Якщо чесно, то я зараз із величезним задоволенням покемарив би пару годин, щоб голова забулася в сновидіннях і відключилася від цього нескінченного потоку подій. Не сперечаюся, деякі з них цікаві, деякі кумедні, деякі приємні, а деякі як та, що сталася кілька годин тому.
Щоб зберігати все в таємниці та не видавати себе, я вкотре зустрівся зі своєю родиною. Але не з тією реальною, яку я вже ніколи не побачу наживо, а з тією, яку для мене створив Андрюха за вказівкою Вадика. Я думав, нічого страшного: ще раз побачуся, зіграю свою роль, може навіть отримаю задоволення, бо хоч це і підробка, але підробка гарна, але… Тепер мені просто хочеться поспати та забутися хоч на якийсь час. Під час обіймів із віртуальним сином я відчув всесвітню журбу, бо вже ніколи не зможу цього зробити зі справжнім… А коли я побачив Дашеньку, і вона почала мені розповідати про новонароджену онучку… я відчув порожнечу. Тотальне внутрішнє спустошення.
І зараз, коли ми з Андрюхою в нашому літаючому кориті переміщалися в нову для мене локацію Мірантира, я розмірковував: а може, ну його до бісівської матері? Забити на все, прийняти придуману для мене Андрієм сім'ю як справжню та жити щасливо? Не такий уже й поганий варіант.
— Вже підлітаємо! — крикнув у прочинені двері під стелею Рорик.
— Так. Повторю ще раз про всяк випадок: Дениса при інших гравцях онуком не називати, а краще й ім'я його не вимовляти. Звертатися тільки по нікнейму.
— Та зрозумів, зрозумів. Не треба тут цього…
— І краще взагалі нікому не знати, що він твій онук. Просто гравець…
— … якого ми зустріли, виконуючи одне із завдань. Та зрозумів я. Те, чо я старий, ще не означає, чо я остаточно вижив з розуму і професійно зайнявся склерозом.
— Добре.
В підлогу несильно вдарило, через що нашу халабуду струснуло, і Андрій мимоволі сперся рукою на стіл, а я з легким передчуттям і з великою тугою підвівся з м'якого дивана.
З ранку, коли Андрюха ще не повернувся в Мирантір, а я остаточно протверезів після пʼянки, насамперед змотався в скляну багатоповерхівку і запозичив звідти енну кількість нових меблів для нашого літаючого будинку. Тепер сюди знову було не соромно наводити гостей.
— Прибули! — приглушено пролунав голос Рорика ззовні. — Одстава у всій своїй красі.
«Доступна нова місцевість:
Одстава»
«Карта оновлена»
«Статус: таємничий незнайомець»
Сумку через плече, болташ на інше плече. Болтомет на спину. Кукрі в піхви. Кольчугу вирішив поки що не одягати та поклав її у сумку. Ну орел! Готовий до всього.
Андрій першим відчинив двері і вийшов назовні. Я пішов за ним. Зараз оцінимо те місце, куди потрапляє більшість нових гравців, після створення свого аватара. Андрюха сказав, що високорівневі жителі Мірантира назвали цю територію Відстійником, оскільки вона здебільшого тільки для нубів і пристойному прокачаному персонажу тут ловити нічого.
— Нічого собі!
— А то! Це, дядьку, щоб ти розумів, найбільший цілісний шмат землі в усьому Мірантирі.
Рорик зістрибнув до нас на землю зі своєї лави, а я озирнувся.
За спиною, як і належало, — прірва, а ось попереду — безкрайній степ з рідкими кущами та чахлими одинокими деревцями. Метрів за сто від місця нашого приземлення виднілося невелике селище, а вдалині, причому дуже так далеко, повисли щільні темно-сірі хмари, де періодично спалахували блискавки.
— А там чо? — махнув я рукою у бік негоди.
— А це вже місце для трохи прокачаних гравців. Там усілякі боси, данжі та інші безсюжетні складності.
— І там іде дощ? Я в Мірантирі ще ніде не зустрічав дощ.
— Так. Це чарівний дощ. По лору, після вибуху, що розніс Мірантир, там утворилися магічні хмари, з яких ллє дощ. Та й сам дощ ще із залишковою магією — іноді накладає різні ефекти.
— Цікаво-о-о, — простяг я після пояснювальної лекції Андрюхи.
— Ходімо ближче до селища. Там і зустрінемо того, хто нам потрібний.
— А хто нам потрібний? — підозріло поцікавився Рорик.
— Та мій далекий родич прилетів у гості.
— Ну ти даєш, дядьку, скільки їх у тебе?
— Ну, а чо я можу вдіяти? Рід Селезньових, він такий, куди не плюнь, та в одного з нас потрапиш.
— Щось я раніше скільки не харкав, але не зустрічав таких…
— Гаразд, пішли вже, харе ляси точити.
Щось надто цікавим стає Рорик. Начебто енпісі, а питаннями дістає всіх гірше за мене. Але Андрюха каже, що це добре. Ще трохи, і він зможе сам створити подібного неігрового персонажа з інтелектом, що самонавчається.
Ми рушили в бік селища, пройшли десь половину шляху, примружившись могли розглянути навіть енпісі, що гуляють між будинками, і звідти нам назустріч уже йшов гравець. І що ближче він підходив, то дужче я дивувався.
— Миколо, нарешті, ось ми й зустрілися, — пробасив гравець і простягнув мені руку.
— Щоб мене! Дядьку, ні шиша собі! І це твій далекий родич? Не надто соромлюся, тому й запитаю: а ким же були його предки?
— Ем… привіт… Гомоле… — якось трохи загальмовано відповів я, невпевнено стискаючи руку гравцеві з ніком «Гомол».
Те, що це є моїм онуком — не здогадається точно ніхто. Під два метри на зріст, груба брудно-коричнева шкіра, мускулатура і ширина плечей... Але це все не те... Голова! Ось головна відмінність цього аватара онука від мене: довгі, як у віслюка вуха, що звисають вниз, верхівка, повністю позбавлена рослинності й вкрита чимось на зразок хітину, і відсутність очей, як таких. Просто широчезний рот, маленький ніс та все…
Ми пару разів потрясли руки, а потім Гомол згріб мене в оберемок і стиснув так, що міцність болтомета явно знизилася на пару одиниць. А ще на ньому з одягу були тільки ганчір'яні штани, а від голого торса пахло животиною.
— Ну ось і зустрілися, — не підтримав наш зворушливий момент Андрій і заторохтів: — Раджу відразу ж попрямувати до місцевого коваля і взяти у нього два квести. Перший — вкрай убогий, але другий хоч якось підходить під категорію завдання. А я, навіть без вашого дозволу, поки що звалю звідси. У мене алергія на безсюжетне місиво, аля подай-принеси, яким кишить це місце.
— О! Синяку! А погнали тоді прикупимо мені нарешті кухоньку. Знаю я одне містечко неподалік. Та й нашу худобу без нагляду залишати не діло.
— Краще це, ніж місцеві «завдання».
— От і добренько! От і вирішили.
— Саме Гомол має лише дві години на ігрову сесію. Наприкінці другого квесту коваль дасть вам маунта, що літає. Удвох прилетіть на твій острів, там зустрінемося.
Андрій розвернувся і попрямував у бік нашої стоянки, а Рорик підійшов впритул до мого онука, що на ходу підріс метра на півтора.
— Не знаю, чим тебе годувала твоя матінка і ким вона була, але радий знайомству, я — Рорик.
— Де… тобто Гомол.
— З пристаркуватим твоїм родичком ми здружилися, думаю, і з тобою знайдемо спільні теми.
Вони потиснули руки, і Рорик побіг наздоганяти синявого. Коли вони відійшли на пристойну відстань, Денис більше не зміг стримуватись.
— Воу! Деда! Це просто офігенно! Графіка, відчуття… А енпісі які продумані! Я в нічого подібного ще ніколи не грав.
Я без попередження вліпив йому щелбан. Хоч це було й нелегко із його нинішньою комплекцією.
— Я вже й забув, — усміхнувся онучок. Тільки від цієї посмішки на цьому обличчі мені захотілося вихопити болтомет і всадити всю обойму йому в пику.
— Ти навіщо таке жахіття створив? Надивитесь своїх отих японських мультиків, а потім понавитворюєте такого, чо на жоден качан не натягнеш.
— Ну, Андрій сказав, що треба створити аватар, що буде максимально несхожим на мене в житті, ну от я і проявив фантазію.
— А де взагалі твої очі?
— О! Це взагалі щось! Я бачу за допомогою вух, типу як кажан. Не далі за десять метрів і все чорне, а обриси предметів і істот наче намальовані крейдою і трохи тремтять. Дуже круто та незвично!
— А магію ти собі яку вибрав?
— Ні! Ти перший! Давай вихваляйся, ти тут уже давно. Напевно, характеристики у тебе зашкалюють.
І тут я відчув легкий сором. Так, я тут уже давно, ще й безвилазно і без потреби уві сні, але характеристики мої дуже недалеко пішли від нубських. Особливо залишкова магія.
— Та нема чим тут вихвалитися. Та і взагалі! Не треба ось так магію будь-кому показувати в чистому полі. Раптом за нами вороги стежать.
— Деда-а-а… Та які вороги? Кому ти тут взагалі потрібний в одній зі стартових локацій? Ну покажи-и-и!
— Гаразд.
Я дістав з піхви кукрі, замахнувся і шпурнув його вбік. Коли знаряддя вже відлетіло метрів на десять і збиралося впасти на підлогу, я виставив руку вперед і використав свою залишкову магію. Клинок повернувся до мене в долоню.
— Воу! Притягати предмети можеш?
— Ага, — трохи зніяковіло відповів я, засовуючи кукрі назад у піхви.
— А дивись, що я можу.
Гомол стиснув кулаки, кілька секунд стояв не рухаючись, а потім його стислі долоні покрилися тонким шаром сірих каменів.
— Укріплена шкіра. Поки що лише перший рівень, можу покривати невеликі ділянки шкіри… Але це лише початок.
— Не погано…
І ми пішли до селища. Як ми не намагалися, але розмова не клеїлася. Це було схоже на зустріч двох однокласників, які не бачилися років тридцять — розмові не було за що зачепитися. Загальні теми були відсутні геть начисто.
Після чергової спроби поговорити про навчання Дениса, яка не увінчалося успіхом, ми зайшли в селище. Типове село. До тридцяти хат, всі одноповерхові, городи, сади... І натовпи гравців, які потрапили до Мірантиру, вважай, щойно. Як туристи, що потрапили на нове місце, вони дивилися на всі боки та захоплювалися майже усім.
Скориставшись картою, ми одразу ж попрямували до коваля — під невеликий навіс, де огрядний грубошкірий мужик працював разом зі своїм прищавим і хистким підмайстром.
І тут я вперше зіткнувся ось із яким явищем: черга. Тут була черга на отримання завдання. Перед нами стояло двоє гравців, і ще один чи то здавав, чи то отримував квест у коваля.
— До речі, треба додати тебе в «Друзі», чоб виконувати квест разом.
Я швидко скористався потрібним сувоєм і додав Гомола у потрібну категорію.
— Деда, а ти молодець. Навіть ігровий сленг вже освоїв.
— Ну так… Ону… Гомол. Я ж хоч і стариган, але з молоддю завжди був на одному рівні.
— Ага, ага, — усміхнувся безокий онучок, а мене аж пересмикнуло від цієї усмішки. Добре, що мені спати не треба, бо таке як насниться, і обгадитися можна.
— Пс, чуваки, я тут підслухав випадково, — обернувся до нас гравець, що стояв у черзі перед нами, — ви ж теж на квест до коваля стоїте. Давайте об'єднаємось у паті та разом його пройдемо, га?
— Чуєш ти, — злісно примружився я на гравця з ніком «Brodom46» і з маленькими ріжками на підборідді замість рослинності. — Не вчили тебе батьки, чо в чужі розмови влазити некультурно?
— Діду, а чи не надто ти борзий? — несподівано гравець із ввічливості перекинувся на ворожість.
— Сопляк, а не боїшся по соплях отримати?
Я ненароком поклав долоню на ручку кукрі, а кулаки Гомола вже покрилися кам'яним покриттям.
— Прийдуть високорівневі й одразу починають права качати, — сумно промовив Brodom46 і, вийшовши з черги, пішов у інший напрямок.
Гравець перед ним уже взяв квест, тому ми одразу ж підійшли до коваля.
«Отримано колективне завдання:
Збір руди»
Андрюха мав рацію. Завдання так собі. Збір руди. Ми метнулися в невелику печеру. Пошкрябали виданою киркою стіну. Принесли кілька злитків.
«Колективне завдання «Збір руди» виконано»
«Отримано новий предмет:
Звичайна кирка»
— Дякую, допомогли ви нам із Милою, — промовив коваль. — А є в мене ще одне завдання. Вже складніше. Вчора брат Милошки — Прошка, погуляв знатно в сусідньому селі, і його місцева варта схопила за хуліганство. А в нас із їхньою вартою стара ворожнеча. Як би чого поганого з ним не вчинили. Не допоможете вивільнити хлопця? Я в боргу не залишусь. Я б і сам його визволив, та тільки самі бачите, роботи багато.
— Гаразд, допоможемо.
— Чудово, дякую вам.
«Отримано колективне завдання:
Брат підмайстра»
«Карта оновлена»
— Тут дорога неблизька, тож візьміть мого кросла. Він там, за сараєм. Миттю вас домчить.
Ми з онуком, щоб не гаяти часу (дві години тут проносяться дуже швидко), мовчки пішли у вказаному напрямку.
— Воу! Тут усі маунти такі? — захоплено вигукнув Гомол.
— Здебільшого так. І повір, це ще не найнезвичайніший.
За рогом нас чекала довжелезна, метрів за сім, гусениця рожевого кольору. На ній було встановлено довгасте сідло, на якому могло вміститися п'ять чоловік. Я швидко глянув на карту, куди нам треба.
— Ну чо, давай! Залазь за рульового. Будеш потихеньку освоюватися в тутешніх механіках.
Ми видерлися на маунта, і внучок, взявшись за віжки, повіз нас до сусіднього села.
— Ну чо, Денисе, як взагалі твій день сьогодні розпочався? Чось цікаве було?
— Та ні… Все як завжди. Репетитор з йоги з ранку, потім школа, а потім одразу до тітки Ані та сюди.
— Зрозуміло. А після того, як ми пограємось тут?
— А потім у мене репетитор з математики, потім уроки, а потім із дядьком Вадимом у нас вечірня подорож на велосипедах. Я її не дуже люблю, але дядько Вадим каже, що прогулянки та фізичні навантаження перед сном дуже корисні.
— Зрозуміло.
— Ага.
І знову незручність. Ну нічого, притремося. Ми ж пару років не бачилися... за його мірками.
— Де… Миколо… Весь час забуваю, треба звикнути. Скажи, якщо ти тепер тут… а… а в реальному житті ти все ще в комі?
— Ото… оце… так…
— Ага, зрозуміло, — якось одразу понурився онучок, побачивши моє замішання, і не став далі розпитувати.
Ну, а що я йому скажу? Що я тепер мозок у банці? Не треба йому такого знати. Нехай гадає, що я все ще в комі. І тіло моє ціле.
Переліт на літаючому крослі на прізвисько «Боєць» до сусіднього села виявився швидким. Приземлившись на краю, ми озирнулися. Один в один як перше поселення. Навіть начебто розташування будинків таке саме. І також багато гравців. Знову скористався картою та помітив будівлю, підписану як «Карцер варти».
Підійшли до невеликої будівлі з ґратами на вікнах. І одразу ж зсередини почувся несамовитий крик. Внучок збирався зайти всередину, але я перегородив йому дорогу і мовчки показав рукою на вікно. Той слухняно кивнув головою.
Намагаючись не шуміти, припали до низу скла, через яке нам відкрилося те, що відбувається всередині: на стільці сидів щуплий юнак з написом «Прошка» над головою. Правоохоронець у залізній кірасі з ім'ям «Воцик» тримав його руки, а другий молодик, закутий у такий же обладунок, вливав до рота братові підмайстра якусь жовту жижу. Той несамовито волав і намагався вирватися, але третій страж стискав його щелепу, щоб рот залишався відкритим.
— Чо ж. Кепські справи, — філософськи зауважив я, перекинув болтомет зі спини в руки і зарядив магазин зі звичайними болтами.
— План такий…
— Давай я вибиваю двері, ти знімаєш трьох вартових своєю стрілецькою зброєю, я хапаю Прошку, і вшиваємося звідси.
— Ах ти ж, кріт жований! Молодець онучок.
Гомол знову зло посміхнувся, ну чи мені ця посмішка просто здається злісною, і його кулаки вкрилися каменем.
Кілька кроків для розгону. Я стою прямо біля дверного косяка. Онучок мчить уперед і зносить до бісівської матері двері разом із петлями. Він відразу ж відстрибує убік, а я вриваюсь усередину. Постріл. Другий. Третій. Готово. Як там каже Андрюха? Хетжмот?.. Не, хедшот…
Я ще трохи поводив болтометом по кутках. Нікого. Три трупи. І Прошка. Він не одразу зрозумів, що сталося, а Гомол його вже закинув на плече і вибіг назовні. Я за ним. Парубок, що лежить на спині Гомола, дивиться на мене переляканими очима:
— Ви хто такі? Навіщо ви їх убили? — ні, очі були не перелякані, вони випромінювали жах. — Ми ж просто пили їхнє пиво на спір. Я поставив три срібняки, що зможу випити три кухлі залпом... А ви їх убили...
— Ах ти ж… Так… Якось незручно вийшло…
— О! В мене показник сили збільшився на одну одиницю.