Цепеш з'явився вчасно. Чорне волосся зачесане і зализане назад. Чорний плащ лише підкреслював на скільки він був худим.

Ми потисли одне одному руки, наче старі приятелі. В будь-якому іншому випадку я б всадив у нього кілька куль, але тепер він моя єдина надія.

- Ти хоч раз говорив з Ілаєм Третім? — спитав Цепеш.

Ми перейшли в С2. Я ніколи не бачив Ілая. Але чомусь згадався той факт, що він був колись людиною. Або вампіром ще до розлому. Ніяк не в'язалось. Я запитав у Цепеша.

- Я не звертав уваги на це, — відповів Влад. — І, думаю, краще його не питати. Він мирний, проте його не просто так не чіпають шабашівці. Сьогодні мисливцю ти побачиш справжнього носферату.

- Ніби вони чимось відрізняються від звичайних...

Насправді відрізнялись і ще й як. Мисливці колись збирались кількома командами на одного такого. І добре, коли поверталась хоча б половина. Один з найнебезпечніших видів червоної зони. Маю на увазі тих, інформація про котрих не засекречена. В деякі місця архіву мені було не потрапити, та я й не намагався. Яка різниця? — думалось мені тоді. І так мир, вони сидять тихо на третій червоній, то й нехай сидять. А потім життя закинуло мене на край другої сірої зони. Війна ж дійсно ще триває. І тривала вона всі ці п'ятдесят років, доки дурники з другої зеленої вірили, що в нас мир. Мир це ілюзія. Війна триває зажди, але про неї мовчать.

Цепеш потряс мене за плече.

- Ти відключаєшся, Оресте. Впевнений, що дійдеш?

Я відступив від нього на крок в бік. Друга сіра зона розкривала перед нами свої холодні липкі обійми. Якщо на території Лос Камарадос світили вогні (буквально, з бочок) і було тихо, то в плутонців грала музика.

Вони відбили собі район в тіні долини, куди сонце потрапляло лише по полудні. Інфанти та вампіри. Нас не зупиняла охорона. Ми спустились до них по розбитим сходам.

Старі, розбиті будинки, деякі без вікон, замість геть розвалених — металеві контейнери. З деяких лунали жіночі стогони, чулось важке чоловіче дихання. Венери (повії плутонців) починали зміну.

В одному з будинків лунала музика. На порозі вже лежало кілька тіл. Ми переступили їх і пішли далі. Двічі нас кликали вампірські повії, але Цепешу було достатньо показати ікла і ті невдоволено віддалялись.

- Слабка кров, — гидливо провів їх поглядом Цепеш. — Це знищує мій народ.

- Повії?

- Хіть, Оресте. Розбещення. Молодь не дотримується нічого. Спарюється з усіма під ряд. Кусає, все під ряд. Перетворює людей на слабокровних. Тьху.

- Думав у вампірів немає крові.

- Це фігурально, телепню! Ми теж передаємо наші гени. Якщо рід достатньо чистий, то і нащадки будуть сильними. Але з такими...

Він кивнув у бік вампіра в обнімку з двома повіями, котрі пройшли попри нас.

- В нас практично вісімдесяти відсоткова передача ген наступному поколінню. В двох носферату швидше за все з'явиться такий ж, а може і сильніший. Але зараз...

- Був у нас один такий дядько. Розповідав про арійців. Добром це не закінчилось. Але приємно знати, що расизм існує не лише в людей.

- Смійся-смійся. А що ти робитимеш, коли такої слабокровної наволочі розплодиться, як людей? Ці не можуть себе контролювати. В них лише жага, як в упирів. І немає сил, щоб вберегтись від такого. Що ти тоді робитимеш?

Замість відповіді я лише похлопав себе по револьверу.

- Сподіваюсь вам, людям, вистачить набоїв зупинити цю навалу. Думаєш, раз це не носферату, то нічого страшного? Оресте, таке покоління вампірів наближує кінець того миру, над котрим ми всі трясемось. Ще якась сотня років і Еліос спіткає доля Рагнароку. Історія має здатність повторюватись.

- Пропонуєш перебити їх всіх?

- Я б з радістю, але нас задавлять кількістю. Шабаш буде лише радий новим рекрутам, повернись ми більшим числом. Це не так робиться...

Що і як саме робиться Влад не договорив. Ми повернули за ріг і вийшли на темну вулицю. Влад раптом замовк і витягнув стилети. Я не так добре бачив у темряві, та й за мить в цьому не будо необхідності. Троє інфантів спалахнули, освітивши всю вулицю. Від їхньої шкіри піднімався блакитно жовтий вогонь.

- Заблудились? — спитав один з них.

- Ми до старого Ілая! — відповів Влад.

- Ілай не чекає гостей. Розвертайся, шабашівське лайно.

- Ми не з шабашу, — я вийшов наперед.

Інфанти впізнали мене. Я вбив двох їхніх родичів, тож тепер кожний інфант в Еліосі знав мене в лице.

- Що забули мисливець і вампір на нашій території? Чому пан Ілай має вас прийняти?

- Це ми скажемо йому, — Цепеш загрозливо посміхнувся. — Повідом, що ми прийшли! І в нас є розмова.

Інфанти переглянулись. І одночасно три струмені вогню полетіли в нас.

Я відскочив назад і заховався за будинком. Цепеш чекав цього. Коли я виглянув, він видирався на дах будинку. Інфанти готувались спопелити його...

Не знаю, коли саме, але моя міткість зросла. Один з інфантів заволав, коли я прострелив йому ногу. Двоє інших відволіклись на мене. Стало жарко. Стіна будинку зайнялась. Ось-ось вона почне плавитись...

Я відскочив від неї і перебіг на інший бік провулку. Земля позаду аж затріщала від сили вогню. Варто полум'ю потрапити на мене, і я перетворюсь на попіл. Останні метри я вже пролетів і перекотився за стіною. Шкіру обпікало. Я відчував, як на лиці з'являлась сажа і зникали брови. Землю почало вести, але адреналін в крові не давав мені провалитись в галюцинації. Десь далеко в мозку я згадував усе, що знав про інфантів. Їх вогонь йде від дихання. Травмувати легені. Органи, як в людей. Направляють вогонь руками...

Цепеш згадав це швидше мене. Вампір видерся на дах і прописав першому інфанту кулаком під дих. Я висунувся і відкрив вогонь по тих двох, даючи Владу шанс уникнути вогню. Один з інфантів тримався за прострелену ногу. Справа в тому, що відсутність епітелію робила їх більш чуттєвими до зовнішніх подразників. Удар кулаком в обличчя сприймався болючіше, ніж якби такий удар прилетів по моїй фізіономії. Тож я лише міг уявити, що не змогли передати крики пораненого. Експансивна куля в нозі змусить його кульгати усе життя.

Залишився лише один. Цепеш розчинився в тіні, я заховався за стіною будинку. Іноді в мій бік летіли струмені вогню, змушуючи землю навколо чорніти. Я перебіг за іншу стіну, коли вогонь стихнув.

Було жарко. Піт заливав очі, шкіра вкрилась сажею. Моїм природнім запахом став запах диму. Врешті Цепеш напав з тіні. Швидким ударом він скинув інфанта з даху. Летіти було не високо, проте той вже не піднімався.

- Що, важко було передати про нашу присутність?! — гаркнув Цепеш.

Позаду мене пролунали самотні оплески двох долонь. В тіні не було видно, хто плескав.

- Браво. Браво. Розібрались з трьома інфантами. А як щодо решти?

Темрява навколо нас спалахнула вогнями людських тіл. Деятками тіл. Палаючі інфанти йшли поряд з озброєними різноманітною холодною зброєю вампірами. Навіть повії, що ми їх бачили перед тим, були тут. Всі доступні плутонці прийшли по нас...