Еліос мирно спав. На вулицях жодної душі. Десь далеко чулись сирени патрульної машини. Знову чудовисько перетнуло кордон?

На небі вже світало, коли я покинув квартиру Валерія. Другий комент під відео мене просто вибісив: потопленика кожний завалить, фігня...

Очі злипались, а ранець тягнув мене униз від ваги. Ще один марно проведений вечір. Одні розчарування. Моя спроба вибити собі популярність провалилась. Потопленика кожний завалить...

Жаль, що соц мережі видаляють сторінки померлих, а то я б показав кількох розірваних навпіл недомисливців...

Чудовиська з'явились тоді, коли й люди. Декілька століть ми не здогадувались про існування одне одного, доки не стався розлом...

П'ятдесят років війни змусило сторони людей та чудовиськ укласти мир. Тепер ми пліч-о-пліч живемо з вовкулаками, вампірами, ягами, химерами, водяниками, потоплениками, джинами, я навіть сам не берусь перелічити їх всіх, хоч це колись було на екзамені. В Еліосі ми живемо розмежовані сірими зонами. Є територія людей, є територія чудовиськ. В нас свій мер, в них свій. Бюрократія однакова для всіх. Але живемо ми в нейтралітеті...

Допоки доля не занесе когось в одну з сірих зон Еліоса. Я поясню: людям під ризиком смерті заборонено заходити на територію чудовиськ. Їм не можна з'являтись на території людей. Проте роки воєн, перемир'я та бюрократії внесли своє в наші відносини. В кожному місті були свої сірі зони. Або зони вільного спілкування. Перебувати там дозволялось всім повнолітнім особам, проте на власний страх і ризик. Ти міг там, як поторгувати з джином, чи зіграти з вампіром на свою кров, так і загинути від рук останнього. Або сам пронизати його кілком в серце. І ніхто нікому нічого за це не зробить. Там же я і ловив потопленика кілька годин. А все для того, щоб зняте вбивство глянуло всього десять осіб і то двоє розкритикувало.

Я перейшов вулицю і зайшов у свій під'їзд. Всі будинки були довгі на три поверхи з ґратами на кожному вікні. Занадто ми жили близько від кордону.

Повернув ключ у дверях і навпомацки, в темряві засинив їх за собою.

- Орест, скажи, що ти вештався по дискотеках.

В коридорі з обрізом в руках сидів мій батько. Віктор Павлович Лютий, колишній мисливець на демонів, один з небагатьох, хто дотягнув до шістдесяти п'яти.

- Я вештався по дискотеках, — скинув сумку на підлогу і зняв куртку.

- Нагу телефонував. Говорив ти замовив у нього срібні кулі.

- Тату, це джин, вони постійно брешуть.

Наступного разу стрімитиму, як я відправляю його в астрал. Треба ж, здало мене, мурло сіре.

Батько відклав обріз вбік. Звичка в нього така: він спав зі зброєю, ходив зі зброєю, справляв свої потреби зі зброєю. 

Він посивів, на тім'ї лисина. Орлиний ніс та ліва щока вкриті рубцями. На нижній губі опік від сутички з інфантом. Замість однієї ноги протез, котрий смішно скрипів при контакті з паркетом.

- Я похоронив більше друзів, ніж в тебе буде за все життя. Глянь на мене! Ми з твоєю матір'ю спимо в різних кімнатах, вона уникає дивитись на мене. Цього ти хочеш?

- Я теж мисливець. Це спадкове, забув? Ти генетично передав мені свої вміння.

- Це не означає, що треба їх використовувати. Ти молодий і недосвідчений ще. Ти покинув мисливське училище, весь день вештаєшся з тим окуляриком, приходиш під ранок. Навіть запах потопленика не потрудився з себе змити. На твоїх чоботах його кров.

- Як ти це побачив у темряві?

- Видно не все від мене тобі передалось.

Я лише знизав плечами. Толку доводити щось, однаково його впертість завадить зрозуміти.

- Я йду спати, — пройшов повз нього. — Продовжимо зранку.

- Вже ранок.

- Значить вдень.