Привіт усім підписникам, з вами Марк Рейдж і ми починаємо...

Далі йшла пафосна музика, заставка, де він винищує чудовиськ з кількох ракурсів, навіть у слоумо. Після цього була реклама шампуню, та бренду одягу власного виробництва. Під відео (97 тисяч переглядів, 12 тисяч лайків і 600 дизлайків за кілька годин) назбиралось кілька коментарів, як з бажанням замовити, так і з критикою, що канал перетворився на збірник реклами. Це могло не подобатись, проте незмінним був факт, що Рейджа і далі дивились, і, тим більше, далі засипали рекламними оголошеннями.

Сьогодні ми перевіримо чутливість перевертня до електроструму різної напруги...

Далі камера повернулась в бік перевертня. Змарнілий, знесилений, але простий глядач цього не знає. Для нього це небезпечний звір в клітці.

- Зараз ми випустимо звіра з клітки та перевіримо.

Камера показала стіл з електрошокерами. Великі, малі, армійські, для жіночого самозахисту.

Звіра випустили і він не гаяв часу. Хоч шерсть і приховувала його синяки та травми, проте це видавало його рухи. Він рухався повільніше, ніж повинен був би. Віддам таки належне Марку: пащеку перевертня чекав хороший хук справа. Оператор додав слоумо і змінив ракурс додавши великий план вовчої морди, котра скривилась від болю. Тіло важко завалилось на землю. В коментарях вже хвалили професійний удар Рейджа.

- А тепер, дорогі підписники, почнемо.

Завивання вирізали, додавши веселу ритмічну музику. Марк почав з найслабших, поступово збільшуючи градацію напруги. До кінця відео перевертень нагадував копчене м'ясо після армійських електрошокерів. Додивлятись я не став. Очі злипались.

Варто було мені знову повернутись в ліжко, як подзвонив Валерій.

- Бачив?

- Щойно закінчив дивитись.

- Круто, правда? Ніколи не знав, що вони такі чутливі до електричного струму. Більше, ніж люди.

- Тепер знаєш. Є ідеї, як нам його обігнати?

- Потрібний двобій з кимось серйозним. Потопленики то вчорашній день.

В мене не було сил злитись. Занадто сильно хотілось спати. Завтра буде відео відповідь від одного з монстрів блогерів. Владислав Цепеш активно наздоганяв Марка Рейджа за кількістю підписників та переглядів. Іноді могло здатись, що вони мірялись в жорстокості та винахідливості. А я ніяк не міг потрапити в блогерську тусню. Мій канал набрав від сили шістдесят підписників, але це за два тижні. Популярність мені не світила.

- Гаразд, старий, мені час йти. Знімаю сьогодні весілля. В тебе які плани?

- Заберу в джина набої і обдумаю твої слова.

Спалось мені не довго. Під вікном почався шум. Поблизу кордону знову були демонстрації. Піша хода з людей скандувала: ні сірим зонам. Еліос для людей. Якщо ці тут, значить на іншому кінці вулиці ще одна демонстрація: Еліос для всіх. Натовп людей крокував прямо по дорозі, зробивши будь-який рух неможливим. Їх не лякало грозове небо, близькість з кордоном.

Деяких з них я знав особисто. Як їх не знати: моїх сусідів. Люди стомились жити на кордоні з сірими зонами. Стомились бачити вампірів та перевертнів через стіну. Проте такі правила. За Еліос для всіх голосували багачі та їхні діти. Вони жили далеко від кордонів, вони не знали страху, адже я та мої сусіди стали би першим щитом і першими жертвами.

Легко бути проти війни, не воюючи, — любив казати батько.

Він сидів в маленькій вузькій кухоньці за столом з давнім приятелем.

- Доброго дня, дядьку Василь, — привітався з гостем.

Кремезний та широкоплечий, лисий з сивою бородою у свої п'ятдесят. Василь Грім — чинний командир спецзагону по ловлі чудовиськ. Здоровенні руки в татуюваннях, з випнутими венами, темно-зелена майка з сірими воєнними штанами. На шиї висів здоровенний срібний ланцюг і трішки менший — на руці.

- Привіт, Оресте. — всміхнувся мені, простягнувши ведмежу руку. — як поживаєш?

- Добре. Демонстрація, ваших рук справа?

Василь перехопив уважний погляд мого батька, нервово всміхнувся й продовжив.

- Вікторе, в тебе кмітливий малий, — тоді знову глянув на мене. — Не зовсім моя. Просто ми хочемо більше повноважень для мисливців. Плануємо відведення сірих зон від наших, зелених.

- Хіба це не призведе до скорочення?

- Скорочення може статись в будь-який момент. В мене і без того немає кому ловити чудовиськ, одні зелені шмаркачі. І то, надовго не затримуються. Хто захоче працювати на мінімалку?

Це було сумно. Я в один час теж покинув навчання, бо платили мало, а писати доводилось багато. Навіть в таких бравих вояк, як мисливці, бюрократія займала більшість службового часу. А, повторю, платили їм мало. Василь Грім, один зі старожилів на цій посаді, колишній учень мого батька. Один з кращих. І один з останніх. В нього немає дітей, тож гени він так і не передав.

- Скоро вас і без того закриють, — батько дістав цигарки. — Скоро почуєш, що ви тягар для нас, що ви лякаєте мирних громадян. Забули, як то: прийти додому і спостерігати, як інфанти спалюють твій дім. Або як вампір перетворює твоє чадо на собі подібного. Розслабились зовсім. Зробили нейтральні території, як зону торгівлі. І розводять руками, коли приходять запити на тіла померлих там. Чув, деякі люди в інших містах сприймають це все, як монтаж, наче серіал. Ніби ми самі собі це придумали...

Я тихо покинув їх. Всміхнувся мамі, котра сиділа в кріслі у своїй кімнаті й щось читала, іноді поправляючи окуляри на лиці. Вона закрилась від всього світу в собі. У свої п'ятдесят, вона виглядала на тридцять п'ять, зумівши уникнути зайвої ваги. Проте з батьком вони не розмовляли. Вона не могла дивитись на те, що залишилось від красеня, котрого вона колись покохала.

Тож перетинались вони рідко, навіть у власному домі.

- Оресте, ти куди?

- Прогуляюсь.

- Куртку візьми, там холодно.

Для неї не існувало сірих, чи червоних зон. В якийсь момент вона перестала про них чути й знати. Для неї були лише люди. Лише ми.