Сьогодні очікувався дощ,але він так і не з'явився.Также як і гарний
настрій Хеллі.Зранку вона відчувала себе пригніченою і після
перших двох уроків нічого
незмінилося.Могла посміхнутись
подругам і запевнити їх,що все гаразд,але це не так.
   Все дратує.Однокласники,пасму-
рна погода, вчителі,а найбільше
радісні обличчя оточення.І що з
нею не так?!
   На перерві під час перекусу до
них завітала класний керівник.
Вона була повненькою жінкою,
завжди усміхненою,доброю.
Спочатку так само здавалось і їй,
але після того інциденту вона
зовсім змінила свою думку.
Для неї це вже жінка яка  робить висновки навіть не перевіривши їх,невміє вислухати
і підтримати.
  Вона привіталась і заходилась
запитувати про класні справи.
А після дзвінка,сталось найнеприємніше...
—Тільки-но мені зателефонувала
завуч і спитала чи ніхто не знаходив телефон.Якщо так то
відаєте його Ченлі із 8,–жінка
зупинилась біля дверей і
глянула на Хеллі.Протримала погляд і звернулась:–Хеллі ти
випадково його незнаходила?
  Очі запекли.Дихання поважчало,
і прозвучало тяжке,–"Ні".
  —Точно?
  Вона відчула всіх на собі.Якби
це була похвала?! Зауваження?!
Но не ПІДОЗРА?!!!У викраденні...
—Точно.
  Вона кивнула і вийшла.
  Дехто пошепотівся і зайшов
вчитель.Моннотона лекція була
невимушеною.Хотілося плакати,
розтрощити все,що є навкруги,
зникнути.Ще довгенько провадились шептання і споглядання.Деякі навіть неприховували своє презирство
і щось заперечити чи відповісти
було страшно.Триааоася як могла,щоб ненакохти дурниць,але після зустрічі із сестрою це вже стало крахом...
  —Через тебе мене зупиняють
і питають чи не сестра я тої
змії,–гаркнула вона у вбиральні.–
Ти мене...–вона озирнулася побачивши як увійшли двоє
малих кинула докврливо і
вийшла.Также незабарилися
ті малі.
   В горлі нестерпно затерпло,
сльози полились як дощ після
посухи.Гм...А вона має рацію.
Через неї  сестра почувається в ненайгарнішому стані,але хіба
вона вина в цьому?! Мабуть байдуже їй,бо більше цьому пояснень нема.

    Тепло.Сонячно.Подекуди чути
дитячі голоски.Дівчинка опустила
свого ведмедика в маленьке болото,де лягло пару пожовклих
листочків,а мама її насварила,і
та тепер тихо плаче та йде за жінкою.
  Навіть гойдалка не скрипить,
як це було раніше.Знову тихо.
Тихо,тихо,тихо...
     Хеллі опинилася
перед воротами будинку Керема.
Йшла і просто думала,сподівалася,що він поряд,але...
Зараз вона дуже потребувала в
його компанії.В такій незначній
дрібничці як він.Його зелені очі,
каштанове волосся,мила усмішка
від якої серце хоче вистрибнути
і влетіти в його сильні груди.
—Мені тебе не вистачає,–зітхнула
вона і помітила як фіранка ворухнулася.
—Привіт.
  Хеллі миттю повернула голову на
привітання.Біля неї стояв однокласник;впевнений в собі.
Вона знову глянула на вікно і
нічого не помітивши пішла
в іншу сторону.Але невстигла і
добре відійти,як він схопив
її за руку і потягнув до себе.
—Вітатися не вчили?!
—Вчили обходити однією дорогою
таких як ти,–процідила крізь зуби
вона відштовхнувши його.
—Чекала на нього?
—Не твоя справа.
—Напевно неприємно коли тебе
вважають злодійкою.
   Знову з'явилась прірва.Така темна,ховаючи із собою дно і
повна тиші.Ноги стали в'ятними
чи зробити крок  можливо?
—Я можу позбавити тебе
цього звання.
   Справді?Ні.Він не признається.
Не признається.Але якщо...
Ні.
—Якби ж то.–мовила вона тихо,
але він почув.Зрадів–про це говорили його очі.
—Це правда.Але я це зроблю при певній умові.В тебе є час до завтра.
Подумай,–сказав він і зайшов за ворота свого будинку,біля яких вони встигли опинитись.
 
                              ***
    
      Хеллі пройшлася коридором.
Зовсім спотворена всередині.
Немає сил вже щось робити,
бо вона сама.
   Бути самій увійшло в спосіб життя.Неділитися думками,пог-
лядами,часом.Триматися в стороні,
далеко від інших.
Вона їх несприймала,бо вони
були якісь одинакові.Немали
чогось унікального,несхожого
на інших.Но Фросі...Вона мала.
І це здатність почувати себе
навіть в поганій ситуації
веселою та щирою;готовою до
різних поворотів значних
і незначних;плекати про хороше
не перетинаючи межі.Ця особливість і дала змогу їм
подружитись.А тепер все...
Її немає.
  
    Чи здалось,що повз неї хтось
пройшов? Обернулась.Нікого.
Пройшла і позаду пролунав свист.
Двері привідкрились.Гостьова
кімната.Вона манила зайти,подивитись.Там щось було
і воно хотіла,щоб вона піддалася.
Хеллі невтрималася і зайшла.
  За вікном зимовий краєвид;
навіював холод,але такий гарний.
  Шкаф повільно відкривався.
А в ньому сиділа згорнувшись
чорноволоса дівчина.Бліда шкіра,
біла мов сніг сукня,рум'яні губи.
    Карі очі проникли в душу.
Вони були повні страху і сподівання.Як налякане щеня,
що сховалося від світу в маминих
обіймах.Вона ховається.
    Дівчина привідкрила вуста,але
нічого невимовила,лише глянула
на відкриті двері.
  Чекає.Чекає.Чекає.
  Нічого.
  Дивна.Хеллі глянула на двері,–
нікого.То чого ж хоче побачити
вона.Хтось має з'явитись?
   Тріск.На маленькому віконці
віконці з'явилась тріщина,яка
залишила після себе багато
уламок скла.Місячне світло від-
бивалось об маленькі частинки,
наче сонячні зайчики.
   Але чорноброва і оком незмигнула.
   Холод проник у кімнату.
Пройшовся по всім теплим
закуткам і залишився.На підвіконня позліталися сніжинки,
одна з яких лягла на солом'яній
волосині зберігаючи свою різноманітну форму.
   Вії важчали і припали,а з ними
і тіло.Тьм'яний блиск–останнє,
що вона побачила.
   Хеллі пройшлася рукою по
її густому довгому волоссю.
Помилувалась темним,мов
ніч,волоссям.І покинула її.

  Перші двері з лівої сторони–
гостьова кімната.А другі двері першого коридору з лівої сторони кімнати дівчинки.
З правої сторони перші двері
кімнати Елізабет;оминувши  і їх,зайшла до других.
   Кабінет складався із великого
стола та стільця із м'якою спинкою
та сидінням.
Позаду вікно.Пейзажні картини
на стінах.Дві маленькі шухляди
на яких чорно-білі фотографії.
А на стіні звисає овальне дзеркало
з дерев'яною оправою у вигляді колоска.
    Все припало пилом,навіть
фото:дві великі і дві малі по збокам.Подружжя Мілерів
у весільних костюмах на
одній великій та перед цим замком
в подорожньому одязі.
Зовсім не змінився з того часу.
Все такий похмурий і величний.
Але усміхнені обличчя господарів
тепло розбавляють знімок,а
маленька світловолоса дівчинка
із яблуком широко усміхається
до своїх батьків;на маленькій
із права,і злівого–близнята ще
зовсім маленькі(десь по року).
  Щаслива сім'я була.
   Хеллі розвернулась до іншої
частина кімнати,щоб розглянути
картини.На першій пейзаж лісу,
такий же як з балкона кімнати
Елізабет.На іншій гніздо перепілок
на молодому дереві біля струмка.
На наступних двох зображено
містечко під час грози та снігу.
А на останній,що  біля вікна,
хатинка серед лісу наприкінці
весни,в час коли цвіте блідопелюсткова квітка.
  Ця картина найбільше припала
їй до душі.Адже на ній улюблена квітка,що своїм тоненьким стебелцем тримається поряд із
дужими деревами,красується
під теплим сонечком...
  Знову це відчуття.Він поряд.
Так.
   За столом сидів той самий
Адам Мілер.Рижоволосий,
міцний станом, вишуканий
в сірому суртюку,білій желетці та сорочці,в сірих штанах.
   Чоловік сидів спершись на
спинку,руки на столі складені в замок.Обличчя насуплене,а
погляд врізався на фотографії.
   Встав,підійшов до них,возьмив
і швидко поставив назад.Почав
ходити туда-сюда по кімнаті
склавши руки назад.І зник,
після тридцяти зроблених
кроків,які вона рахувала по
звуку,дивлячись на фотографії.
   Згодом вона зробила те саме.
І лише в другий раз зрозуміла в чому справа.Адам Мілер робив те,що робив перед смертю.
Попри легенди він зовсім не здавався на схиблено,через втрату коханої дружини,а навпаки хотів
уберегти останніх двох своїх дітей,
що так любив,тому й брав до рук
ті фотографії де були вони.
   Хеллі вирішила повторити те саме,і цього разу зникла также як і він та опинилась у вітальні на
дивані.Навпроти вмостився сам
чоловік,тільки в домашньому халаті та  в капцях;тримав в руках
газету,але слова іноземні,але схожі
на французькі.До кімнати забігли
троє дітей,а за ними його брат.
Всі вони вдягнені в піжамах.
—Ох ви мої милі та любі,–зрадів той та обняв.
Біля неї сів той чоловік явно втомлений.
—Сьогодні вони добряче мене
завантажили питанням,поки
ми гуляли по місту.
—Дядько Джордж багато чого розповів,але найбільше мене вразила легенда про струмок.
Це правда,що якщо торкнутись того каміння і загадати бажання,то
вони виповняться?
—Так правда.Але за свої бажання
потрібно заплатити.
Так сказати–око за око,зуб за зуб.
—Але як так і зрозуміла чим заплатити?
—Це вже вибере сам струмок.
—Но має бути хтось хто ним керує
і запитати.
—Мелісо,якби це було так,то ми
б вам сказали це,але ніхто цього
ще неробив,бо говорять,плата дуже дорога,–сказав Джордж.
—Скільки?
—Ця плата не матеріальна.
—Гаразд,вам вже час у ліжечка,–
сказав Адам.
—Надобраніч,–заголосили вони.
—Надобраніч,–важко зітхнув він.
—Адаме,братику,я знаю тобі важко,але чи варто це того,щоб
врятувати Мелісу,все ж вона не твоя,а моя донька.
—З кожним днем мені стає все важче.Душа розривається від одного спогаду про них.Я не зміг
їм допомогти,але можу їй.Я непошкодую своє життя в обмін на
життя Меліси.Я все вирішив.
Але прошу тільки одне,щоб ти подбав про моїх близняток
і в ніякому разі неговори до їх
подорослішання,про мою...