Хеллі вмостилась в стілець
навпроти великого телевізора.
На дивані сиділи сестри і Мама.
Вони їли бублики і запивали
теплим чаєм та молоком.
Вона любила такі посиденьки,а
тепер їй млосно лише від думки
про це.Невже життя в замку
так змінило її?
   Просидівши півфільму вона
проміняла сім'ю на сон.На заміну
твердому і холодному стільцю,
прийшло тепле і м'яке ліжко.
Лягла,вкрила себе
ковдрою і вступилася в стелю.
Її віки важчали,але нехотіла лягти;якщо заснути, то можна
потрапити в замок,думала вона,але
всеодно заснула.
  Сон..–вона його боялася;не тому
що не прокинеться,а тому що
знову потрапить в замок.
В те місце,де чуть невтратила
подругу,сама непомерла,зустріла
"ЇЇ" і підалась чарам.

   —Хеллі,–гукала Неті,вийшовши
на двір.–Ти де?
   Хеллі сиділа на траві на галявині
й писала щось в свій блокнот.
Коли почула сестру,відклала
ручку й побігла до будинку.
—Що хотіла?–переводивши дихання спитала.
—Збирайся ти йдеш до психолога,–заявила Неті і чим свиж пішла в середину.
—Що?!
   Хеллі побігла  за нею і
біля своєї кімнати зустріла Маму.
—В тебе 10 хвилин,щоб зібратися,–
спокійно сказала вона й нечекаючи відповіді пішла.
—Навіщо?Куда?
  Звісно,вона знала навіщо,але
питання якось само вирвалось.
   
   Глухий звук кроків.Це медсестра в білому халаті і серйозною міною
привіталася незмінивши вираз
обличчя.Хеллі довго дивилася
на неї,що проходила довгий тьм'яний коридор і завернула
за ріг,звідки доносився світло
знадвору.
   Поки вона стояла перед великою
двер'ю лікаря-психолога,
обдумовувала всі відповіді на
питання,які мають задавати.
Коли вона була в дідуся і бабусі
на дачі,то на горищі знайшла
багато книг про психологію,
прочитала і воно добре освоїлося
в її голові.
—Міс Тер.Прошу заходьте,–пролунав голос із дверей.Він був рівним,спокійним,
й приємний на слух.
  Вона встала і зайшла до кабінету.
  Над вікном стояв годинник.
Стрілка в ньому повільно рухалась
не поспішаючи.За столом,що
стояв біля вікна боком ,сиділа
молода жінка з довгим чорним,як
ніч, волоссям і завзято щось
писала.Кімната була блідого
відтінку:біля дверей велика
кімнатна рослина,а з іншого
сторони маленький білий шкафчик з двома шуфлядами;цікаво виглядали
маленькі картини то природи,то
дитячих малюнків,а де-не-де
сліпили очі широкі усмішки
дітей і дорослих.Навпроти стола
було крісло і диван бликатних
кольорів.
   Жінка направила увагу на
стоячу біля дверей чотирнадцяти-
річну дівчину,усміхнулася і
запросила до дивана,змахнувши
руку в його сторону.Хеллі сіла,
на відчуття м'який і пружний
диван,вціпилась поглядом на неї.
Та,сівши навпроти в кріслі,досі
усміхаючись,цікаво подивилась
на неї,наче оглядала нову покупку
з усіх сторін.
  —Привіт.Мене звуть мадам Деніз,–почала вона,–А тебе,напевно звуть Хеллі.Так?
—Так.
—Я буду задавати питання, а ти
не поспішаючи,–наголосила мадам
Деніз,–відповідати.Добре?
  Кивнула.
—Любиш природу?
—Так.
—А що саме тобі в ній подобається?
—Ммм...Ну мабуть,ліс.Мені подобається гуляти в ньому.
—І часто ти гуляєш?
—Коли випадає гарний настрій.
—А коли поганий?
—Що поганий?
—Ти гуляєш в лісі,коли в тебе
поганий настрій?
—Ні.
—Зрозуміло,–протягнула лікар–психолог.В неї з'явилися
вже певні думки,щоб зробити
аналіз,але потрібно більше деталей.Зараз вона почне розпитувати протилежне початій темі.Так як і написано в одній з
прочитених книг.–Як до тебе,на
твою думку,ставляться однокласники?
—Нормально,–вихопилась поспішно відповідь.Звісно,це
неправда,але сказати їй–ніколи!
—Ви дружите?
—З ким?
—З однокласниками?
—А...Так.
—Гаразд.
  Минув довгий час поки вона
змогла опинитися поза кабінетом.
Його вона прозвала–кабінетом
допитів;адже багато питань спрямованих на те,щоб щось вивідати.Хеллі знала,що вона
хоче дізнатися про той випадок.
Якби це було не так,то вона б
там не була.Це цікавить Маму,сестрів і,навіть,саму її.
Все,що вона пам'ятає це ранкова
вулиця,налякана Фросі,а далі
життя в замку.Знала,тільки,що
потрапила туда через прокляття,яке їй передала Карина,
загадавши бажання у камінців.
Нажаль їй нестало легше,бо потім,як розповідав Керем,
у неї почались нічні жахіття;
кожного ранку вона прокидалась
від них і годинами дивилась
в одну точку,а раптом взагалі стала
настільки холодною,в переносному значенні,що майже
і невсміхалась,сиділа в своїй кімнаті,рідко коли виходила
надвір.
—Сподіваюсь я більше сюда
не прийду,–мовила вона, вийшовши на палюче сонце.
Майже кінець літа,а така
спека.
     Хеллі мучило бажання побачити
Карину,і тому вона все ж вирішила
звернути на вулицю,де та жила.
  Знову нікого.
  Місце,а точніше вулиця,пуста
як пустеля.
   Невже тут крім її однокласника
і Карини з Керемом ніхто не живе?
  Вона зупинилась біля їх воріт.
  Подзвонила.Ніхто не вийшов.
—Нікого в дома не має?–проговорила
чи то пак ствердила вона в унісон
голосному дзвінку.
  —Привіт,–привітався однокласник.
—Привіт,–відповіла вона без всілякого ентузіазму,продовжила
виглядати з-за коричневі ворота
дому близнюків.
—Як ти?–спитав він підійшовши
на два кроки ближче до неї.
—Вони дома?
—Незнаю.
—Тоді будь-ласка незаважай.
—Но я маю ключі від дому їхнього.
Але якщо...
—Це в тебе така розвага лізти
кудась безвідома господарів.
—Ти це про що?
—Та так небери в голову,–
кинула вона,небажаючи
розкривати тему із журналом.
—Я просто запропонував допомогу.
Лізь замною.
  Він переліз ворота(дуже спритно).
—Чого чекаєш?–крикнув той.
  Трохи постоявши і подумавши
перелізла за ним.
  Одним рухом він відкрив двері
будинку і вони зайшли.
    Перед ними постали схожі
риси інтер'єру будинку Керема
і його(однокласника Хеллі).
Відрізнялись тільки більш темніші
кольора і більша вітальня.
—То куда тепер?
—Наверх,–незадумуючись сказала і пішла верх сходами.
  Вже в кімнаті Керема вона зрозуміла,що безвідома зайшла
до будинку і це проникнення,а отже стаття.Але зупинятись
нехотіла.
   Поки він роздивлявся поличку
з книгами,Хеллі дивилась на
його малюнки в альбомі.І той
її малюнок–портрет.
Невже він намалював її.Але коли
і де?
—Що ви робите тут?–пролунав
голос з коридору.Це була Фросі.
—Ти як тут?–кинув однокласник,
явно хвилюючись.Хеллі почула, але ніяк не відреагували.Всі її
думки зараз тільки про нього–
портрет.

                           ***
     Вони пробігли до спальні Елізабет і прикрили двері стільцем.
—Як думаєш зайде?
—Можливо.Будемо надіятись,що ні.
— І що?Що далі?
—Незнаю,–чесно відповіла Фросі.
Хеллі сіла на ліжку.За нею подруга.–Це чія кімната?
—Елізабет.Старшої доньки
Мілерів.
—Вона теж дух?Який хоче нас вбити.
—Ні.
  Між ними повисла мовчанка.
Фросі навкруги роздивлялась кімнату.Хеллі дивилась на
на двері:вони незворушно
стояли.
—Дивись.Я походу щось
знайшла.
   Під столом була прихована
широка довга і не глибока
шухляда,а в ній картина.
Протерши пил рукою,вона
сіла біля подруги.
—Ти диви.На тебе схожа?
—Хто?–звернула увагу Хеллі і
глянула на знахідку.
   Портрет чотиринадцятирічної
дівчини.Вона була дуже схожа
на Хеллі:карамельний колір
волосся зав'язане в косу на бік,яке прикрашав блакитний бантик,карі очі,кругле обличчям засмаглим
відтінком.Вона була в блакитному
сарафанчику обвите чорним поясом.
    Цей портрет її налякав.Серце
вибивалось з грудей,важко дихати,
повіки нехотіли закритися,щоб
щось непропустити.
   —Ти чула легенду про Воронячу
даму?–спитала Хеллі, невідводячи
погляд від картини.
—Ні.А це тут до чого?
   Вона переповіла легенду своїй
подрузі.
   —Хочеш сказати це вона?–
ходячи туда-сюда по кімнаті
спитала Фросі.
—Елізабет померла від
   серцевої зупинки...
—Вона дізналась про Воронячу
даму і її через це Того,–перебила
вона.Хеллі завжди вражала
догадливість подруги.Вона як
Шерлок Холмс,тільки без
дедукції;вона не може пояснити
чому попадає в точку,а це дуже
часто.
—Елла та сама вороняча дама.
—Елла?
—Це дружина брата Адама Мілера
Джорджа.
—Ти це про легенду зниклої
сім'ї?
—Так.Я бачила її.Нічого схожого
зі мною.
—Елла доросла жінка,а це дівчина
років з десять-дванадцять
—Ні.Їй шістнадцять.
—Не може бути.
—Одяг і зачіска роблять свою справу.
—Неперевершено роблять.
   Раптом ніжка стільця зламалась
і двері відкрились.
  На порозі постав кремезний чоловік–це був Джордж.Він
хотів зробити кров в середину,
але відлетів і зник на стіною.
—Вони сюда неможуть зайти.
Отже тут ми в безпеці.
—Він неможе.А от інші ще невідомо,–уточнила
Хеллі.
—Ми ж не будемо тут сидіти
вічно,–мовила Фросі після
кілька спроб того духа увійти
до кімнати.
—Я незнаю як нам звідси вибратися,–розчаровано відповіла.
   Знову повернувшись з стіни
дух став і незворушно дивився
на них.
   Дівчата обмінялися здивованими
поглядами і трохи зтривожиними.
   Дух зник.А з ним і Фросі,і Хеллі.

                               ***

   Вона обернулась до однокласника і подивилась на
нього так,наче він щось вкрав.
—Це було  в тебе.
Чому?
  Хлопець возьмив з її рук альбом,
оглянув і простягнув назад.
—Його залишив Керем,а потім
забрав.
—Справді?–неповіривши наполягала вона.
—Ти якась дивна.Може вже
скажеш,що сталось.
—Це ж ти вкрав журнал
і підклав в мою сумку.
Думаю альбом теж міг  вкрасти,
а потім повернути.Чи не так?
—Зробив це я непосвоїй волі.
—І кому ж це я дорогу перейшла?!
Викладуй раз почав.
—Карина.Це вона мене попросила.
Сказала,що ти в неї декого відбила.
—Я?Кого?
—Вона не казала.
—А ти так просто погодився?
Відповідай.Чого мовчиш?
—Мені стало її жаль...
   Фросі підійшла до нього,вліпила ляпаса і процідила крізь зуби:
—Ти  негідник.
  Кутики губ Хеллі ледь піднялись.
Вона зраділа тому,що він отримав
від її подруги,але хотілось це зробити самій.Зібравши всю свою злість вона наблизилась до нього
до відстані протягнутої руки
і із усієї сили вліпила йому другого
ляпаса.
   Удар був настільки сильним,що
з носа в нього потекла прямою лінією кров.Він торкнувся
і побачив на своїх двох пальцях
темну червону кров.
—Це тобі за все, що зміною
сталось із за тебе.Ти мені
огидний.Сподіваюсь,що ти
більше не появився мені на очі.
А якщо так,то це буде тобі невиносимо боляче як було мені,–
люто проговорила Хеллі,штовхнула його і подалася
до виходу.