Закінчення ігрового сеансу завжди для мене виглядало як пробудження після дуже бурхливого і реалістичного кошмару. Спочатку в знерухомленого тіла в кріслі та в шоломі починали смикатися пальці на руках, потім проходили легкі імпульси по всьому тілу, а вже після цього голосний вдих.

Ось і зараз сталося все те саме. Гучний вдих, тіло ожило, часте та не рівне дихання. Денис кілька разів покрутив головою в шоломі, а потім узяв його руками й зняв зі своєї маківки.

— Котра година? — одразу спитав він, часто моргаючи.

— Майже пʼята.

— Мама скоро тут буде.

— Я знаю.

— Ходімо.

Я підійшов до хлопчика і допоміг йому підвестися зі стільця. Карткою провів по невеликому електронному екранчику, і двері підсобки відчинилися. Ось уже півтора місяця Денис заходить до Мірантиру не у цієї похмурої бабки на колясці, що весь час курить, а тут — у школі. Довелося, звичайно, заплатити прибиральникам за використання підсобки, але краще так, ніж щоразу витрачати час на дорогу до бабці та назад. Щодо неї, то нам з хлопчиком вдалося її переконати в тому, що після закінчення турніру ми повернемо все обладнання їй і вона будь-якої миті зможе потрапити до Мірантира до діда. А поки що все, що потрібно для комфортної гри, ми перевезли із прокуреного будинку у селі сюди.

Ми вийшли з-за рогу, але Денис швидко впхнув мене назад у коридор. Я незрозуміло глянув на нього, а очі школяра округлилися, ставши як монетки.

— Дядько Вадим тут.

— Що? — тупо запитав я, очевидно, ще не до кінця розуміючи, що відбувається.

— Замість мами прилетів дядько Вадим.

— Гавриил…

— Що нам тепер робити? Він вас знає.

Я нервово клацнув кілька разів катетер на скроні, і думки начебто прискорилися.

— За мною!

Я рвонув сходами нагору, сподіваючись, що Денис не відстає. З вкрай збитим диханням я вилетів на дах, на парковку, і підбіг до свого флаїнмобу.

— А чи не можна, щоб він зі мною не розмовляв? Скажеш, що я вже пішов, — нервово уточнив я, розблокувавши двері транспорту.

— Післязавтра початок турніру! Нам же треба якось переконати маму та дядька Вадима, що я маю ще залишитися в школі після уроків на кілька тижнів.

— Це так, це так, — промимрив я, копирсаючись у бардачку.

— Хоча навіть добре, що прийшов дядько Вадим, його легше переконати планом А.

Я завмер. Мої руки тремтіли.

— Легше?! Є ма-а-а-аленька проблемка. Він знає, як я виглядаю і хто такий.

— Ну, у вас же вуса.

— Цього мало, — я продовжив ритися в бардачку. — Ось!

Я передав невелику пластикову штуку, схожу на пристрій для чищення картоплі, моркви та інших овочів. Денис зніяковіло взяв бритву до рук.

— Давай! Налисо! — скомандував я, нахиляючись уперед, щоб хлопцеві зручніше було голити мене.

— Що?

— Голи!

— Е-е-е…

— Швидко! Ми втрачаємо час. Там збоку кнопка. Голи мене налисо.

Школяр натиснув на невелику кнопочку і довгаста смужка на бритві засвітилася блакитним. Він провів цією штукою мені по голові, під ноги впали патли.

Поки Денис робив стрижку під нуль, я кілька разів натиснув на катетер.

— Готово!

З вікна дверей на мене дивився гладко виголений вусач. Добре. Але ще замало. Ще пара штрихів. Я обтрусив залишки волосся і закинув бритву назад у бардачок. Потім дістав звідти паперовий пакет з алкоголем.

— Ну, діду, я тобі це ще пригадаю, — сказав я на видиху і приклався до шийки пляшки.

Ковток, натиснув на катетер, ковток, натиснув на катетер. Сьомий ковток, натиснув на катетер. Порожня пляшка полетіла на заднє сидіння, а моє тіло знову згорбилося над бардачком. Пластир! Простягнув упаковку Денису. Той ошелешено продовжував дивитися на все, що відбувалося.

Так, а зараз найважче. Я ще п'ять разів швидко натиснув на кнопку катетера, а потім різко висмикнув його зі свого скроні. Головний біль. Нудота. Наче у скроню увігнали цвях.

— Швидко! Заліпи отвір пластиром.

— Добре.

Я навіть очі заплющив від болю. Треба ще трохи потерпіти, скоро… Несподівано біль пішов, і я ніби занурився у желе. Все стало в'язким, неквапливим та спокійним. Суміш у моїй крові почала діяти.

— Готово! — відрапортував Денис.

Повіки, що повільно розліпилися, відкрили переді мною парковку-дах школи й нервового хлопчика. Але мені було якось так пофіг.

— Дай мені це…

Я спокійно взяв у школяра ще один пластир з упаковки і подивився у скло. Для більшої вірності наклеїв ще пару смужок пластиру собі на щоку й одну на підборіддя. Ну! Маскування завершено. Чубний дохлик перетворився на лисого і вусатого замориша з пластирами по всьому обличчю.

— Веди! — впевнено сказав я, схопившись за Денисове плече.

Ну, ми й пішли. І встигли пройти рівно до входу на сходи, де зустрівся пузатий директор школи в костюмі трієчка.

— О! Валент… Стривайте, а ви хто? Селезньов, хто цей чоловік?

— Та ви що! Це ж Валентин Петрович!

— Божечки! Валентине Петровичу! А що з вашим обличчям? А що з вашим волоссям?

— Та це так… У неблагополучному районі живу. На гопників натрапив.

— Божечки! Божечки! Треба терміново в поліцію.

— Дякую, не потрібно. Все добре, — я спробував відпустити Денисове плече, але мене так захитало, що руку довелося повернути на місце.

— А що ви тут робите?

— Де? У школі? Працюю.

— Та ні, на даху.

Та скільки можна! Цей прилипливий директор гірший за Рорика і діда разом узятих, зі своїми розпитуваннями.

— Я? Ну... — якось у мою голову нічого не лізло, зараз весь розумовий процес був спрямований на зустріч із Гавриилом.

— А Валентин Петрович змусив мене мити його флаїнмоб.

— Що? — здивувався директор.

— Ну, в школі я всі завдання переробив, а час ще залишався... і щоб не ледарувати, я сам йому запропонував помити його машину, — встиг виправитись Денис.

— Справді?

— Справді, — погодився я.

— Ну, якщо й наступного разу таке буде, можете тоді й мій флаїнмоб за компанію помити.

— Неодмінно, — погодився я, підштовхуючи Дениса вперед.

— Бережіть себе, Валентине Петровичу.

— І ви себе!

Ми нарешті опинилися на сходах. Декілька прольотів, і ось ми неквапливо вийшли в коридор, де знаходилися двері до мого кабінету. Я зібрався з усіма доступними силами та відпустив Денисове плече, на пару кроків відстаючи від нього.

— Вітаю, моє імʼя Вадим, я вітчим Дениса, — простяг руку чоловік, що підвівся зі стільця біля дверей мого кабінету.

— Валентин Петрович, — я спробував зробити голос максимально хрипким, простяг руку і підняв погляд.

Гавриил власною персоною. Акуратний бежевий костюм, жовта краватка, беззмінний проділ посеред світловолосої голови. Позаду нього стояв охоронець — двометровий лисий бугай із цегляним обличчям.

Гавриил з привітною усмішкою подивився на моє обличчя, зупинився поглядом на смужках пластиру.

— У вас кров.

— Що? — не одразу зрозумів я його слова.

— У вас кров. На скроні.

— А, вибачте. Потрапив у невелику халепу. Проходьте.

Я провів карткою, двері відчинилися, і першим ступив до свого кабінету. В очі кинулась ганчірка для пилу, що лежала на підвіконні. Я відразу ж схопив її і притиснув до скроні, намагаючись рукою тримати так, щоб ще й більшу половину обличчя закрити.

— Васю, чекай біля дверей, — скомандував Гавриил своєму охоронцю.

— Сідайте.

— Дякую.

Денис зі своїм вітчимом сіли навпроти мене. Ганчірку я навіть і не думав прибирати. Як пощастило, що пішла кров.

— Загалом сьогодні у Дениса був останній день виправних робіт. Більше ми не залишатимемо його після уроків.

— Добре, — стримано відповів чоловік, не зводячи з мене погляду.

— Але в мене до вас ще одна розмова. Вчитель математики не зміг підійти до нас, тож просив передати особисто батькам Дениса.

— Що він знову накоїв? — глянув він на хлопчика. Той аж зіщулився від напруження.

— Ні, все добре. Навпаки. Вчитель хоче відправити Дениса на районну олімпіаду з математики, але потрібна посилена підготовка.

— Він уже займається з репетитором.

— Я розумію. Але вчитель наполягав, що підготовкою учасників олімпіади займається особисто.

— Я вас зрозумів, — якось трохи приречено зітхнув чоловік, але одразу ж на його обличчі з'явилася безтурботна посмішка. — Скільки?

— Що? — знову не зрозумів я.

— Скільки грошей? — посмішка стала натягнутою.

— Ні, ви що, жодних грошей. Просто Дениса треба буде знову залишати після уроків, але тепер уже для доброї справи.

— А-а, ось у чому річ, — Гавриил з полегшенням видихнув. — І що? Ти дійсно такий гарний у математиці? — звернувся він до хлопчика.

— Один із найкращих, — трохи зніяковіло відповів Денис.

— А чого ж ти вдома не розповідав?

— Ти ж сам скільки разів казав, що хвалитися недобре.

— Ви тільки подивіться на нього, який скромник! Мені подобається, — Вадим поторсав школяра по волоссю, той грайливо відкинув руку дорослого.

— Дядьку Вадиме, не треба.

— Добре, вибач. Я вас почув і зрозумів. Дякую, що проінформували мене.

— Не смію вас більше затримувати.

Гавриил підвівся і простяг мені руку. Я наслідував його прикладу і теж простягнув долоню, але ганчірку так само не став прибирати.

— А ми раніше ніде не зустрічалися?

Я трохи напружився, тому що під час цього питання він стиснув мою руку і не збирався відпускати.

— Хоча чого це я, ви ж працюєте у школі мого сина. Мабуть, бачив вас на лінійці. Всього найкращого.

— До побачення.

Двері за ними зачинилися, я полегшено впав на крісло, відкинув стару ганчірку і дістав з кишені катетер. Не церемонячись і без ніжностей, намацав отвір і з усієї сили вдавив ампулу з рятівною рідиною собі у скроню.

— Єдрити мене в корінь, після таких зустрічей.