***
   Вона сиділа в темному шкафу.
Прислухалася до звуків навколо,
але нічого не чула.Повна тиша.
Достатньо на мить закрити очі
і хтозна,що може статися;
та неворушившись сиділа незамикаючи очі.
   Але це було марно.
   Раптом двері відкрилися і
всередину заглянула тмяне
світло.Його було достатньо,
щоб розгледіти торф'яні волоси,
білу мов місяць на нічному
небі сукню та бездоні карі очі.
   Вагаючись вона продувжала незворушно сидіти в шкафу.
За цей час добре оглянути кімнату,
що являла собою  гостьову.
   Лише довго сидіти на місці вона
не стала і спочатку ступивши
однією ногою,за тим другою
вийшла і повністю випросталась.
Її хода була невпевнена,наче щось боялася,тому далеко від свого захистку
невідходила й з кожним кроком
прислухалася,щоб не пропустити
жоден звук.
   Повний місяць був вже далеко
від місця свого сходу.Зірок нетак
вже й видно,бо їх затуляли
легкі хмари.Знизу землю вкривало біле простирадло,
а дерева були голими і де-не-де
виднілися білі купки холодного
снігу.
   Милувалась видом допоки
не почула тихий скрип.Погляд
митнувся по кімнаті і зупинився
на круглій ручці дверей.
Довго дивилась вона на ту ручку
сподіваючись побачити її
рух і,коли це сталося продовжила
дивитись,тільки цього разу на
самі двері.
    Вони потроху рушали з місця.
Зупинились.
І перед порогом з'явилася
невелика постать.
Замить вона опинилася біля
неї і вдивлялась в її очі,а за тим
обняла.На двох обличчях
спливли широкі усмішки.
Вони міцно взялися за руки,наче боялися знову загубити одне одного
і пішли до дверей,пройшли коридор, і опинилися в холі.
Обмінявшись поглядами рушили
до дверей.Відкрили.За ними
було тепло,світло й гарно.
Также як літом.Ті двоє йшли
і незабаром зникли
в гущавині лісу.

                            ***
    —Я рада,що вони змогли знайти
одне одного попри стільки часу.
—Без тебе цього б несталося.
—Це й твоя заслуга,–додала вона
глянувши на нього.–Як Карина?
—Їй ще сняться сни про замок,але
вже не так багато як раніше.
Можна сказати виздоровлює,–відповів він, зітхнув
і додав:–вибач.
—За що?
—За те що моя сестра передала
прокляття тобі і ти чуть незагинула через це.
—Можливо раніше я  розгнівалася б,але  тепер я не хочу тратити час
на це.Коли постаєш перед
життям і смертю, починаєш розуміти яке воно ціне.Тим
паче я розумію твою сестру.
Тому пробачила її.
Ну що, мені вже  пора.
Бувай.
—Бувай,–сказав він їй вслід.
   
     Хеллі зайшла в будинок і
пішла до своєї кімнати.Оглянулася
довкола ще незвикнувши
до нової обстановки,адже коли
та довгий час була в лікарні,сестра
все облаштувала на свій погляд.
Хеллі була непроти такому.
Навіть більше,їй сподобався
такий інтер'єр.
   Вона всілася за ком'ютер
і почала переглядати надіслене
повідомлення від однокласника.
Це були кілька відео уроку історії
під назвою—"Історія нашого краю".
   Перші три відео були про
все те,що вже вона знала,а от
останнє четверте привернуло
увагу,бо там вона побачила знайому примару.
   Як?Чому?Таке взагалі може бути?–питання
навідріз відмовлялись зникати
з її голови,тому наступного
дня,а точніше ранку,вона
зателефонувала своїй подрузі
Фросі і домовилась про зустріч.
   —Привіт,–привіталась подруги
в один голос,стоячи біля
їхньої школи.
—Ти як Хеллі?
—Добре.А ти?
—Теж.Хоча батьки лиш
наголошують на тому,що я
ще невиздоровіла.Приходиться
їх переконувати в іншому.
То навіщо ти хотіла зустрітись.
—Знаєш,якби ти не знала,що
потойбічні істоти існують,то
мабуть ти б зараз подумала,що
я збожеволіла.
—О так.Я з ним можна сказати
вже подружилась поки жила
в замку.Я знаю про них все.
—От і добре.Отже,я вчора
переглядала відео ті що
записували на уроці історії,точніше на уроках,і
побачила примару,ту саму,що
стояла біля нас,коли ми
знепритомніли і були в комі
протягом двох місяців.
—Так я добре її пам'ятаю,хоча
була лише частково притомна.
—Вона аж  в кінці нашого класу
стояла,а потім  зникла.
—Але ж вона вже давно поринула
в інший світ.
—Так.Тільки на той час була
ще тут.Думаю вона хотіла щось
сказати.
—Нам негайно потрібно в наш
клас і я знаю як нам туда потрапити.
—Як?
—Через учительську.
—Я нічого не розумію.Поясни.
—Я недавно говорила з
одною подругою із паралелі
і вона сказала,що хтось
зламав двері учительській
наостаньому дзвонику.Тому
ми зайдемо в учительку,а
звідти до нашого класу.
—Невийде.Вікно невідкривається
ззовні.
—Розб'ємо.Нехвилюйся.Охорони
немає,а сигналізацію ніхто не почує.
—Це добре,що школа в глушині.
Рай для злочинців.
—Ні.Тут немає,що красти крім
зошитів,–сказала Фросі й вони
трохи посміялись,а за тим
почали втілювати план в
реальність.
     Вже за кілька хвилин
вони були в учительській,тільки
сигналізацію яку мали б
почути - непочули.Це,звісно ж,
насторожило їх,але
зупинятись на цьому
не бажали.Двері були справді
зламані,а в будці охорони
нікого не було.Зламавши двері
в будці вони захопили ключі від
їхнього класу й пішли туда.
   Наживо клас був зовсім
інший.Може тому,що
давно не були тут,а може тому,
що там зробили перестановку.
Через події які прийшлось
їм пережити такі речі стали
для них дрібниці.Але,якби
того вони нехотіли   та їм
прийдеться знову їх згадати.