Душа заповнена великими,пухкими хмарами.
Вони важчають з кожною
думкою,з кожним згаданим словом
який виходив від недовіри і презирства від якої такого не очікуєш.
   —Привіт,–вимовив зененоокий
хлопець.
—Чого тобі!–недоброзичливо
висказала Хеллі,зазначивши
небажання розмовляти з ним.
—Щось сталося?– збентежено спитав він перекривши їй дорогу.
    Глянувши своїм бездомним
поглядом,що крив за собою- біль.
—Тобі коли-небудь недовіряли?...
Хоча.Забудь,–сказала вона й обійшла його та він повернув її
до себе і не чекаючи сказав:
— Так.
   Його відповідь звучала так правдоподібно,що важко було
не повірити.
        Безлюдне футбольне поле.
Сонце.Подекуди маленькі пухкі хмари.Прохолодний вітерець.
Хеллі та Керем сиділи спершись на
сітку,що огортала все поле.
   Вона розповідала свою історію,а
він уважно слухав та й милувався,
захоплювався її терпінням і
силою волі.
—Мене звинуватили в крадіжці
журналу,а коли запевняла,що це
не я робила,то звинуватили в
брехні.Сьогодні....Тобто вчора я
втекла з майже половину уроків
і за це мене перед всім класом
вичитав класний...–вона зупинилась і глянувши на Керема
продовжила:–цього разу я не наважилася виправдовуватися,бо
я б тоді звинуватила однокласників.Мого становище
це не полегшить,а погіршить....
—Ходімо,–запропонував він й піднявшись простягнув руку.
   Міркуючи над пропозицію
несвідомо возьмила його руку
і вони рушили.
   Вони прямували напростець.
Крамниці, двохповерхові будівлі
та нарешті ледь видна
стежина,що пролягала через ліс.
     Він її вів,а вона  просто довірившимь йшла за ним.
   Десь виринали промені сонця,
десь посвистував вітер,а десь
було чутно  птицю.
   Крок за кроком.Вони йшли, йшли
доки він не зупинився біля струмка.
   Заглянувши в глиб вона побачила незвичні камінці.
Вони так блистіли,що важко було
повірити в їх природність.
—Що це?
—Камені Алли.Легенда гласить–
якщо торкнутися їх то можна загадати будь-яке бажання і воно
здійсниться.
—Дивно,я про них не чула.
—Тільки особливі можуть їх
побачити.
—Хи-хи-хи.Невже ти це віриш?
Це ж безглуздо!
—Спробуй!
   Хеллі простягнула руку у воду.
Вона була тепла і ледь щекотала
запясток.Вона вже майже торкнулась камінця як нізвідки
прилетіла ворона й дзьобнула
її руку.
  —Що сталось?–стурбовано спитав
Керем за криком Хеллі.
—Ворона дзьобнула в руку.Болить же як!
—Яка ворона?
—Та тут ворона тільки-но була.
Ти що небачив?!–вигукнула вона
шокована тим що сталось.
—Нам час іти,–мовив він й нечикаючи пішов.Хеллі пішла за ним й добре помітила його спохмурене обличчя.Перед нею постала зовсім інша людина.Не
та,що донедавна хотіла переконати її повірити в чари.
—Що з тобою?–невитримавши
тишу між ними спитала Хеллі
і зупинилась.
   Він зупинився,обернувся і
підійшов на крок ближче до неї.
—Справа в тому,що ти в....небезпеці.
—Подумаєш привиділася ворона.
Не треба робити з цього бозна що!?
Менше треба читати дурні якоїсь!–
сказала вона й пішла та невстигла
зробити й крок як він торкнувся її і перед очима з'явилась картинка повалена люстра та він.
—Ти?
—Звільни їх!

    За столом стояла весела атмосфера.Хеллі була єдиною хто
наче був за столом,но її не було.
Вона роздумувала над словами
Керема:кого потрібно звільнити?
чому вона має Їх звільнити?
навіщо Їх звільняти?
   Зітхнувши Хеллі подякувала
і попленталась до своєї кімнати.
  —Може краще його остерігатись?
Ні!Треба дізнатись про нього
більше,–зауважила вона й понеслась до телефону,набрала
номер однокласника й зателефонувала:–Привіт!
—Привіт!
—Я подумала,що..може краще
я з тобою буду робити реферат.
Що скажеш?
—Я не проти.
—Я зараз до тебе зайду.
—Ти серйозно!?Так пізно?
—Нам скоро треба його здавати,то
ж часу незалишається багато.Чи
ти зайнятий?
—Ні.Вільний як птиця,–захихотав він в мобільний.
—Ок.Чекай.

     Через півгодини вона вже була
в кімнаті однокласника, звідки
було видно деякі кімнати сусідського будинку.
    За роботою Хеллі вирішила
звернути тему на його нових
сусідів і дізнатися щось про Керема.
   —А ти взагалі часто спілкуєся
із Кариною?
—Ні.Більше із її братом.
—А звідки вони?
—Із Хентімхона.
—Чого переїхали з такого великого
міста?
—Він не розповідав.Ти чого взагалі питаєш?
—Думаю розповідь про неіснуючий замок пропустимо,–
відрубала вона й перечеркнула
речення в блокноті.
   Дальше Хеллі вже не запитувала,
адже могла не уникнути всіляких
запитань на які сама хотіла б знати.
   На виході її покликала Карина,яка хоч і була гарна та
неприємна особа(надто вже
грала доброзичливу).Хеллі не вірила їй.
  —Вже пізно,може тебе провести?–
запропонувала вона відкинувши
свої чорні пасма назад.
—Дякую,я сама.
—А ви зустрічаєтесь?
—З ним?–перепитала Хеллі
глянувши на визираючого з вікна
однокласника.–Ні.Ми просто
однокласники.
—Зрозуміло.Я влаштовую міні
вечірку і запрошую тебе,–сказала
вона,але не встигла Хеллі відповісти,як вона перебила  додавши:–сподіваюсь ти незасмутиш мене і прийдеш.Так?
—Так, прийду.
—От і добре.Чекаю тебе в суботу
пообіді.Обіцяю буде весело,–
договорила вона й пішла.
   Так фальшиво раділа,що аж
нестерпно було  і вона
чим-швидш покрокувала додому.