— Конкланде.

— Яка честь. Я вражений. Ви покликали мене на ім'я. Чим можу бути корисний?

— Скажи, Конкланде, у тебе є родини?

— Я ж лише помічник, у мене немає родини.

— Так-так, зрозуміло, ти допоміжна програма, всі справи… Ну, а творці тобі прописали передісторію? Якісь спогади?

— Ні. Я маю лише заздалегідь прописані патерни поведінки.

— Чоб мене копито віслюче отоварило. І як тобі так живеться? Без спогадів? Без сім'ї?

— Не можу відповісти на це питання.

— Ех… А шкода…

Повисла незграбна пауза. Я сидів на спині Чорниша і дивився на Пристанище, що наближалося, а гостровусий і не думав зникати.

— У вас дуже тямущий і приємний онук, — чемно промовив Кондрат. І в його голосі не було ні краплі гордовитості та глузування.

— Дякую.

— Завжди до ваших послуг, — і вже після цих слів голова зникла в хмарі.

Я сумно зітхнув, дістав з сумки жменю насіння і задумливо почав його лузгати. Цікаво, чи це він зараз про того віртуального онука, чий образ створив Андрій, чи про Гомола? Чи про Дениса загалом виходячи з обох варіантів? Хм... Думки почали хаотично метатися від однієї крайності до іншої.

Ще й Іззі зі своїми цими закидонами! Завітав до неї нещодавно, хотів поговорити, так  її Верес відмовився мене пускати. Каже: якщо я з якоїсь справи по турніру, то через нього, а якщо з якоїсь іншої, то треба записуватися на прийом, тижні через два вона зможе мене прийняти. Це ревнощі у неї так виявляється? Або що? Чи ми ніби більше не милуємося, через те, що я просто підтримав свою стару подругу? Хрін зрозумієш цих баб. Гаразд, все одно нам працювати разом, ще поговоримо.

Пристанище зустріло мене своїми постійними видами незграбних будівель різних стилів, матеріалів і поверхонь. Навернувши коло над містом, я вже зі знанням справи приземлився на краю, біля зеленої хати на курячих ногах.

Там, як завжди на своєму посту, курячи люльку, сидів зеленобородий Мислитель у зеленій мантії. І ось це гравцеві більше робити нічого, крім як цілими днями чекати новоприбулих і стягувати з них плату за зберігання маунта?.. Чудасійний народ ці геймери.

Золота монета старцю, той доторкнувся рукою до голови Чорниша, животина зменшилася і забрала її вже «Кістяна нога», вона ж на вигляд горбата Баба Яга. Треба якось сюди Дениса привезти. А то дивляться ото всіляку гидоту у своєму Інтернеті, а тут живі представники старих добрих казок ходять прямо вулицею.

Промайнула думка заскочити в «Першу п'яльню в Пристанищі», але довелося одразу ж відігнати її, я все-таки по справах сюди приперся. Попетлявши трохи вуличками, вкотре вразившись фантазії деяких гравців — яких тільки аватарів вони собі не понастворюють, я зайшов у необхідний мені провулок з високим шафоподібним Стефаном у плащі та капюшоні.

— Синя видра, — видав я йому пароль, заздалегідь здобутий Андрюхою.

— Прийнято.

Гігант відкрив плащ, за яким ховалися двері. Я чекав на його фірмове питання з римами, але той мовчав.

— А чо, інших питань сьогодні не буде?

— Боїв сьогодні немає. Проходь так.

Я знизав плечима і зібрався було ввійти, але смикнула цікавість відкрити свій рот:

— Стефане, то коли сьогодні немає боїв, чо тоді ти тут стирчиш? Зайнятися більше нема чим?

— Чому нема чим? Я майже закінчив збірку поезій. Останні штрихи наводжу. А тут спокійніше, ніж удома. Зосереджуюсь краще.

Ось тепер я вже пройшов усередину, але шансів зустріти необхідну людину, після слів Стефана, катастрофічно мало. Треба було уточнити у Андрюхи, якими днями тут проходять бої.

Пройшовши довгим коридором, вийшов на порожні трибуни. Усього одна ігрова душа на одній із лав. Гривня сидів згорбившись над якимись ганчірками. Я підійшов ближче до власника білої шевелюри до попереку і не дуже тактовно кашлянув. Той, одягнений у золотисту жилетку з високими бортами на голе тіло, не звернув на мене жодної уваги.

— Кхм, отож, вітаю.

— Оу! Святі дзвони! Дідусю, не можна ж так лякати, — стрепенувся беззмінний розпорядник і ведучий боїв у Прірві.

— Я по ділу.

Гривня окинув мене поглядом, трохи примружився і кілька разів цикнув.

— Ну, тут надовго… Змінити та підібрати лук — десять золотих гривень, якщо підібрати гардероб на різні випадки — сорок золотих гривень. Звичайно, за речі треба ще платити окремо.

— Чо? — я щось взагалі не наздогнав, про що зараз мова. — На який біс мені лук за такою шакальською ціною? Він чо якийсь особливий, убиває всіх однією стрілою?

— Святі… З ким доводиться працювати… Я зрозумів. Запис на бої щодня з дев'ятої до десятої ранку за реальним часом.

— Та ні. Мені б дізнатися про одного постійного учасника.

— Вся інформація про бійців суворо конфіденційна. Дідусю, не роби мені мозок, іди звідси. І так роботи повно, нічого не встигаю.

Гривня втратив до мене всякий інтерес і знову почав орудувати ниткою, пришиваючи якісь блискітки до тканини.

Але, як кажуть, ми не пальцями роблені.

— Синку, слухай, а якчо в мене для тебе буде дуже хороша пропозиція щодо роботи, інформацією по одному бійцю поділишся?

— Дідусю, слухай, досить... У мене таких, як ти, по десять чоловік на день приходить.

— Я з адміністрації Мірантіра. Незабаром ми влаштовуємо величезний бойовий турнір. І нам якраз потрібний ведучий і коментатор.

Голка в його руках відразу застигла, а я мимоволі посміхнувся. Наживка заковтнута.

— Кажеш, великий турнір? — він підвів погляд і глянув на мене зовсім по-іншому: заінтриговано. — Стривай, а чи не ти той дід, який шукав КрейзіАлісу, але погодився на бій із Людиною-павуком вісімдесят чотири?

— Чоб тебе видри коптили, він самий!

— І з чого тоді я маю повірити, що ти з адміністрації?

— А чому ні? Який сенс мені тобі брехати, якщо я зацікавлений у твоїх ораторських здібностях?

Гривня на мить завмер, дивлячись на голку.

— Резонно. Які умови роботи?

— Ем-м-м... Оце все поки чо дуже секретно, і мало хто про це знає… Я попередньо катаюся Мірантиром і підбираю працівників на різні вакансії. Ось ти якраз підходиш на роль коментатора та ведучого, а КрейзіАліса мені потрібна для іншої роботи.

— Не знаю, яку роботу ти хочеш їй запропонувати, дідусю, але боєць із неї чудовий. Краще запропонуй їй взяти участь у цьому турнірі. Я б у такому разі й сам на неї поставив солідну ставку. Кілька сотень золотих гривень так точно.

— То чо? Підсобиш? Де мені можна знайти оцю КрейзіАлісу?

— Легко.

Гривня викликав свою карту, звірився з нею, потім викликав інший сувій.

«Бажаєте додати гостя Гривня у друзі?»

— Це про всяк випадок. Перестрахування. Пропозиція про роботу все ж таки мене зацікавила.

Я відповів так, і список моїх друзів поповнився ще на одного.

— Знаєш де Відстійник?

— Знаю.

— Вона зараз у дальній його частині, там де йдуть дощі, у селищі Мирне. У таверні. Зазвичай там збираються гравці перед тим, як йти до підземелля на якихось особливо складних чудовиськ. Поспішай, якщо хочеш її застати.

— Дякую, врятував старого. Скажи, а завтра тут бої будуть?

— Звісно, ближче до вечора.

— Тоді завтра прийду сюди з потрібними людьми, оцінять твою роботу. Отож завтра  чоб вів бої як востаннє.

— Завжди, дідусю, завжди так веду.

Ну побігли, треба встигнути застати бісовку. Повернувся до зеленобородого Мислителя, забрав Чорниша, а потім скористався одним із подарованих Гавриилом перснів, і через портал вилетів якраз над селищем, в якому ми нещодавно з Денискою виконували квести для коваля.

Направив Чорниша до далеких територій, покритих сірими важкими хмарами, і відразу захотілося виписати собі смачного такого потиличника. А точнішого розташування цього поселення Мирне дізнатися у біловолосого не можна було? Старий баран. Аж якщо там таких поселень десятки? Гаразд, пізно витирати штани, вони вже забруднені. Розбиратимемося по ходу.

Поки летів, зустрів чимало гравців на літаючих маунтах. Все ж таки місце, судячи з усього, популярне. Хмари все ближчі. А натяку на селище немає жодного. Може, запитати у когось із пролітаючих гравців, де знайти це Мирне.

Знизився і на повній швидкості влетів у дощ. Ллє ого-го! Ні шиша не видно! І як тут хоч щось побачити? Хвилини дві намагався впоратися з керуванням і розглянути околиці, але випливаючі слова із завитками зробили все за мене.

«Доступна нова місцевість:

Поселення Мирне»

«Карта оновлена»

«Статус: мандрівник у пошуках пригод»

Чудово! Так, все ж таки Рорик правий, з фартом у мене все на мазі.

Щоб з розгону не вліпитися в землю, почав спускатися плавно, спрямовуючи Чорниша по спіралі. Чотири обороти, і я нарешті зміг розглянути поселення. Це був невеликий замок із двома високими вежами, оточений теж високою кам'яною стіною з ровом, який давно вийшов за свої викопані межі через постійні дощі.

Плавно приземлився біля вхідних воріт і зустрів там лише десяток гравців із незадоволеними пиками. Що ж. Погодка тут не з приємних. Але! Я так давно не відчував на шкірі краплі дощу. Ще й щільні сірі хмари затуляли світила, і було темно. Як же добре! Нарешті! Нема сонць.

Я пройшов через вхідні ворота і відразу ж помітив краєм ока праворуч великий ангар, куди входили і виходили гравці. Усередині горіли смолоскипи, не капав дощ і розташовувалися сотні невеликих загонів для маунтів. Схоже, на цей ангар діяло те саме поліпшення, що і для моєї сумки, і для кімнат Іззі — зовні здавалося, що будівля невелика, а всередині могли без проблем поміститися сотні літаючих тварюк.

Я вибрав вільне стійло, прив'язав там Чорниша і озирнувся. До мене ніхто не поспішав по плату. Дивно. Дуже дивно. Можна було б і надалі чекати чи самому пошукати збирача монет, але кожна секунда дорога. Потрібно встигнути застати КрейзіАлісу. На який біс мене взагалі зараз понесло сюди? Можна ж було й завтра на боях зустріти її в Прірві. Хоча ні! Все правильно. Вона дуже перспективний боєць, навіть Гривня про це сказав. А хто ще ходить туди на бої? Правильно, наш пузатомордий Зазикин. І треба встигнути завербувати КрейзіАлісу швидше, ніж цей пузан.

Викликав карту, позначив таверну і швидким кроком подався туди. Дощ, це звичайно приємне і вже трохи призабуте відчуття… Але все ж таки треба прикупити собі плащ.

Таверна виявилася прямо за рогом. Широкі двостулкові двері, і ось я всередині. А там: головний пузатий енпісі за барною стійкою, три енпісі дівчинки-рознощиці та один п'яний гравець, що валяється мордою на столі. Запізнився! Вони вже звалили. Насамперед одразу ж вирушив до гравця з ніком «Вбивця 3000».

— Агов! Шановний, а ти не бачив тут гравця із ніком КрейзіАліса? — прокричав я йому на вухо, після того як дав пару ляпасів і його очі розплющилися.

— Гадюка! Погань! Зоофілка! — закричав у відповідь гравець. Перегаром тхнуло знатно.

— Хто?

— Та Аліса ж твоя Крейзі. Пішла до Водного підземелля на півночі, а мене не взяла! Шкура хвостата!

Я відпустив тіло, і воно знову завалилося мордою на стіл.

— Ну, і де тут північ?

— Якщо зволите звернутися до мене за допомогою, то я можу підказати, — несподівано пролунало над вухом.

— Козланде, чоб у тебе печінка відмовила! Як я радий тебе чути! Веди!

— Як побажаєте.

Вийшов на вулицю і першою ж справою зберігся. Мало як там справа піде з цією бісовкою. Чорниша також вирішив не брати. Так пройдусь, не цукровий, не розтаю.

— Ну чо, куди йти?

З'явилася невелика сіра хмарка, з неї висунулась худорлява рука і показала мені убік довгої основної вулиці поселення.

Я зробив два кроки, зупинився, дістав кольчугу.

— Чоб тебе ондатра віддерла!

Довелося повернутися до сходів таверни, зняти з себе зброю, сумку, патронташ, покласти все це на дерев'яні сходи, потім начепити кольчугу, після цього знову вдягнути все зняте секунди тому і, зробивши все це, для впевненості, ще раз зберегтися.

— Ах ти ж! Красень! Тепер у бій.

Ну як у бій… Спочатку довелося хвилин десять йти по грязюці та калюжах. Кілька разів шандарахнула блискавка прямо в кроковій доступності від мене. А потім я взагалі вийшов до невеликого озера, посеред якого виднівся вельми габаритний кам'яний острівець.

— Як там той п’яндига казав?.. Водне підземелля?.. Може, це воно і є? Конелюб? Туди прийшов?

— Не можу знати. Доведеться вам самим перевіряти, — з легкою гордістю та торжеством вимовила гостровуса голова.

— А я й із задоволенням! Давно не купався! — зі щирою радістю вигукнув я у відповідь.

І дійсно! Купався у водоймищі я останній раз ще років п'ять тому. І це якщо не брати роки у комі. А я ж раніше любив поплавати... До проблем з попереком і старістю.

Перевіривши всі ремінці, застібки, взяв розбіг і гарно залетів у водну гладь щучкою. І відразу ж втратив одиницю здоров'я, проїхавшись чолом по кам'яному дну. Мде… Вода тут ледве доходила до пояса. Я пройшов метрів з десять, а глибина так і не думала збільшуватися.

«Доступна нова місцевість:

Водне підземелля №1»

«Карта оновлена»

«Статус: несподіваний гість»

Дійшовши до середини озера, я видерся на кам'яний острів, і одразу переді мною з'явився вхід до печери.

«Бестіарій оновлено»

По обидва боки цього входу лежали закривавлені трупи якихось створінь, схожих на лускатих щурів, розміром із гарну таку дворнягу. Частина була порубана мечами, частина спалена та обвуглена, а ще частина взагалі просто порвана на шматки. Так. Ну, зважаючи на все, я на правильному шляху.

Я дістав камінчик із сумки, підкинув його вгору… І нічого не сталося. Камінь упав до своїх великих побратимів під ногами.

«Збереження поблизу підземель неможливо!»

— Ах ти ж, копито віслюче!

Я одразу ж перехопив болтомет, зарядив розривні болти й приготувався спускатись у надра темної печери.

— А смолоскип був би вам тут у нагоді.

— Ану здриснув звідси зі своїми простроченими порадами!

— Як побажаєте.

Самовдоволений хлющ зник, а я почав спуск по слизькому камінню і в темряві. Спочатку було терпимо — за спиною хоч якась подоба світла, але незабаром, коли я опустився глибше, стало темно, як у дупі старого кнура.

— Ну і чо тепер?

Темно. Слизько. Речі мокрі. А позитивні думки на кшталт: «ну хоч дощ не йде», не тішили.

Попереду в камінні щось світилося. Не опускаючи болтомету, я підійшов ближче. Це валявся здоровезний труп якоїсь звірюги, тільки було незрозуміло якої. Її розворотило по  всьому проходові, а світилася, причому досить яскраво, зелена кров.

Хм. Діставши з сумки сорочку, вимазав її кров'ю та підняв перед собою. Чудово! На метри два довкола стало видно. Гарна знахідка.

«Бестіарій оновлено»

Пішов уперед уже трохи впевненіше. І з цією впевненістю я пройшов рівно двадцять кроків. Потім печера вирівнялася, спуск припинився, і вона розділилася на два коридори. Посвітив скрізь на землю, у пошуках хоч якихось слідів, що могли б мене привести до КрейзіАліси... Ну чи до тих, хто роздер тварюк біля входу і ось цю з кров'ю, що світиться. Жодних слідів. Потоптався я кілька хвилин на місці. Подумав. Нічого не вигадав. Ну куди йти? Праворуч чи ліворуч?

«Назад» — скомандувало якесь внутрішнє чуття, і я сиганув назад, боляче вдарившись спиною об каміння. Ще мінус одна одиниця здоров'я. Але краще мінус одна одиниця від падіння, ніж вся шкала мінус від гострих лап чудовиська.

«Бестіарій оновлено»

Зі стелі, прямо на місце розвилки зістрибнула якась тварюка. Не розглянути яка, але смужка здоров'я та напис «Кольцеріг» були в наявності. Я одразу ж підняв болтомет і відправив один зі снарядів у ворожу шкалу здоров'я. Гримнуло. Спалахнуло. Ворожа шкала здоров'я не змінилася.

— Твою ж ...

Перезаряджання, і новий болт я відправив уже не в невідому тварюку, а в стелю над нею. А ось тепер уже ефективніше. Знов гримнуло. Цього разу тварину засипало камінням.

— Мати моя мати… — запізно дійшло до мене.

Обидва проходи я засипав валунами. Але хоч тварюка більше не ворушилася.

— І чо тепер? Повертатись? — приречено я спитав у купи каміння перед собою, так само валяючись дупою на холодних і вологих каменях.

Несподівано відповіддю стала хвиля емоцій, що накрила мене. І основною емоцією було заперечення.

— Чо за...

Нова хвиля, що виходила звідкись згори. На цей раз це щось просило повторити вибух. Ну, а що мені втрачати? Я, нарешті, підвівся з кам'яної холодної підлоги, відійшов трохи назад і вистрілив угору, у темряву над завалом.

Вибух. Нова хвиля емоцій, цього разу переважає подяка. Почувся легкий свист, і з діри, що утворилася в стелі, вилетів невеликий блакитний кристал, що світився. Саме від нього виходило відчуття подяки. Це навіть неможливо передати словами. Начебто ти відчуваєш чужу емоцію.

Кристал зробив коло пошани навколо моєї голови, я відчув теплоту, а потім він підлетів до глухої кам'яної стіни праворуч, доторкнувся до неї одним зі своїх загострених кінців, і камінці обсипалися вниз, відкриваючи новий невеликий прохід.

— Чоб мене дияволи коптили!

Кристал зник усередині проходу, і звідти полилася хвиля, що сповнювала мене почуттям довіри. Я пішов за моїм новим кристальним знайомим. Якась дивна річ. Начебто жива, але жодних смужок та написів немає над нею. Та й жодних спливаючих сповіщень не з'явилося.

Ось так, без особливих пригод, я пройшов за кристалом, що світився, ще три новостворені проходи, а потім, перед черговим різким поворотом, кристал злетів вгору, під стелю, і я відчув хвилювання, що походило від нього.

Попереду пролунали крики, слідом — жіночі бойові крики, потім їх змінило ревіння якогось звіра... А далі я не став слухати цю бойову трель і увірвався в запал бою.

КрейзіАліса зі своїм псом і якийсь гравець, схожий на прямоходячу черепаху з білим панциром, билися з величезною кам'яною брилою. Звідки я знаю? Тому що ця кам'яна хріновина плювалась вогнем і все навколо палало. Нестачі в освітленні не було.

«Бестіарій оновлено»

Власниця хвоста та сокири намагалася зайти «Кам'яному голему» за спину, поки черепахо-гравець відволікав його на себе. Але ось чергова порція вогню прокотилася печерою, і наступної миті з живих там залишилися тільки КрейзіАліса та її псина.

Я скинув болтомет і, майже не цілячись, вистрілив. У таку махину важко було не потрапити. Болт потрапив між головою та тулубом і вибухнув. Чверть смужки життя, що залишилася, ще трошки скоротилася.

Кам'яний голем смикнувся від вибуху і відразу ж, як каже Андрюха, загрився на мене, забувши про дівчину, що залишилася, і її вихованця. Він люто кинувся на мене, причому дуже швидко й спритно. Ну, догрався. Відстрибнути не вдасться.

Я прицілився і вистрілив, мітячи в пащу, з якої струмував вогонь і яка вже була за кілька метрів від мене. Бабах!

Я заплющив очі. Приготувався бовтатись у темряві. Та ні, я ще не помер. Спробував поворухнути руками. Ворушаться. Розплющив очі.

— Чоб мені дишло розворотило!

За кілька метрів перед моїм обличчям у повітрі завмер блакитний кристалик. Від нього виходили впевненість і злість, а перед ним застигла прозора кришталева стіна. Саме вона стримала і зупинила всі кам'яні шматки голему, що полетіли в мене після вибуху.

— Ти хто такий? — з другого боку печери почувся голос КрейзіАліси.

— А ти не пам'ятаєш?

— А повинна?

Ем... Ну молодець, ти знайшов її! А як тепер умовлятимеш, а, дурень старий?