Приплинув морозний холод.
Хеллі обернулась до виходу і
зустрілася із поглядом Елли,що
був страшніше смерті.Вона
зловісно ухмильнулась і зникла.
На мить вона задавалася питання,
чому вони не бачать її,а та бачить?
Братів вже не було.Газета стояла
на столі,а в ній дівчина впізнала
малюнок кенджалу.

                            ***
  
    Хеллі поспішала за високим
чоловіком.Вони вже давно оминули кладовище,і йшли
вузькою стежкою лісом.
За час їх слідкування він жодного
разу необернувся,що було на
руку їй.
   Цього чоловіка,якого вона вважає  тим самим,що був у фізичному класі,почала переслідувати ще коли
зійшла на центральну дорогу.
Той виходив із дачного провулку,
пройшов повз непривітавшись у відповідь,але їй вдалось впізнати
його.
  На вигляд кремезний і високий,
але риже волосся та борода портять брутальність здійснену
тілом.За час слідкування стало
примітно кульгання на праву
ногу,а ще часте бубоніння,яке
важко було розчути і зрозуміти.
   Дальше ставало холодніше,а сонце затуляли високі густі дерева
або воно зайшло;слідкуючи за ним
невдавалось оглянутись,адже
це могло б викрити її,якби він раптом таки оглянувся.
   Чоловік зупинився.
Запевнюючи себе в тому,що за
широким старим дубом він її
непомітить дівчина оглянулася на небо.Деякі негусті хмари розчинилися рожевими фарбами,деякі з півночі насувалися чорним мороком.
Незадоволена побаченим повернулась за жертвою переслідування,але його там не було.Оглянулась.Нікого.
І вийшла з-за дерев.
Зробивши кілька кроків почула
свист.Обернулась.
—Привіт,–зронила вона і спробувала втекти,але він був
швидший.Чоловік притис
її до того самого дерева.
—Що тобі потрібно?!–гаркнув
він.
—Що ви робили у фізичному класі
напередодні першого вересня?–
випалила вона.
—То це ти вибила скло в учительській?
—Не я.Але може ви?
—І не я.Ти тому за мною йшла?
—Так.
—Гаразд.Ходи за мною.
—Чому це я маю йти за вами?
—Щоб показати чому я там
був.Нехвилюйся я нічого із тобою
не зроблю.
—Я маю вам вірити.
—Мені всеодно.Але звідси
ти невибереся без мене.

   Його слова переконали Хеллі,
і недарма.Вони опинилися
саме біля того замку.
Він зовсім не змінився від
останього,хоч неживого,її
перебування.
—Але як?–спантеличено промовила вона.
—Все просто.Я власник цієї
пам'ятки архітектури 19
століття.До речі я досі непредставився.Адам Мілер
власною персоною,–він ледь
вклонився.
—Ти його правнук?
—Пра-пра-правнук,точніше.
—Хін вижив?
—Так.Тільки нажаль недовго
той прожив.
—Чому?–спитала вона,коли
вони опинились на подвір'ї
замку.
—Зупинка серця його наздогнала
в тридцятирічному віці.Як і
остальних представниках чоловічого роду.
—Ви повернулись,бо вам скоро виповнеться тридцять?
—Так.Через дев'ять місяців.
— А чому саме зараз?
—Останній час я витратив на
опіку свого сина.В нього крім
мене більше нікого немає.
—Зовсім нікого?
—Спочатку я так думав.Поки
незустрів тебе.Незнаю як таке
можливо,але ти дуже схожа
на доньку мого пра-пра-прадідуся.
Елізабет її звали.Вона теж померла
від серцевої зупинки.
—Я знаю,–сказала та,зупинившись
перед дверима.
—Справді?
—Можете невірити,але я добре
познайомилася із сім'єю Адамів,що
тут жили.Я частенько тут
бувала.
—А що ти там робили?
—Врятовувала поневоленні душі.
   Хеллі розповіла про все,що
пережила в цьому замку,а тоді
вони зайшли до середини.
Адаму важко було повірити
в це,але коли він на власні
очі побачив інтер'єр,що
детально описувала вона,
повірив.
—Отже Меліса,тобто її душа,була
у ведмедику,що подарила її мати.
Справжня мати.
—Так.Жінка відала свою доньку,
бо не мала родичів,а потім померла.Тоді Мелісі було
три роки.Та відьма зробила її
чистим утіленням зла,але це
було лише для того,щоб
догодити тій.Насправді вона
була добра.Я це дізналася від
Меліси.Коли та знайшла
свого ведмедика,то останнім,
що зробила показала своє
життя.
—А як щодо інших?
—Вже темніє.Мені час додому.
—Гаразд.Але домовмося,що
знову зустрінемось.Я хочу дізнатись більше про них.
—Ви дізнаєтесь.Обіцяю.