— Старий, це справді ти?
— Чоб мене чумні кроти зжерли, шельмо, як ти тут опинилася?
Ми стояли на моєму острові під яблунею і витріщалися один на одного, не вірячи в те, що відбувається. Стара карга зовні була все тією самою старою каргою, але тільки трохи молодше, років так на тридцять, без старечих плям, і, о хвала Мірантиру, без мерзенного запаху тютюну. Але прокурений голос залишився на місці.
— Та погодилася допомогти онучку твоєму та цьому блідому хлопцеві, в обмін на зустріч із тобою. То це правда ти? Змужнів як. Помолодшав. Тут що, час іде в інший бік?
Вона зробила кілька кроків і завмерла, дивлячись на свої ноги. На її обличчі з'явилася усмішка, і вона кілька разів підстрибнула, а потім узагалі зробила незграбний переворот.
— Неймовірно! Я можу тут ходити! І нічого не болить!
Невже, спочатку в Мірантирі я був таким самим? Так. Саме таким я й був. Як багато часу пройшло з того моменту...
— Так. Ласкаво просимо до Мірантиру! Місце без болячок та старості.
Стара нарешті підійшла, поли її лляної спідниці майоріли за вітром, і обняла мене.
— Ах ти ж стара шельмо, ну ти чо!
Почулися схлипи, тому я не став смикати її, а також трохи приобійняв.
— Ти ж помер. Я була на твоїх похоронах... Але ти тут. Ти живий.
— Якоюсь мірою так, я живий.
— Неймовірно.
Стара нарешті відсторонилася від мене і дуже тепло посміхнулася. Мене аж пересмикнуло. З одного боку, приємне тепло розтеклося по тілу, з іншого ж, яка ж вона стара і страшна.
— Стривай, а чого ти сказала, чо нарешті можеш ходити?
— Так у мене ж цукровий діабет. Останній рік він зовсім розігрався, і мені відрізали стопи. На імпланти грошей немає, добре хоч брат допомагає із ліками.
— Єдринський батон, оце так справи!
— Та нічого страшного, я вже пожила своє. До того ж, я маю багатофункціональне крісло на колесах. Дуже зручна річ. Розганяється до п'ятдесяти кілометрів на годину. І навіть є два невеликі спеціальні двигуни, що дозволяють перелітати особливо складні перешкоди. Але іноді я на них просто так літаю. Запас перельоту приблизно хвилини півтори. Загалом, цікава річ.
— Та чо ти оце свистиш тут?! Ти і літати?! Та не вірю! Швидше, дворняга твоя блохаста стане доброзичливою, чим ти кудись і на чомусь полетиш!
Шельма пильно подивилася на мене, примруживши очі.
— Все то ти пам'ятаєш, старий. Ну так, я один раз політала, мало не померла зі страху і закинула цю шайтан-машину в хлів. Їжджу на звичайному кріслі з колесами, сама їх штовхаю. Але все одно, дякую твоїй невістці, вона якраз диво-крісло подарувала. На вдячність за те, що твій будинок допомогла продати.
— Чо?! Будинок? Мій? Продати? Ах ти ж копито осляче!
Наступну годину ми сиділи під яблунею і говорили про всяку мирську всячину. І як би мене не дратувала ця стара карга в минулому, зараз я був просто невимовно радий її бачити.
Якоїсь миті, коли одна з тем для розмов закінчилася і на секунду запанувала тиша, між нами з'явилася сіра хмарка, з якої визирнула голова Кіндрата, що заговорила голосом Андрія:
— Вимушений перервати ваше спілкування, настав час закінчувати. Нам із Денисом треба ще встигнути дістатися до школи.
— Деда-а-а-а! Приві-і-іт! А я тебе бачу у спеціальних окулярах.
— Здорова, онучку, — помахав я у хмарку.
— Гаразд, прощайтеся. Я, як відвезу Дениса і повернуся додому, одразу зайду до Мірантиру. На жаль, з онуком ти сьогодні побачитися вже не встигнеш, щоб у Гавриила не виникло жодних підозр. Але післязавтра побачитеся.
— Дякую тобі, Андрію. Прийнято. Давай, чекатиму тебе на нашому літаючому кориті.
Хмара зникла, і ми зі старою шельмою знову залишилися наодинці.
— Ти це… доглядай там за моїм онучком. Прошу…
— Як і завжди, — усміхнулася стара, а потім підійшла до мене і поцілувала в щоку. — До зустрічі.
Вона завмерла прямо в парі сантиметрів від мене, і її очі вкрилися серпанком.
— Оце так зустріч.
«Отримано новий предмет:
Червоне яблуко»
Я задоволено захрумтів піднятим із землі яблуком і паралельно викликав карту. Так-с. Що тут у нас?.. Ах, ти ж… А це де взагалі? І як мені туди потрапити? Карта показувала, що всі мої маунти, за винятком Чорниша, були десь у глибині Піратської території, і якось дістатися туди, навіть скориставшись порталом, не було можливості. Ну, тут мені бачиться лише один спосіб.
Я озирнувся. Гравців та іншої живності поблизу не було видно. Та й не буває тут нікого, окрім нас. Значить, дрібнички мої ніхто слямзить не зможе. Тоді…
Огризок яблука не дуже граційно полетів за межі острова, а мій погляд упав на Чорниша — той спокійнісінько жував траву біля яблуні. Ну цей-то точно нікуди не дінеться. В руки, як рідний, ліг болтомет, я з легкістю від'єднав від патронташу зелений магазин, під'єднав його до зброї, натягнув тятиву, болт зайшов у паз, направив наконечником собі в груди і натиснув на спуск.
— Ах ти ж срань болотна! Боляче!
«Ви отруєні!»
Подивився на смужку здоров'я.
«Здоров'є
5/20»
Показник з кожною секундою повільно продовжував повзти нанівець. І-і-і-і…
«Ви померли!»
«Штраф до спритності: -1»
Я побовтався пару секунд у темряві, а потім вийшов з водяної стіни прямо посеред дерев'яної коробки, що нині служила нам з парочкою нахлібників пересувним будинком.
— Ах ти ж, жук чорномазий!
З усіх благ, які ми натягали з будівлі адміністрації, залишився лише один стіл, та й убога лавочка, вбудована в стіну з самого початку. Те, що надто вже засмаглий бугай із чорними зубами тут попрацював — сумнівів не було.
Зовні щось гримнуло. А відразу ж за цим я почув інші чужорідні звуки, які спочатку не дійшли до моїх вух: крики, пронизливе виття, звірячий рик. Знову вибух.
— Чоб вам! — мене заглушив ще один вибух і підлога трохи нахилилася, але я не впав, широко розставивши ноги.
Я відразу ж замінив магазин з отруєними болтами на обойму з розривними й взяв болтомет напоготові. Ех, стелаж зі зброєю теж чорнозубий прибрав до своїх засмаглих рук. А кольчуга, мені здається, була б зараз дуже доречною.
— Ну подивимося, чо там у нас коїться!
Я прочинив невеликі дверцята під стелею і спочатку висунув туди зброю, а потім уже визирнув сам. Нічого не видно! Тільки корма корабля, до якої було прив'язано наш льотний засіб. От гадство! Звуки долинали з корабля. Як же шкода, що решту пегазонів Яром замкнув у клітках у них у трюмі. Так міг би звалити по-тихому. Хоча Рорика теж не видно, сподіваюся, його там ще не укокошили.
А тим часом крики, звірячі крики та періодичні вибухи та спалахи й не думали замовкати.
Я відчинив двері повністю і, вислизнувши на дах нашого дерев'яного короба, нарешті побачив у чому вся заваруха.
— Каргу стару мені за дружину!
«Бестіарій оновлено»
Над головою — Шмакля у своєму міхурі, попереду корми корабля, а ось у самому верху над усім цим — острів, який штовхав уперед величезний морж із лускатою шкірою. Не величезний — велетенський! У співвідношенні розмірів, якщо порівнювати Чорниша і цього моржа, то це як одноповерхова халупа та хмарочос адміністрації. Він упирався розлогими рогами в острів і штовхав його вперед, використовуючи свої ластоподібні лапи як крила.
З цього острова звисали колосальні ланцюги, що закінчуються гарпунами. Ці гігантські стріли пробили палубу корабля та повільно підтягували його вгору. Так само парочка таких вп'ялася в крила, що тримали літаючу посудину на ходу. Цими ланцюгами з острова на корабель спускалися гравці (судячи з синіх написів над головами) і на самому кораблі йшов бій. До речі, на мене уваги поки що ніхто не звернув... Єдрити тебе в очі!
Мене помітив чотирирукий молодик із короткими мечами в кожній із них. Він звільнив верхні руки від зброї і спритно поліз по мотузці в мій бік, при цьому нижні долоні тримали зброю напоготові. Хм. Відмінна перевірка буде.
Я випустив болт прямо в середину тіла ворога, і коли вістря болта торкнулося грудей, снаряд вибухнув. Одну з нижніх рук відірвало миттєво, половину грудної клітки розпанахало, але Грокула (ох і нік!) з половиною смужки здоров'я продовжував повзти по мотузці.
Хоч спочатку я і подумав, що якщо вже вигадуєш незвичайне тіло для аватара в грі, то будь ласкавий — придумай щось оригінальне, а чотири руки — це зовсім не оригінально, але варто визнати, досить ефективно.
— Ах ти ж, міцний дитинко! А якчо так?
Я випустив ще один болт, той влучив йому в шию. Ну, тут уже все зрозуміло. Нижня частина тулуба полетіла в прірву, від верхньої нічого не лишилося. А гарні болти! Нічого не скажеш! Кракстер все ж таки знає свою справу.
Мої розривні болти не залишилися непоміченими. З десяток різноманітних злих і кровожерних морд дивилися з палуби корабля в мій бік. Там бій уже закінчився, зважаючи на все.
Недовго думаючи над наслідками, я по черзі відправив три розривні болти в скупчення гравців. І три вибухи шарахнули будь здоров.
Швидко скинувши спустошений магазин, я зарядив новий, цього разу з отрутою.
— Залишити живими! — почувся крик із корабля.
Я інстинктивно зробив перекид назад, виставив перед собою болтомет, і наступної миті в моє плече влетів невеликий, але досить довгий гарпун з мотузкою, і майже відразу мене потягло вперед.
«Здоров'я
3/20»
Я опинився на палубі. Я навіть голову не встиг підняти, як по ній шандарахнули чимось важким. Потім вибили з рук болтомет, а потім відразу ж надягли якісь фіолетові кайдани.
«Здоров'я
1/20»
«На вас одягнені «Наручі давніх». Використання залишкової магії заблоковано»
— Припинити! Він зараз помре! А ми цього не хочемо! — знову цей крик.
Навколо все враз затихло, а я побачив перед собою величезні, розміру п'ятдесятого мінімум, шкіряні чоботи із залізними носами.
— І хто ж ти такий, а Миколо Селезньов? — спитав голос, а потім чиїсь зелені пальці схопили мене за щелепу і підняли вгору.
Це був перекачаний волохатий зеленошкірий гравець з величезними іклами, що стирчали з рота в різні боки, і сивими вусами, які спадали каскадом з його обличчя і в самому низу були заплетені в маленьку кіску. Жодної броні та жодної зброї, лише ганчір'яні коричневі штани, заправлені у взуття. Над його головою красувався незвичайний напис, виконаний не стандартним шрифтом, як у решти гравців, а великими літерами із завитками: «Мерсоньєз». У його зелених очах читалася неприкрита цікавість, а на обличчі сяяв тріумф.
— Не хочемо говорити?
Я б, може, й хотів поговорити, але якось у голову нічого не лізло тямущого. Тому я просто зневажливо подивився на нього.
— Кинути його до клітки до інших. Розмови поговоримо вже у казематах Республіки.
Мене підхопили під руки й потягли до проходу в трюм. Недбалий спуск сходами, від якого, я думав, здоров'я взагалі впаде в нуль, а потім мене шпурнули в одну з кліток, призначених для тварин. А тут уже чалилися знайомі та зовсім невеселі пики.
— І чо тепер? — запитав я у шановної громади, кожен член якої зайняв свій кут в клітці.
— Подивимося, — пробасив чорномазий Яром.
— Без найменшого поняття, — відповіла Щуролов, — мало того, що ці кайдани позбавляють залишкової магії, вони ще й не дозволяють вийти в реал і користуватися інтерфейсом, — після цих слів вона плюнула на підлогу, встала і притулилася головою до ґрат, спостерігаючи за різноманітною животиною в інших клітинах.
— Взагалі, не можна вийти в реал? Як так?
— Тільки якщо хтось відключить тебе ззовні. Безпосередньо через саму апаратуру для занурення до Мірантиру.
— Мадам, це ж ваш корабель! Не повірю, що немає способу втекти звідси, — голосив Рорик, сидячи на підлозі, притулившись спиною до стіни.
— Уяви собі, нема!
— Навіть жодної заточки у твоїй дерев'яній нозі?
— Ну, збіжимо ми з клітки, а далі що? Ключі від цих фіолетових штук незрозуміло в кого! Збереження у нас останнє також на кораблі. Навіть якщо ми вб'ємося, то все одно відродимося відразу тут.
— Чого у вас на кораблі? Збереження якісь? Схрони?
— Він енпісі, якчо чо, — встиг я проговорити, поки Щуролов не почала злісно кричати.
— Пропоную почекати, що він нам скаже в Республіці, — вклинився Яром.
— Діло кажеш, — погодився Рорик.
— А чо він зазвичай робить з такими як ви, коли зловить? — звернувся я до дівчини з пов'язкою на оці. Трикутку вона вже десь профукала.
— Без поняття. Але зазвичай про них потім ніхто не чує, вони просто зникають безвісти.
— Ах ти ж, весела перспективка...
— Ну раз нам залишається тільки чекати, то я поки покемарю, — промовив Рорик і заплющив очі, спершись на стіну.
— А довго летіти?
— Не дуже. Думаю, години через півтори вже прибудемо, — відповів мені Яром, а потім напружив руки так, що вени на його м'язах норовили будь-якої миті розірватися.
— Марно, — резюмувала Щуролов, спостерігаючи за потугами свого товариша.
— Не може ж бути у цих штук нескінченна міцність.
— Кіндрате, а Андрюха зараз у грі?
— Ні, творець Андрій зараз перебуває за межами Мірантира, — промовила голова з хмари й зникла, так само несподівано, як і з'явилася.
— З ким це ти говориш?
— Та так, продумую варіанти.
Щуролов недовірливо подивилася на мене, а потім сплюнула на підлогу.
— Ти ж із адміністрації гри! Невже не можеш нічого вдіяти, щоб звільнити нас?
— А як же твої тиради про те, чо треба відігравати роль? До того ж, мені цікаво, чо нам скаже цей Мерседес. Він, схоже, прийняв мене за вашого спільника.
— Так і є, — погодився Яром, не залишаючи спроб вивільнитися з кайданів.
— Ну як так?! — несподівано голосно вигукнула Щуролов, — стільки місяців ми ухилялися від нього, а тут ти з'явився й оп, нас накрили! Якийсь дивний збіг.
Вона вкотре голосно харкнула на підлогу.
— Онучечка, може, досить уже слиною виходити, так, дивишся, і затопиш нас.
Дівчина ще раз голосно і з почуттям харкнула мені під ноги й знову обернулася до інших кліток.
Ну, замовкли, та й то добре. Скоро все роз'ясниться… Я сподіваюсь.
Не знаю, скільки часу минуло, за відчуттями так хвилин десять, але невдовзі почувся шум зверху, а потім відкрився люк, і до нас спустився один із підручних місцевого царька. Це був уже відомий мені чотирирукий Грокула. Він злісно витріщався на мене, повільно спускаючись вниз.
Відчинивши клітку, він відійшов від проходу і хрипким голосом промовив:
— По одному виходимо назовні. І без дурниць!
— Як скажеш, начальнику, — ще трохи сонно відповів Рорик і вийшов першим.
Відразу за ним пішов Яром, потім Щуролов. Я вийшов останнім. Прям перед дверима клітки Грокула штовхнув мене в спину, і я врізався в дівчину. Та лише зло засопіла, але промовчала. От чотирирука горила, злобу затаїла.
Ми вийшли на палубу.
«Доступна нова місцевість:
Республіка»
«Карта оновлена»
«Статус: бранець»
— Нічого собі! — мало не дослівно промовив Рорик ту саму фразу, що крутилася в мене зараз у голові.
Корабель був посаджений у спеціальне поглиблення на самому краю літаючого острова, розглянути протилежний бік якого було неможливо, оскільки він був просто гігантським. Вся територія рівнинного острова була вкрита сотнями юрт різних розмірів і форм. Від простецьких і маленьких, до величезних наметів, зі стін яких стирчали шипи, а по периметру був розставлений частокіл. Нагадувало це все поселення якихось кочівників у чистому полі, з тією лише різницею, що це був острів, що літав. Високих будівель, замків та іншого не помічено, але було ще дещо.
Навколо острова ще розмістилося два кільця невеликих островів, на кшталт того, що штовхав величезний морж. Перше кільце складалося приблизно з двадцяти острівців, що оперізують основний острів по колу, служачи кордоном оборони, тому що на кожному був розташований корабель з командою.
Також було друге коло бойових островів, чисельність їх була вдвічі менша, і вони нерухомо зависли безпосередньо над Республікою, швидше за все, служачи захистом від ворогів згори.
Та й на додачу — у полі зору виднілося штук тридцять велетенських моржів. Вони перелітали з острова на острів і просто ширяли над Республікою.
Не давши намилуватися оборонними красотами нової території, нас під конвоєм повели вперед між юрт.
Ну, за першим враженням населення місцевих аборигенів було десь п'ятдесят на п'ятдесят: половина — енпісі, половина — гравці. Не ігровим персонажам на нас було до лампочки, а ось гравці з цікавістю спостерігали за нашою компанією в кайданах.
Хвилин за п'ять ми підійшли до дуже вже дорогого і помпезного на вигляд шатра і обійшли його по колу. Прям за цим червоним величезним наметом було з десяток ям, закритих зверху ґратами.
— Вам пощастило! — голосно промовив Мерсоньєз, що йшов весь цей час на чолі колони. — Усі апартаменти сьогодні вільні, і ми можемо виділити кожному з вас особисті покої. Розташовуйтеся, відпочивайте, а через пару годин я з вами поговорю.
Грокула особисто підвів мене до однієї з ям, підняв грати й з ноги вдарив у спину, скинувши старого вниз. Ну, чотирирукий чорт, один — один. Гру не закінчено.