— Андрюха, єдрити тебе в пузо! Чо це за одоробло?

— Це від Гавриила, — з не особливою радістю відповів синявий, недобре косячись, довіримося моїм убогим знанням з літальних апаратів місцевого штибу, наш новий засіб переміщення по Мірантиру.

— А чо такий незадоволений? Навіть більше, ніж зазвичай!

— Такі подарунки зазвичай віщують, що мені скоро йти на килим до нього і все про тебе доповідати.

— Агам, — тільки й відповів я, вирішивши не підливати палива в полум'я, яке так і розійшлося. На вигляд і не скажеш, але всередині цього синюшного замориша зараз буяли емоції. Так і народжуються маньячели. Ну чи генії.

— Я йому доповім, що ти чекаєш на зустріч із сім'єю, ну і все інше, як ми з тобою і домовлялися, — неправильно зрозумів моє «агам» Андрій і почав виправдовуватися.

— Та в цьому я не маю сумніву, ми ж з тобою тепер не розлий вода. Брати по нещастю.

— Швидше, витратний матеріал з терміном придатності, — дуже похмуро мовив Андрюха.

— Не знаю, чого ви тут рознилися, бо на мою думку це царський підгін від цього вашого кореша царської крові! — із захопленням промовив Рорик. — І далече ми зібралися на такій махіні? Підкорювати дівчат, слабких передком, і карати злісних вертухаїв?

— Я маю чотири варіанти, з яких ми могли б почати.

— А Піратська територія у твоїх варіантах є? — поцікавився я, все ще спостерігаючи за новим подарунком, як і інші.

— Так. Ти хочеш розпочати з неї?

— Саме з неї.

— Ну тоді, може, вже хорош витріщитися, і підемо обживати літаючу комірчину? — потер свої довгі кудлаті руки червономордий і першим пішов уперед.

— Ах ти ж погань рогата! Стояти! Швидко приріс своїми червоноп'ятами до землі! — закричав я на Рорика.

Той вмить завмер у тій самій позі, як ішов, і повернув голову до мене.

— Дядьку, ти чого? Маразм нагрянув без попередження?

— До нового будинку першою має заходити кішка, а потім уже мешканці.

— Щось я за тобою раніше не помічав такої віри в прикмети, — підловив мене Андрій.

— А я в них і не вірю! Але в цю вірю! У мене в селі якось був один молодик, який теж у цю прикмету не надто вірив і першим пішов у нову хату, так вона згоріла наступного ж дня. А ще був випадок...

— Та ми зрозуміли. Можеш не продовжувати свої хуторські епопеї, — перервав мене Рорик. — А якщо так, то згодиться?

Червономордий став зменшуватися, а за кілька секунд…

— Мати моя мати! Це чо за висер пекельної скотиняки? Ти де таких кішок бачив?

Перед нами з Андрюхою стояло на трьох високих лапах щось, що було схоже на облізлу і вже місцями покриту пліснявою видру, з колючками, як у їжачка, але на пузі. На додачу, розміром воно було мені до пояса, передні лапи як у всіх тварин, а ось задня була всього одна і росла замість хвоста з відомо якої точки.

— Дядьку, ну ти просив кішку, ось тобі кішка, я тільки таких бачив, — сказало невідоме створіння голосом Рорика.

— Все ніяк у людей… Гаразд, через брак кращого, чеши перший.

— Лади, — кивнуло щось і дивно попленталось на трьох ногах уперед.

Прям упритул до острова з яблунею був пришвартований... Чи припаркований?.. Не знаю, як правильно. Загалом, зістикований справжнісінький дирижабль, тільки, як і все в цьому світі, не зовсім звичайний. А підійшовши ближче, зрозумів, що нагадує дирижабль він лише за формою та задумом, і на цьому загальна схожість закінчується.

Нижня частина — дерев'яна коробка, значних навколохолупних розмірів, виготовлена ​​з червоного дерева. Є безліч вікон, пара дверей та незліченна кількість різьблених орнаментів по всьому периметру.

Зверху цей дерев'яний контейнер чотирма значними тросами кріпився до лап гігантської тварюки, схожої на водомірку, яку огортав напівпрозорий овал із сизим димом усередині. Над головою цього монстра висів напис «Шмакля».

— Це чо це за звір такий? — спитав я в Андрія, поки Рорик нишпорив всередині дерев'яного контейнера.

— Не знаю. Я таких ще не бачив. Конкланд?

— Це Шарообраз. Істота, здатна створювати довкола себе овальну сферу, за допомогою якої може підійматися на будь-яку висоту.

«Бестіарій оновлено»

— Дякую, Конкланде.

— Завжди до ваших послуг, творець Андрій, — навмисне розпрощалася з нами голова Конодава, не забувши забути попрощатися зі мною.

Ну і довершувала наш житловий екіпаж, що літає, зв'язка з чотирьох пегазонів, на чолі яких стояв Чорниш. Всі четверо тварин були в одній упряжці, з'єднаній з контейнером і Шмаклею безліччю чорних мотузок і ременів.

— Ну чого? Я все обійшов. На цьому все?

— Так. І обернися назад, до твоєї червоної морди я вже звик, але ось це жахіття...

— Не питання, — відповів Рорик, обернувся до своєї звичайної подоби і зник усередині.

«Шмакля тепер — ваш летючий маунт. Слідкуйте за ним, доглядайте і регулярно годуйте!»

«Бобик тепер — ваш летючий маунт. Слідкуйте за ним, доглядайте і регулярно годуйте!»

«Рохля тепер — ваш летючий маунт. Слідкуйте за ним, доглядайте і регулярно годуйте!»

«Синько тепер — ваш летючий маунт. Слідкуйте за ним, доглядайте і регулярно годуйте!»

«Попередження:

Досягнуто ліміт дозволеної кількості летючих маунтів, для гостя Мірантіра»

Перед очима, нарешті, перестали мигтіти написи, ми з Андрюхою переступили поріг і опинилися всередині. З животинкою ще буде час познайомитись.

— Мда, досить аскетично, — резюмував синій.

— Аскетично? Ти, походу, хотів сказати по-жлобськи й обмовився.

Незважаючи на зовнішні архітектурні вишукування, всередині ця коробка виглядала просто убого. Голі стіни, гола стеля і не менш гола підлога. Та й самотня лавочка вздовж однієї зі стін.

— Мде… На нарах обстановка і то багатша буде, — цього разу свою думку висловив Рорик, дупою ялозячи по дерев'яній лежанці, що скоріше є седанкою, зважаючи на дуже вузькі жердини.

— От Вадик. А прізвище в нього яке, випадково, не Ойсман? Якщо даруєш подарунки, то даруй нормальні, а не такі, які людям соромно показувати. Цікаво, чи у нього в реальному світі пейси є?

Андрюха утримався від коментарів, лише звично сипнув гірочку своєї зеленої дурі на улоговину між великим і вказівним пальцем і почав методично втирати її.

— Гаразд, і самі впораємося, вже за робочою схемою. Рорику! Ану на місце кучера, я зовні бачив лаву під цю справу!

—А чого це я?

— Ану не суперечити старшим, а то й по шнобелю твоєму червоному вмазати можу!

— Розкомандувався тут… — пробубнив собі під ніс Рорик, але все ж таки виліз назовні через спеціальні дверцята під стелею, яких я й не помітив.

Всього якихось пара годин і відвідування двох місць: вищезгаданої будівлі адміністрації та печерки одного не зовсім осудного діда; і ось вже наше літаюче лігво набуло індивідуальності.

Найголовніше — у кутку стояли один на одному три ящики пляшок з моїм сидром. Ще наша халупа обзавелася великим шкіряним диваном, парою крісел з тієї ж колекції, трьома зручними стільцями з м'якими спинками, двома столами та різними дрібницями на кшталт шахової дошки, двох стелажів для зброї та всякої всячини для ненудного проведення дозвілля, поки ми будемо летіти з точки А на точку Жо.

А ще довелося зробити невелику перебудову на прохання Рорика… Хоча його: «Чуєте, фраєра, кухоньку мені треба зварганити, а то я почну викабенюватися» важко назвати проханням. Невелику ліву частину великої кімнати відокремили дерев'яною стіною. Тепер наше літаюче житло мало кімнату та кухню, і для кожної складової були свої двері. Обставляти кухню Рорик зголосився сам, попросивши у нас лише грошенят, і сказавши, що коли буде тривала стоянка в якомусь місті, сам усім займеться. Я проти не був. Синьому було взагалі фіолетово.

— Ну чо, курс на Піратську територію? — натхненно гукнув я, відкриваючи карту.

— Я в реал, — коротко відповів Андрій, потім вийняв з кишені знайомий усім гравцям Мірантира камінчик, підкинув його, пройшов через водяну стіну і завмер.

— Не люблю, коли він так робить, аж мурашки пробирають.

— І тобі не цікаво, куди він іде щоразу?

— Життям навчений не пхати свій ніс у чужі штани.

— Схвалюю! Добре сказано!

— Показуй, ​​куди нам треба?

Ну і, загалом, ми вирушили в дорогу. І шлях цей виявився не таким уже й близьким. Як нас поінформував Кондратов, годин десять літу. Піратська територія була територією, не призначеною для нубів і навіть для гравців, які провели в Мірантирі кілька тижнів. Ці місця були їм важкодоступні. Вони відкриваються поступово і тільки у зв'язці з завзятістю та бажанням прокачуватися та подорожувати Мірантиром. Але я, не якийсь там нуб. Я сценарист цього світу! І якщо я хочу туди, я лечу туди.

Тільки от відстані від Селища рибалок на горі до Острова Берцової Кістки було глибоко накласти на мої привілеї. Хочеш углиб Мірантира — лети як усі. Але при цьому ще не забувай хоч іноді годувати худобу, що перевозить тебе, і давай їй відпочинок. А ця Шмакля виявилася тією ще ненажерою, добре хоч норів у неї був як у Чорниша — схожий на колоду: не чіпайте мене, і я вас не зачеплю.

Загалом шлях до орієнтовного місця прибуття у нас зайняв майже тридцять годин. Чому орієнтовного і чому майже? А ось тому, що тут не все як у людей! Не можна просто взяти та прилетіти.

— Дядьку! — крикнув Рорик, прочинивши дверцята під стелею зовні.

— Чо? — відчутно відгукнувся я, повністю захоплений своїми записами в тепер уже шести саморобних зошитах.

— А глянь, далеко ще до цього Острова Роздутої Простати?

— Чо?

— Та відірвись ти вже від своїх каракуль, далеко нам до місця прибуття?

Я матеріалізував карту думкою і вдивився в неї.

— Та навскидку ще кілька годин.

— Ага.

— А чо таке?

— Та, походу, нас тут уже зустрічають.