Яром вийшов у реал, тому мені довелося самому вмоститися на лавці і взяти управління маунтами на себе, благо є чарівний перстень. Скориставшись порталом, ми вилетіли якраз над островом з яблунею, але я все ж таки навернув кулька кол над ним, кілька разів різко змінивши напрям і нахиливши нашу літаючу халупу. Сподіваюся Рорика з його черепками там міцно кілька разів струснуло, а то подивіться, який ніжний і ображений.

Закінчивши з маневрами, я плавно приземлив пегазонів, Шмаклю та сарай на літаючу землю і помітив, що на мене вже чекали гості. На краю острова, звісивши ноги з урвища, сиділа КрейзіАліса, а навколо неї гасала шестиока псина. Пушок вишукував у траві яблука, мордою котив їх до краю і виштовхував за межі острова.

Захопивши з собою новонабуту зброю, я підсів до дівчини.

— Тримай, тільки знайди якийсь чохол для нього завтра, не треба світити завчасно.

— Ага, — навіть не подивившись на нову бойову іграшку, відповіла КрейзіАліса. У самої, до речі, хвіст уже тримав, притиснувши до спини, новеньку дворучну двогостру сокиру з металевим топорщем і чорними лезами.

Коли я передавав мушкет, наші долоні доторкнулися. Її рука трохи тремтіла.

— Чо з тобою, онучко? Переживаєш через завтрашній фінал? — постарався я вимовити дружелюбно.

— Ага… нє… та дідько.

Вона на мить закусила губу, явно розмірковуючи над тим, чи можна мені щось розповідати, чи не варто.

— Я ж не тільки тут старий, я й у реалі старий, якоюсь мудрістю володію. Розкажи, чо тебе турбує, може, допоможу чим зможу. Обіцяв знайти сильний артефакт — знайшов, і з душевними муками обіцяю спробувати допомогти.

І я говорив це щиро, я готовий їй допомогти з безкорисливих спонукань, а не тому, що мені потрібно, щоб вона завтра була в повній бойовій і духовній готовності.

— Уся справа… Уся справа… — вона ще секунду вагалася, а потім її нарешті прорвало, що вже було властиво їй, та так, що я й літери своєї не міг вставити. — Уся справа в моєму батькові. Він ніколи серйозно не сприймав моє прагнення стати кіберспортсменом. «Тобі всього шістнадцять! Все життя ще попереду! Спочатку отримай хорошу освіту, а потім уже займайся фігнею!» — вічно казав він мені. А тут я виходжу у фінал такого змагання і на кону такий приз! Ні, недоліку в грошах у нас немає, навіть навпаки, у нас багато грошей, але сам факт того, що я пройшла у фінал, і претендую на серйозну нагороду, змусили мого батька змінити свою думку. І вчора він сказав, що пишається мною і був не правий. І дідько! Завтра він спеціально дивитиметься пряму трансляцію… А раптом я програю! Я тоді розчарую його! А я не маю права тепер розчарувати його.

— А… — тільки й встиг я вимовити, а потім її словомет знову пішов в атаку.

— А якщо я виграю! Я отримаю свої перші чесно зароблені гроші. І якщо я витрачу їх на якусь дурницю, це теж засмутить батька. Адже він тільки-но почав до мене серйозно ставитися. Це все так важко. Я хотіла якнайшвидше стати дорослою, щоб перестати залежати від батьків. Але зараз… Я боюся…

Я поклав їй руку на плече, вона здригнулася і замовкла. Нарешті її очі перестали дивитися кудись у нікуди і сконцентрувалися на мені.

— Так. Давай по-порядку, — почав я спокійно, а КрейзіАліса мовчала і не перебивала, — щодо завтрашнього фіналу. Перше — ми маємо два могутні артефакти, і повір, вони дуже потужні. Ось цього засранця я вже випробував і, хочу тобі сказати, оця пукалка вкладе будь-кого! — кивнув я на мушкет. — Друге — у нас є який-неякий козир, твоя друга магія, яку ще ніхто не знає…

— Куросама зможе побачити її одразу ж…

— Третє! — тепер я вже голосно перервав її, від чого вона знову сіпнулася, але я руку з плеча так і не прибрав. — Третє — ти найсильніший боєць, якого я знаю, тільки не говори іншим, і я певен у твоїй перемозі! Я часто згадую нашу першу зустріч, і я знаю, ти переможеш, у тебе це вийде.

Дівчина нарешті посміхнулася.

— А щодо того, чо якщо ти переможеш, у мене теж є пропозиція для тебе. Ох, Рорик, мав він рацію про мою фартовість.

— Що?

— Та це так, ліричний відступ. Загалом, я тут зі своїми партнерами збираємося створити свою гру, подібну до цієї, і нам не завадять інвестори. Справа серйозна, у перспективі прибуткова.

КрейзіАліса після цих слів аж засяяла і знову врубила свій словесний кулемет.

— Дідько! Це ж прекрасно! Я обов'язково серйозно подумаю над цією пропозицією і навіть пораджуся з батьком. Спасибі!

Вона різко подалася вперед і обійняла мене. Я теж не зміг відмовити собі в припливі ніжності, хоча після першої нашої зустрічі я хотів віддубасити її різками.

— Завтра фінал! Треба готуватись. Тим більше треба ознайомитися з дією нового артефакту. Пушок. Полетіли. Дякую ще раз, до завтра.

Я мовчки посміхнувся, а наступної миті КрейзіАліса трохи подалася вперед і зістрибнула з острова. Псина з розбігу сиганула за нею. Миттю, і з-під острова вилетіла дівчина, сидячи на Пушці, який збільшився в розмірах раза в два, і на його лапах з'явилися маленькі чорні крильця.

Задоволений цією зустріччю, я повернувся в літаючий контейнер, відчинив двері, що вели до кухні, але вони різко зачинилися, мало не врізавши мені в нос.

— Не заважай! — гаркнув Рорик.

— Та чо ти завівся…

— Я сказав, не заважай! Шуруй звідси!

Вийшовши на острів, я підняв з підлоги яблуко і залюбки захрумкав їм.

«Отримано новий предмет:

Червоне яблуко»

— Кіндрате, будь хоч раз корисним, зʼєднай мене, будь ласка, з Андрієм.

— Як забажаєте, — нейтрально відповіла голова з хмари, що з'явилася з нізвідки.

— Чого? Я зайнятий! — роздратовано прогуділа голова гостровусого голосом синявого.

— А можеш організувати мені зустріч із шельмою?

— З ким?

— Ну з ...

— А, зрозумів. Це все?

— Так.

— Години за три, на острові з яблунею.

— Дякую.

— Все, не відволікай.

Голова Конодава зникла у хмарі. А я замислився. Чи варто мені навідатися ще до однієї людини? Чи все ж таки не варто? Але... Три години треба себе чимось зайняти. Так. Мабуть заскочу. Гірше я вже не зроблю.

Чорниш, перстень, портал, сходи, і ось я вже стою біля дверей, що ведуть у коридор, де на мене чекатиме розлючений Верес, за те, що я посмів знову з'явитися до його господині. Звернувшись до своєї мудрості, якої насправді було зовсім десь на денці моєї черепної коробки, я притулився до стіни біля дверей, сповз на підлогу і почав чекати. Рано чи пізно, вона має вийти чи зайти. Виявилося пізно. Просидів я довго, дуже довго, примудрившись навіть встигнути внести ще пару правок у свій сюжет, риючись у зошитах та записах.

— Ну? — несподівано вигукнула гостровуса голова прямо переді мною, від чого мої руки здригнулися, і зошити розлетілися перед дверима.

— Ах ти ж гниль піднігтьова...

— Де ти вештаєшся? Бабця вже на острові.

Голова зникла у хмарі, а я почав збирати зошити. І, як зазвичай це буває, у цей момент відчинилися двері. На порозі з'явилася Єлизавета. Як завжди, прекрасна та монументальна. Висока, струнка, з фіолетовою, навіть злегка світиться шкірою, блакитне рівне волосся, що спадає їй до попереку. І погляд. Впевнений, жіночний.

— Ти! — її погляд опустився на мене. — Ти жалюгідний…

Вона зробила крок, намагаючись мене переступити, але я різко підвівся, схопив за руки і припав до її губ. Вона у відповідь заїхала коліном мені в промежину, але я не здригнувся, відпустив одну її руку і ніжно доторкнувся до щоки долонею. Поцілунок тривав… Тільки з мого боку. Але в якийсь момент, вона почала бити мене кулаком, що звільнився, по плечу, потім її удари стали слабшати, а потім вона і зовсім поклала руку мені на шию і нарешті відповіла. Я бачив, що очі Іззі закриті від насолоди, я підсунувся ближче до її вуха і прошепотів:

— Обіцяю, все буде добре. Ти ще проживеш гарне життя, і навіть не одне, обіцяю!

І замість продовження поцілунку я вклав у її руку одну єдину синю троянду і, мовчки розвернувшись, пішов униз сходами.

Знову Чорниш, кільце, портал і знову мій улюблений острів. На ньому мене вже чекала стара шельма. Вона з цікавістю розглядала Шмаклю, що дрімала на даху нашого фургона.

— То це той, здоров, — гукнув я її, спустившись із Чорниша.

— О! Старий, а ось і ти. Зрештою, прийшов. Андрійко сказав, ти хотів мене бачити.

— Ага, хотів. Вип'ємо? — запропонував я, витягнувши зі своєї сумки дві пляшки сидру.

— Та я взагалі на хвилинку, думала щось важливе та термінове. Мені просто до лікаря треба, хотіла встигнути до лікарні сьогодні.

— А-а-а… — розчаровано простяг я.

— Але, якщо треба, можу й…

— Ні-ні, якщо треба, то йди, звичайно.

А й справді. А що я їй хотів сказати? Подякувати ще раз за те, що допомогла Андрієві та онучку… Так я це вже сто разів зробив. Те, що вона закохана в мене, це я давно знаю, навіть дуже давно. Але взаємних почуттів до неї не відчуваю. То що мені сказати їй?

— То що ти хотів, старий? — з ноткою ніжності в голосі прохрипіла стара шельма. Мене аж пересмикнуло.

— Дякую тобі за все.

— Ти чого це надумав? — враз стала вона серйозною.

— Та нічого! Вгамуйся! Просто зі старих знайомих і того світу, у мене тільки ти лишилась. Чось на сентименти пробило.

— Тьху ти! Дурень старий! А я вже подумала.

— Іди, давай уже шуруй до свого лікаря!

— А ось і пошурую… Пень невдячний…

Бабка завмерла, очі її стали скляними, але на обличчі залишилася добра посмішка.

— Мда, дядьку… спілкування з панночками, це явно не твоя сильна сторона, — озвався Рорик, причаївшись біля входу в кімнату.

— О, а ти чо вже не ображаєшся?

Рорик нічого не відповів, підійшов до мене і втулив у руки миску з кашею та ложку.

— Пробуй!

«Отримано новий предмет:

Миска відмінного варева Рорика»

Я з побоюванням відправив у свою топку першу ложку. І, віддаю належне червономордому, цього разу варево вийшло справді відмінним. Насолоджуючись кашею я вмяв її повністю, не промовивши жодного слова.

— Ну чо ти, оце, либишся? — без злості в голосі спитав я у Рорика. — Чи задоволений тепер собою?

— Більш ніж. Добавки?

— І по чарці давай вмажемо.

— Оце зовсім інша справа, дядьку!

— А потім, давай із Гомолом на полювання сходимо, га? Я сто років не полював… Так чось захотілося.

— Лади!

Ох і люблю я цього червономордого, справжній друг!