Мовчання. Люблю мовчання. Коли ти мовчиш і люди навколо мовчать, то не треба брехати, не треба вдавати щось, чи когось, не треба ухилятися, звиватися… Просто мовчиш і думаєш про своє. Ні ти нікому не завдаєш незручностей, ні тобі не заважають. Ось уже півгодини ми з Гавриилом знаходимося наодинці в моєму флаїнмобі і мовчимо. І це радує. Але, як я бачу, триватиме це недовго. Він уже майже допив пляшку джина, прихоплену ним з дому, грам триста там було, і будь-хто захоче поговорити.

А я вкотре сказав дідові, що не довіряю я словам Гавриила. Ну, не вірю я йому. Не вірю!!! Ця їхня відверта розмова з Денисом, його мамою та Гавриилом. Ну, ось не вірю. На що дід вкотре мені відповів: «Це не важливо!» Ну не важливо, так не важливо.

Гавриил прочинив вікно флаїнмобу і без сорому викинув порожню пляшку у вікно. Це на висоті сто метрів! Ми хоч і летимо над просторими та безлюдними полями, засіяними всілякими злаковими культурами, але раптом там люди? Розмозжить з такої висоти пляшка комусь голову і все. Але моєму попутнику, мабуть, начхати на це. Він дістав із кишені пакет і почав безтурботно поглинати горішки.

Я глянув униз, клацнув на катетер і мимоволі позіхнув. Поспати б. І добре відпочити. Всі ці свистопляски з катетером, змішування алкоголю з ліками, безперервний реальний стрес... Ох, відгукнеться мені це, дуже відгукнеться. Та навіть уже. Постійний головний біль за останні дні став мені вже рідним.

Я подивився на карту, що відображається на голографічному екранчику над панеллю приладів. Летіти ще мінімум годину. Місто Нові Гори. Перші споруди з'явилися двадцять років тому, вважай, у чистому полі. Зараз це одне з найпередовіших і найрозвиненіших міст країни, в якому в основному живуть працівники сфери комп'ютерних розваг та обслуговуючий персонал ферм та сільськогосподарських угідь, що розкинулись на багато сотень кілометрів навколо. І саме до одного з працівників моніторів та програмних кодів ми з Гавриилом зараз летіли.

Колишній бог Мірантира пошарудів паперовим пакетом, доїв залишки горішків і викинув його теж у вікно. Мій погляд не залишився непоміченим.

— Ти ж знаєш, що ці пакети швидко перегнивають, тож я добру справу зробив. Трохи добрив у поле, — усміхнувся Гавриил дружелюбно й трохи п'яно.

— А скляна пляшка з-під джину теж добриво?

Посмішка трохи змінилася, дуже незначно, людина, яка не знала цього чоловіка так само добре, як і я, навіть не помітив би цієї зміни.

— А маю запитання, Андрію. Я ось всю дорогу думаю: а як ми діда витягуватимемо? Ну, точніше те, що від нього залишилося. Після тієї нашої витівки, мені дорога в будь-які будівлі, хоч трохи пов'язані з Мірантиром, закрита.

— Та друга частина металевого квадрата, яку ти приєднав до комп'ютера головного лікаря. Вона відключить діда від системи, до того, як ми всі там зітремо. А потім так, доведеться його звідти витягувати. Але є варіанти.

— І ти їх мені не розповіси?

— Ні.

— Проте хоч чесно. А тоді скажи мені, Андрію, а коли ми займатимемося юридичним оформленням нової компанії і всіма іншими подібними питаннями? — Гавриил засяяв найдружнішою посмішкою зі свого арсеналу.

— Поки рано. Не можна. Люди Алекса зараз дуже уважно стежать за будь-якими твоїми діями. І реєстрація на твоє ім'я нової організації може дуже нашкодити нам. Тож поки не поспішаємо.

Звичайно, я весь цей час дивився вперед, навіть мигцем не глянувши на Гавриила. Він це теж помітив.

— Ну добре…

Далі було затяжне мовчання. Невже він свердлить мене поглядом? Через хвилину я все ж таки ризикнув скосити очі на пасажира, а той уже спав, розвалившись на сидінні. Прекрасно! Мовчання!

Десь через хвилин сорок польоту вдалині нарешті з'явилися монструозні споруди міста Нові Гори. Назва безглузда, але цілком відповідаюча дійсності. Все місто — це ретельно спланована сітка багатоповерхових житлових будівель, поверховість яких налічувала двадцять рівнів над землею та двадцять рівнів під землею. З метою економії місця та раціонального використання вже зайнятої території, владою було прийнято рішення збудувати будинки, половина яких буде над землею, а половина під. З вікнами — квартири для людей небідних, з голографічними замінниками шибок під землею — для не так сильно заможних, там і приміщення легко не провітриш і метраж житлоплощі скромніший.

Облетівши місто невеликою дугою, ми наблизилися до однієї з крайніх багатоповерхівок і плавно приземлилися на парковку. Перед тим як будити Гавриила, я ще раз глянув у вікно. Стрункі ряди однакових двадцятиповерхових гігантів з білою облицювальною плиткою і закатані в асфальт проїзди між ними. Напевно, це через те, що між вузькими прорізами між будинками зручніше переміщатися на старих колісних транспортних засобах. Та й відстані тут не дуже великі.

— Прилетіли.

Гавриил смикнувся, розплющив очі і задоволено усміхнувся.

— Мені подобається. Ходімо.

Гавриил руками підрівняв свій незмінний проділ посеред голови і вийшов із флаїнмобу. Я натиснув на катетер і теж вибрався надвір.

Була вже дев'ята ранку, а на вулиці жодної живої душі. Напевно, працівники ферм та угідь пішли на роботу набагато раніше, а от працівникам комп'ютерних сфер зовсім не обов'язково виходити зі своїх квартир.

Багатоповерхівка зустріла нас широченими скляними вхідними дверима в під'їзд, з боку яких розташувався невеликий екранчик. Гаврило набрав номер квартири «-35».

— Так, так, доставка? — почувся знайомий голос.

— Ага, — весело відповів Гавриил.

— Проходьте, проходьте, вже годину чекаємо на вас.

Доставка? Тут ще існує така давня професія? Невже в такому просунутому місті немає дронів для доставки? Або... чув я про одну доставку... яка доставляє людей... для задоволення різних бажань...

Стулки дверей роз'їхалися в сторони, і ми пройшли всередину. Ліфт. Мінус третій поверх.

— Говоритиму я, — одразу ж попередив мене Гавриил.

— Добре.

Тим краще. Спілкуватися з цим лінивим мордатим виродком у мене не було жодного бажання.

Ми вийшли на просторий поверх, стіни якого були як і фасад облицьовані білою плиткою, і підійшли до дверей з голографічним зображенням на них цифр «-35». Не встиг Гавриил нічого зробити, а двері вже відчинилися і на порозі з'явилася реальна версія Зазикина.

«Драла жаба гадюку!» — як сказав би дід, побачивши таке, але я промовчав.

Перед нами стояв чоловік, років близько тридцяти, майже повністю голий, в самих лише чоловічих стрінгах: мотузочки і невелика ганчірочка спереду, щоб закрити чоловіче принаддя. Пухкий, високий, метр дев'яносто мінімум, а ось обличчя... Обличчя було непропорційно маленьким на тлі такого тіла. Начебто його спеціально зменшили і наліпили на цю немаленьку голову. У руці в нього була напівпорожня пляшка вина, а квартира насилу проглядалася, бо там витав щільний дим.

— Ви не доставка, — не одразу дійшло до нього, — ви...

Очі враз протверезіли і забігали від мене до Гавриила і назад.

— Проходьте, проходьте, проходьте, — затараторив Зазикин, запрошуючи нас увійти і сором'язливо прикриваючи своє причинне місце руками та пляшкою.

Я зайшов у квартиру за Гавриилом і ще більше здивувався. Ми одразу потрапили до вітальні, на підлозі якої спали голі люди. Чоловіки, жінки… всі були голі та безтурботні. Дюжина тіл не менше. Навколо валялися порожні пляшки з-під алкоголю, на журнальному столику лежали гори пігулок та різних порошків. А деякі екземпляри людської раси так і зовсім заснули в непристойних позах по відношенню один до одного.

— Відзначаєш вихід на пенсію? — посміхнувся Гавриил, теж розглядаючи обстановку.

— Швидше відзначаю завершення своєї кар'єри ігрового сценариста. Пройдемо на кухню.

Зазикин нарешті знайшов якийсь жіночий короткий халат і начепив його на себе.

На кухні обстановка була не кращою, але хоч голих людей тут не було.

— Увімкнути витяжку на кухні на повну потужність.

У стінах загуло, і вже за кілька секунд стало набагато менше диму і можна було чудово розглянути співрозмовників.

Ми розсілися навколо високого столу, на якому стояло з десяток різних пляшок.

— Можна? — поцікавився Гавриил, майже відразу знайшовши джин серед такого розмаїття алкоголю.

— Звичайно! Зараз…

Зазикин почав крутити своєю величезною головою з маленьким обличчям, шукаючи келих, але Гавриил не церемонячись узяв пляшку і надпив з горла.

— А ви, я дивлюся, теж відзначаєте своє безробіття, — підловив господар квартири колишнього господаря Мірантира.

— За нові горизонти, — підморгнув Гавриил і знову відпив із пляшки.

— А ви, вибачте, хто?

— Андрій.

Притаманна гримаса лизоблюдства змінилася здивуванням.

— Ти? Андрій? Я… е… я уявляв тебе трохи інакше в реалі.

— Навзаєм.

— Андрію, Гавриил, чим завдячує такому несподіваному візиту? — нарешті перейшов від люб'язностей до справи Зазикин, не забувши сьорбнути зі своєї пляшки.

— Потрібна твоя допомога, — нарешті відлип від алкоголю колишній Бог Мірантира.

— Овва! Ось так новина! Навіть цікаво. І чим же вам, таким панам, може допомогти безталанний Зазикин? Якщо ви знаєте, а ви знаєте, мені доступ до Мірантира закритий.

— Нам потрібна зброя.

— То це ви не на адресу. Це вам до Іззі треба. Можу черкнути адресу. Але навряд чи ви застанете її в доброму здоров'ї, — по обличчю Зазикина проскочила зухвала і бридка усмішка.

— Предмет, який для тебе виготовив Кракстер і який ти прокачав до Артефакту Старих Богів і десь заникав у Мірантирі… Він потрібен нам!

Після цих слів Гавриила, Зазикин перестав либитися і знову відпив зі своєї пляшки з вином. Я мовчки продовжував спостерігати за тим, що відбувається.

— Натомість хочу роботу! — діловито промовив колишній головний сценарист. — Мені все одно, де і на кого. Але не сценаристом. Досить, з цим покінчено.

— А ким тоді? — я вже не зміг промовчати. В якості кого ще він хоче людям зіпсувати життя?

— Хочу працювати у рекламному відділі.

— Ти? У рекламному відділі? — Гавриил теж здивувався.

— Ну, будемо чесні, мені подобається підлабузництво. Я у цьому майстер. Фахівець. Це моє покликання!

— Із цим і не посперечаєшся.

— То де ще знадобляться мої навички, як не в укладанні угод з товстосумами та різними фірмами, готовими платити величезні гроші за рекламу їхньої продукції чи послуг?

— Нічого обіцяти не можу… — почав Гавриил.

— Ви явно щось каламутите! А то не перлися б сюди, ще й особисто.

— Я проти…

— А тебе й ніхто не питає, — підморгнув Зазикин.

— Добре, що щось придумаємо.

— Дивись, Гавриил, обдуриш мене…

— І що?! — з викликом і зухвалою усмішкою вигукнув Гавриил. — І що тоді?

— Зазначу, це мені нема чого втрачати, у мене немає ні сім'ї, ні роботи… А ось тобі…

Знову мовчання. А ось таке мовчання я не люблю. Дуже не люблю. Воно напружене та вороже.

— Як я розумію, ми домовилися. А зброю я зараз розповім, як дістати. Вам потрібно на Острів Берцової Кістки.