, не вірю я, що він ще малий. Така туша, — Рорик реготнув, підморгнув Гомолові й скуштував ложку свого варева.

— Ой! Козирна юшка, я вам кричу!

— Гаразд, Гомоле, зустрінемося післязавтра. Постарайся не запізнитися! Жеребкування у три.

— Я пам'ятаю, Миколо, бувай.

Внучок дивно посміхнувся, як завжди, згріб мене в обійми, потім пройшов через водяну стіну і зник.

— Ну, дядьку, діставай свій сидр і весло, обідатимемо.

— Пізніше, мені треба по справах мотнутися. За кілька годин буду.

— Тоді захопи з собою краще настоянку. Та поміцніше, бо твоєї браги треба пляшки три всадити, щоб у голові грати почало.

— Ах ти ж, хрін червономордий! Не сміти ображати мій сидр!

— Та лети вже.

Я застрибнув на Чорниша, скористався перснем і через портал вилетів прямісінько до скляного хмарочоса у вигляді крил.

У кімнаті з жалюзі, де зазвичай проходили наші планерки, на чолі столу вже сидів Гавриил. Він якось відчужено витріщався в одну точку в стіні та не рухався. Може, вийшов у реал? Я покряхтів і безкрилий ангел одразу ж ожив.

— О, Миколо Васильовичу, ви перший.

— Здорово, Вадику, — буркнув я в вуса.

— Доброго дня, — усміхнувся Гавриил добродушною усмішкою, яка була в його арсеналі зубоскеля. — Чим можете потішити? Як просуваються роботи з основного нового квесту?

— Так ото, на фінальній стадії ми вже ... Розв’язку складаємо.

— Миколо Васильовичу, ах ви старий лис, то чого мовчали? Виходить, чи можемо вже віддати зав'язку на Піратській території в розробку?

— Можемо.

— Це добрі новини, це дуже добрі новини. Сідайте.

Я зайняв своє почесне місце посередині столу, щоб не бути ні в одному з таборів. Інші місця стали потихеньку теж заповнюватися новоприбулими. Якихось кілька хвилин, і вже вся верхівка Мірантира була в зборі. З одного боку — Дромед, Іззі та Гавриил, з іншого боку — Алекс, Антон та Зазикин. Єлизавета на мене навіть не дивилася, як завжди, попиваючи червоне вино з похабного келиха з оголеною дівою, замість основи. У кутку мовчки стояв її помічник Верес.

— Насамперед, поспішаю повідомити всіх, що Микола Васильович майже закінчив опрацювання свого великого квесту, і вже з дня на день ми можемо розпочати його повномасштабну розробку.

Столом прокотилася слабка хвиля рідких оплесків.

— Іззі, виділи найкращих дизайнерів для опрацювання локацій для першого акту.

— Угу, — неохоче погодилася жінка, не відриваючись від келиха.

— Зазикин. Може, сьогодні ти вже нарешті можеш нас хоч чимось порадувати?

— Так, — пузоголовий стояв на своєму місці. — Штучний інтелект проходить останні перевірки, одразу після закінчення турніру ми готові розпочати тестування на ігрових локаціях.

— Ну нарешті, — обличчя Гавриила осяяла задоволена посмішка жирного кота. — А які новини щодо впровадження та узгодження з лором Мірантіра помічників для гравців?

— Тут заминочка.

— Мені це не подобається, — різко і холоднокровно промовив Вадик, але так само посміхаючись. — Ти мені обіцяв введення в гру помічників для гравців ще багато тижнів тому.

— Це моя вина, перепрошую, — вклинився в розмову павукоголовий Алекс. — Я всім серцем горю за наше дітище — турнір, тож тиждень тому вирішив особисто пройти розважальні квести для гостей турніру і… — жвали на його голові зло заклацали. — Вони мені не здалися цікавими. Тому Зазикин з його найкращими голубками в поті чола зайняті зараз їх переробкою.

Гавриил намагався стримати натягнутість своєї усмішки, у нього це виходило погано, і зараз здавалося, що на його щоки напав лицьовий параліч.

— Ну… якщо ми плавно перейшли до теми турніру… У когось є якісь новини чи питання з інших тем? — він повільно пройшовся очима по кожному члену наради, всі мовчали. — Тоді перейдемо на «Мірантирського епосу». Алексе! Вкотре висловлюю свою безмежну подяку за виділення грошового призу з твого власного гаманця.

— Чого тільки не зробиш на благо Мірантира.

— …вчора я остаточно отримав усю суму, і, як і планував, переказав півтора мільйона на особливий рахунок для переможця та ще півтора мільйона на інший рахунок, для когось із вас. Сьогодні вранці втряслася вся тяганина з юристами, і ось що я можу сказати. Як тільки стане відомий переможець, тієї ж миті гроші надійдуть на рахунок нашого чемпіона.

— Браво! — вигукнув Зазикин і зааплодував.

Підтримав його тільки Антон, та й той, побачивши, як ніхто навіть не ворухнувся, швидко вгамувався. За ним заспокоївся головний сценарист.

— І тепер ми плавно переходимо до учасників!

— Миколо Васильовичу та Антоне. Вже післязавтра жеребкування, а ви ще не визначилися зі своїми третіми чемпіонами.

— Так ото... — якось почав я винувато, але швидко зібрався і впевнено випалив: — Я все. Буквально півгодини тому визначився із чемпіоном. Мінімальний поріг двадцять п'ять загальних одиниць базових характеристик він подолав.

— Чудово! Мені подобається! Залишилося тільки мені його перевірити. Антоне?

— Ну, я, це…

— Якщо дозволите, — владно перебив Алекс бубнявого Антона. — Я хотів би надати одного з моїх чемпіонів йому. Я якраз не можу визначитися кого остаточно затвердити зі своїх, а тоді й вибирати не доведеться. Ми з Антоном уже все обговорили, він не проти.

Гавриил перевів погляд на молодого інвестора.

— Так, він не проти… Ну… тобто… так, я не проти.

— Добре. Це питання вирішили, і вашого ще одного чемпіона я також перевірю. Чудово. Ваші усі чемпіони доукомплектовані. Тоді я маю для вас гарну новину. Навіть дві. Перша: з дати оголошення про проведення Мірантирського епосу кількість активних гравців збільшилась у два з половиною рази, а кількість нових гравців впритул наблизилася до тих самих цифр, які ми мали на запуску нашої гри, — пролунали схвальні вигуки, від яких Гавриил прямо засяяв. — Друга новина: Мерсоньєз, це головний гравець у Республіці на Піратській території, якщо раптом хтось не обізнаний, люб'язно запросив нас на фінальний етап відбору у його володіннях.

— Коли? — якось з тугою спитала Іззі.

— Зараз, — радісно відповів Гавриил і підвівся з-за столу.

— Чоб мене віслюк копитом між очима отоварив, — ледве чутно прокоментував я перспективу майбутньої зустрічі.