Як тільки ця павуча харя сказала, що він тепер тут головний, іржаві шестерні мого старечого розуму одразу ж закрутились у потрібному напрямку. Потрібно було діяти швидко. Але! Бажання Алекса поговорити зі мною про справи, відразу після того, як він звільнив Гавриила, мене зацікавило. Та й загалом, було б дуже підозріло, якби після того, що сталося, я відразу ж стрімголов зник. Цікаво, що скаже цей інтриган?

Алекс мовчки йшов попереду, я одразу за ним. Ми зайшли до залу на першому поверсі будівлі адміністрації, в якому зазвичай проходили наші планерки. Павукоголовий пропустив мене вперед, потім зайшов сам, зачинив двері, і навмисно відкрив усі жалюзі. Тепер нас могли бачити всі, хто перебував у основному холі.

Алекс вказав рукою зайняти моє звичайне місце посеред столу і повільно попрямував до крісла на чолі. Зручний стілець, спинка якого була виконана у вигляді пера, на ньому завжди сидів Гавриил.

Новий глава всього Мірантира провів пальцями по окрайки спинки крісла, завмер у самому кінці, голосно зітхнув... А потім різко схопив стілець і з усього розмаху жбурнув його в стіну. Одна ніжка відлетіла убік. На куражі Алекс кинувся вперед і схопив крісло, яке навіть ще не встигло впасти на підлогу. Він перехопив предмет, зручно взявшись руками за спинку і почав лупцювати предметом меблі об стіну. Павукоголовий не видавав жодних криків, лише тихо кректав, знищуючи крісло.

Я дивився на це і ледь помітно посміхався. До чого ж хворий виродок.

Ось уже в руках Алекса залишилися лише тріски. Він завмер, озирнувся і задоволено клацнув жвалами. З явною насолодою, як відмінник, що отримує вимучений і такий довгоочікуваний червоний диплом, він узяв своє крісло і потягнув його на чоло столу.

— Ой, як добре… — простягнув Алекс, сівши за стіл на колишньому місці Гавриила.

Я промовчав. Правду кажуть, що не буває дорослих, бувають тільки старі діти. Начебто знатний мужик, явно не останній чоловік у реалі, і тепер тим більше в Мірантирі, а поводиться як мале дитя.

— Ну що, старпер… Повторюся, але як же я недооцінив тебе спочатку. Старий дід, мізки якого мали вже перетворитися на потерть. А ні! Такий сценарій вигадати.

Я все ще мовчав, вичікуючи дивлячись на Алекса, а він навіть трохи примружився, чекаючи якоїсь моєї реакції. Фігушки! Не дочекається, поки не скаже чогось дійсно вартого.

— Хочу переробити будівлю адміністрації. Мені так набридли ці крила... Що думаєш?

Я все ще мовчав.

— Добре, Миколо Васильовичу, — тон павукоголового став серйозним, — поговоримо про справи. Я хочу зробити тебе головою сценарного відділу.

Пауза. Я мовчав, лише трохи звузивши очі, ніби в мене зʼявилось питання, але я не поспішаю його озвучити.

— Зазикина, вважай, що вже звільнено. Мені давно набрид цей безхребетний пережиток минулого… — він замовк, кілька разів клацнувши жвалами, — Кумедно. Старий тут ти, а пережиток минулого — він.

— А я маю вибір? Хіба я можу відмовитись?

— Правильно. Не можеш. Але я не хочу, щоб наші робочі стосунки будувалися на недовірі та протистоянні, як було у вас із Гавриилом.

Ще одна пауза. Цього разу вона була чимось на кшталт драматичного моменту… Але, маю сумнів, що цей кадр скаже мені щось нове.

— Я знаю, що він шантажував тебе зустрічами із сім'єю. Але зараз я скажу правду, і спробуй повірити в це.

Знову пауза. Дуже хочеться сказати: «Я все знаю». Але не можна! Не можна показувати Алексу, що я знаю більше, ніж маю знати.

— Хоча ні, це може шокувати тебе. Давай зараз поговоримо про справи, а потім передам тобі всю правдиву інформацію про твою сім'ю через особистого помічника. І повір, кожне слово буде правдою.

Я кивнув, що ніби згоден.

— Вважай, що з цього моменту ти голова сценарного відділу. Насправді роботи тепер у тебе буде просто величезна кількість, але... Ти ж не спиш і безвилазно перебуваєш у Мірантирі, тому, якщо навіть Зазикин справлявся з цією роботою, ти справишся й подавно. Наразі турнір, всі сили спрямовані на нього, але! Іззі вже виділила групу дизайнерів, щоб вони почали опрацювання першого акту твого сценарію. Відправиш із ними цього свого помічника, Андрія, нехай контролює процес створення. А від тебе мені потрібен фінальний варіант всього сценарію вже найближчими днями. А найкраще вчора! Після закінчення турніру в максимально стислі терміни має бути готова і протестована вже більша частина нового сюжету. Гравці повинні майже відразу після турніру попрямувати до нього. Це їх затягне. Також набрано нову групу рекламників, які просуватимуть його. Вони вже сповна працюють  над масштабною піар-компанією.

— Добре, — я навіть не моргав і ні на мить не відводив погляду від очей Алекса.

— Якось на тебе не схоже. Ти завжди такий борзий голубчик, а тут погоджуєшся з усім… Підозріло.

— Придивляюся до нової влади.

Тепер уже Алекс нічого не відповів, буравлячи мене всіма своїми очима.

— Настають великі зміни, Миколо Васильовичу. Так, Мірантир — це дітище Гавриила, він вклав у нього душу. Але! На душі багато не заробиш. А тісно поспілкувавшись із нашим юним другом Антоном, я зрозумів, які ж незліченні фінанси можна підняти тут. Спочатку, коли я лише вклав перші гроші у цей проект, я недооцінив його. Я вважав це марною витратою капіталу, але саме Антон, друг мого племінника, вмовив мене вкластися. А зараз… Коли я зрозумів, як усе працює… Це золота жила, яка може бути невичерпною. Постійні масштабні платні оновлення, сезонні події, мікротранзакції… Гавриил цурався цього.

— А от ти не будеш, — закінчив я за нього. — Цікаво, а чо тобі на це скаже Іззі?

— А вона вже погодилася на всі умови.

— Підозріло. Вона явно недолюблює тебе й особливо Антона.

— Хто знає… Може, вона теж придивляється до нової влади… До речі, про фіолетових жінок. Наша Іззі повідала мені, що в тебе є дуже цікавий енпісі, який залишився ще з часів, коли Зазикин проводив свої експерименти зі штучним інтелектом на квестах твого Андрія. Так ось. Він потрібний Дромеду. Як з'ясувалося, тільки цей енпісі працює коректно з усіх тестованих. Скажи Андрію, щоб він зняв захист із його коду, Дромед забере його та вивчить. Це не буде проблемою?

— Ні.

— Чудово.

— Виходить, чо ти хотів поговорити зі мною першим, але всі вже погодилися продовжувати працювати в Мірантирі, але на тебе.

— Кумедно, чи не так?

— Обісрати п'яти можна від такої кумедності.

Алекс якось дивно клацнув жвалами... Сміх чи що?

— Добре сказано.

— А чо з чемпіонами Зазикина?

— А що з ними?

— Ах ти ж, комаха недобита! Ну чо ти дурня відразу вмикаєш?

— О! Ось тепер впізнаю Миколу Васильовича, нашого головного сценариста. А три місця його чемпіонів я заберу під своїх чемпіонів. Так, не зовсім чесно. Але угода з батьком Гавриила влетіла мені в копійчину, і півтора мільйона за перемогу мого чемпіона на турнірі трохи підправить мої справи.

— Ти тепер головний. Просто забери ці гроші собі.

— По-перше, а як же дух суперництва та гра? Без ігор життя не таке цікаве. Ну і, по-друге, я зробив помилку. Переказав гроші на призовий фонд зарано, і тепер не можу їх просто так забрати. Юристи Гавриила добре попрацювали, і виграш зможе забрати лише переможець. Тож у тебе все ще є шанс, старий. Щоправда, навіщо тобі знадобляться реальні гроші, розуму не докладу.

— Чо? Може, цих грошей вистачить, чоб вкластися в якісь дослідження, чоб вивести мене з коми.

— Ах так ... — награно-сумно вимовив Алекс. — Ти ж далеко не все знаєш. Добре, що ти сам підвів мене до цього питання.

— Чого я не знаю?

Ну зараз він мені розповість про те, що я тепер мозок у банці. Так! Включаємо дурня на повну!

— Як би так пом'якше сказати… Ти не зможеш вийти з коми, навіть якщо лікарі та вчені вигадають ліки…

Я примружив очі й почав грати вилицями, максимально показуючи недовіру та гнів.

— Розумію, осмислити це важко, і, мабуть, навіть для такого старого, як ти, це щось на зразок бісівщини, але... Тримай.

Алекс відкріпив сталевий щиток у себе з плеча та кинув його мені. Я спритно уловив кинуте однією рукою, але не поспішав розглядати, не зводячи погляду з павукоголового.

— Конкланде, підключи камеру номер три з дослідницького блоку CompArt Studio до екрана на моєму елементі броні номер сім, — промовив новий глава всього Мірантира, так само не відводячи всіх своїх очей від мене.

— Як забажаєте, — відповіла його особиста версія Конодава із сірої хмаринки в нього за спиною.

Металевий щиток у мене в руках заблищав. Тепер я вже звернув на нього увагу. Невелика поверхня відображала картинку. Маленька кімнатка з безліччю різних комп'ютерних панелей та проводів, підключених до великої колби посеред приміщення. Всередині посудина була заповнена трохи сірою каламутною рідиною, в якій знаходився людський мозок і невелика частина хребта, прикріплена до нього.

— Конкланде, передай команду головному лікарю дослідницького блоку: дати невеликий розряд у колбу.

— Як забажаєте.

Я все ще продовжував дивитися на щиток з картинкою. Вода в колбі стала яскраво-блакитного кольору, і я відчув різкий головний біль. У скроні начебто вкрутили по свердлу. Від болю я заплющив очі. Якби я був зараз у реалі, то від такого точно знепритомнів би.

А потім біль різко припинився.

— Миколо Васильовичу, цей мозок — це все, що від вас залишилося.

— Ах ти ж! Ах ти ж…

— Не ах я ж, а ах Гавриил ж. Це він зробив з тобою!

Була потрібна бурхлива реакція, інакше він помітить щось.

Я різко встав на ноги, стілець піді мною від'їхав назад і впав на підлогу. Я стиснув кулаки. Щиток у руці затріщав, а наступної миті зовсім розколовся надвоє. Не чекаючи на реакцію Алекса, я розвернувся і швидким кроком пішов до виходу. Павукоголовий щось казав мені слідом, але я ігнорував його. Нехай думає, що дах зірвало від цієї інформації.

Вийшовши за межі залу для зборів, я побіг до Чорниша. Жвавий зліт, перстень на пальці, круглий портал, і ось я вже підлітаю до свого улюбленого острова з яблунею.

На ньому відбувалося щось не зовсім звичайне. Рорик нерухомо стояв під яблунею, а поряд з ним на траві сидів Андрій, трохи похитуючись туди-сюди, а над ним нависла сіра хмара з головою Конькодава.

— Андрюхо, терміново… — почав я, підійшовши до них.

— Як? Я не розумію! Цього не мало статися. Він просто заціпенів. І не рухається. Я перевірив усі варіанти, перевірив код, перевірив спеціальні команди. Все гаразд. Він просто не рухається. Наче його заблокував хтось.

— Андрюхо!

— Як? Як? Що робити?.. — синюшний продовжував бубнити, повністю ігноруючи мої вигуки.

— Ах ти ж, синець проклятий!

Я підійшов до нього, ривком за плечі поставив на ноги й з усього розмаху вліпив батькову таку затріщину. В очах з'явилася якась подоба присутності свідомості.

— Андрюхо! Все сталося раніше, ніж ми думали, і за найгіршим сценарієм! Гавриила змістили. Рорика заблокував Дромед. Алекс тепер головний, він сказав, чо їм потрібен Рорик, у них проблеми зі штучним інтелектом, а Рорик — єдиний прототип, чо справно працює.

— Але як? Я ще не закінчив із ним. Там залишилися останні, але найважливіші моменти.

— Андрюхо! Чоб тебе кролі віддерли! Рориком займемося потім! Зніми з нього захист і нехай вони його забирають.

— Як?

— Сракою об каяк! Андрію! Послухай мене і забудь ти про Рорика поки чо!

Я взяв синюватого за грудки і притягнув максимально близько до себе.

— Швидко в реал! Якчо ти був правий, то у нас є всього кілька годин!