Глава 29
Холодно.Вії настільки важкі,що при другій спробі зовсім незрушили.Мертву тишу порушувало свистіння вітру.
Вітер...Серед диких трав,під
пекучим сонцем,біля гнізда жайворонка;він не давав спокою світлим волоскам.Жваво вдихнувши літнє повітря,вона
усміхнулась і рушила проти нього.
Приємні спогади відійшли в закуток,даючи шлях поганим.
По обличчю її гладила знайома
примара.
—Фросі,–казала вона.–Моя мила Фросі.Маленька дівчинка.Чому
ти не любиш своїх батьків.Вони ж
виростили тебе.Любили як рідну,
хоча нею ти не є.
Власності примари був неймовірно солодкий шепіт.
Руки ж були холодними,і погляд.
Но крижаними виявились слова.
В Хеллі є рідні,а в неї немає.
Напевно вона так і думає.Але
ж не у крові значення.Чи це не так
для неї,її батьків?Як ріже серце те,
що стільки років дружби,а вона
не знає,що відбувається із подругою.Завжди така весела,
а в реалі замучена до болі.
Погана виявилась із неї подруга.
Сили вистачило тільки для того,
щоб піднятись і спертися на холодну стіну.В горлі душив клубок,а коли вийшов,то лише
гучним криком.На сусідній стіні
посипались камінці.Вона знову
закричала.Посипалось більше
і з двох інших стін.Відпочивши
повторила те саме із більшою силою, і це привело до того,що
стіна напроти впала додолу на
маленькі камінці.
Хеллі зірвалась з місця просто
в темний ліс.Перед собою не бачила жодної перешкоди,а вони
були.Що духу бігла,і вже з першим
променем сонця стояла навпроти
будинку Керема.
—Ти що тут робиш?–спитав замість привітання однокласник.
—Фросі...
—Вона тобі не розповіла?Ми домовились,що зустрінемось
в тому будинку в лісі.Але вона
не прийшла.Дивно,но ти тут
що робиш?
—Допоможи їй,–промовила дівчина й впала на руки знайомому.
—Хеллі!Хеллі!Хеллі що з тобою?
Безпорадний наляканий голос,
ранкове небо,пожовклі листки
на поодиноких деревах,–останнє,
що вона побачила,перед тим як
поринути в довгий сон.
Вітер...Серед диких трав,під
пекучим сонцем,біля гнізда жайворонка;він не давав спокою світлим волоскам.Жваво вдихнувши літнє повітря,вона
усміхнулась і рушила проти нього.
Приємні спогади відійшли в закуток,даючи шлях поганим.
По обличчю її гладила знайома
примара.
—Фросі,–казала вона.–Моя мила Фросі.Маленька дівчинка.Чому
ти не любиш своїх батьків.Вони ж
виростили тебе.Любили як рідну,
хоча нею ти не є.
Власності примари був неймовірно солодкий шепіт.
Руки ж були холодними,і погляд.
Но крижаними виявились слова.
В Хеллі є рідні,а в неї немає.
Напевно вона так і думає.Але
ж не у крові значення.Чи це не так
для неї,її батьків?Як ріже серце те,
що стільки років дружби,а вона
не знає,що відбувається із подругою.Завжди така весела,
а в реалі замучена до болі.
Погана виявилась із неї подруга.
Сили вистачило тільки для того,
щоб піднятись і спертися на холодну стіну.В горлі душив клубок,а коли вийшов,то лише
гучним криком.На сусідній стіні
посипались камінці.Вона знову
закричала.Посипалось більше
і з двох інших стін.Відпочивши
повторила те саме із більшою силою, і це привело до того,що
стіна напроти впала додолу на
маленькі камінці.
Хеллі зірвалась з місця просто
в темний ліс.Перед собою не бачила жодної перешкоди,а вони
були.Що духу бігла,і вже з першим
променем сонця стояла навпроти
будинку Керема.
—Ти що тут робиш?–спитав замість привітання однокласник.
—Фросі...
—Вона тобі не розповіла?Ми домовились,що зустрінемось
в тому будинку в лісі.Але вона
не прийшла.Дивно,но ти тут
що робиш?
—Допоможи їй,–промовила дівчина й впала на руки знайомому.
—Хеллі!Хеллі!Хеллі що з тобою?
Безпорадний наляканий голос,
ранкове небо,пожовклі листки
на поодиноких деревах,–останнє,
що вона побачила,перед тим як
поринути в довгий сон.
Коментарі